Правда про первородний гріх – одна з фундаментальних істин нашої віри. Не приймаючи і не розуміючи цієї істини, нам буде важко пояснити наші особисті проблеми, з якими ми боремося. Ми знаємо, – і це було темою попередніх роздумів – що в Бога, який є Любов’ю, Милосердям є для людини певний план, об’явлений передусім у створінні. Бог прагне, щоб ми були щасливими, щоб, пізнаючи Його красу, Його любов, відповіли своєю вірою, довірою, любов’ю. Рай, описаний у Книзі Буття, – це тільки маленький образ тієї великої і чудової дійсності створіння. Не правда те, що щастя людини полягало у вічних канікулах в прекрасному Едемському саду, щастя було в іншому – в чудових, інтимних стосунках з Богом, в тому, що людина приймала Бога як Отця, як Любов, як Милосердя. Повага до природи, до іншої людини походила з любові до Творця. Існувала чудова гармонія поміж людьми, між людьми і світом природи; не треба було проводити жодних екологічних заходів на захист природи, тому що людина її не знищувала. Правильні відносини з Богом завжди впливають на ставлення до інших людей і до створеного світу.
1. Первородна брехня
Трагедія починається тієї миті, коли в прекрасний план Бога, у ту гармонію, яку Він призначив для нас, вступає недруг. Господь Ісус в Євангелії від св. Йоана говорить, що диявол – душогубець (…) і батько лжі (Йн 8, 44). Він – недруг Бога і недруг людини. Книга Буття представляє його як змія, найхитрішого з усіх звірів, небезпечного, отруєного. Символ змія дуже пасує сатані, хитрому, сповненому страшною отрутою – брехнею. Адже диявол брехнею отруїв серце людини. Первісний досвід Адама і Єви був таким: Бог мене любить. На цій правді вони будували своє щастя. Бог – Любов, Бог – Милосердя, Бог – наш Отець, Він прагне для нас тільки добра. Їхні серця переповнювала любов і вдячність до Бога. Тепер же сталася страшна річ: в їхніх серцях відбулася таємнича зміна. Перших людей отруїли отрутою брехні, а це для наших прабатьків – і не тільки для них, але й для цілого людського роду – початок великої трагедії. Спробуймо проаналізувати передусім дві брехні, записані у Книзі Буття. Подивімося, як спритно і кмітливо подана брехня, і, водночас, скільки у ній підступу. Перший підступ – у питанні, яке змій ставить Єві: «Чи справді Господь Бог велів вам не їсти ні з якого дерева, що в саді?» (Бут 3, 1). Дуже хитро поставлене запитання. Бог сказав: «З усякого дерева в саду їстимеш; з дерева ж пізнання добра й зла не їстимеш» (Бут 2, 16-17), а сатана ніби обмовився, ненароком сказав: ні з якого дерева, що, звичайно, є брехнею, адже Господь Бог такого наказу не давав. Які ж наміри сатани? Коли він говорить про всі дерева, переконує людину, що Господь Бог забирає у неї свободу. Якщо Бог забороняє одну річ, якщо забороняє споживати плоди з одного дерева, то це те саме, що заборона споживати плоди з усіх дерев. Батьки ставлять певні заборони своїм дітям (не торкайся розетки, не грайся лезом, не ходи по ламкій кризі), і діти можуть сприймати ці заборони як обмеження їхньої свободи; не можна робити певних речей, значить, не можна нічого. Такий зміст прихований у цьому першому наклепі сатани. Бог забирає твою свободу, тому що забороняє тобі споживати плоди з усіх дерев. Якщо Бог забирає свободу, то це значить, що Він тебе не любить, бо найбільшим, найпрекраснішим атрибутом любові є саме обдарування свободою. Любов, яка поважає іншу людину, полягає в тому, щоб обдаровувати свободою, і навпаки: якщо не даєш іншим свободи, маніпулюєш ними, примушуєш, шантажуєш, то не любиш по-справжньому. Така любов – не справжня. І такий образ Бога сатана представляє Адамові і Єві, фальшивий образ Бога, який не є любов’ю, Бога, який не любить людину.
Друга брехня набагато серйозніша, тому що сатана прямо говорить, що Бог обманює. Коли Єва відповіла, що Бог заборонив людям їсти плоди тільки з одного дерева, щоб вони не померли, тоді сатана говорить: «Ні, напевно не помрете!» (Бут 3, 4). Це страшна брехня. Тому що сказано: заплата за гріх – смерть (Рим 6, 23), диявол заперечує це і тим самим Бога робить брехуном. Недруг хоче переконати Адама і Єву в тому, що Бог заздрісний, що Він не хоче їхнього щастя, тому забороняє добрі речі, не хоче, щоб люди знали добро і зло, хоче тримати людей у незнанні, хоче зробити їх своїми рабами. Бог знає, що коли скоштуєте його, то відкриються у вас очі, і ви станете, як Бог, що знає добро й зло (Бут 3, 5). Бог не хоче цього для вас, тому лякає смертю, щоб ви, залякані цією забороною, не зривали плодів. Отож, зірвіть, щоб переконатися, що з вами нічого не станеться, навпаки, – станете як боги. Ця друга брехня доповнює першу. У першій сатана обвинувачує Бога, що той забирає нашу свободу, у другій – що Бог нас обманює, тобто виходить, що Бог нас не любить, і якщо Він нас не любить, то Його не існує. Св. Йоан говорить, що Бог – любов (І Йн 3, 8), а тут сатана стверджує, що Бог – не любов, якщо так, то Бога немає. У райській спокусі знаходиться фундамент атеїзму. Атеїзм народжується з фальшивого образу Бога, зі страшної брехні, яка полягає в тому, аби представити Бога монстром, заздрісником, суперником людини.
Розуміння цієї спокуси дає відповідь на наші особисті проблеми, освітлює наше життя, тому що історія прабатьків повторюється до сьогодні. Тими Адамом і Євою є всі ми. Хоч можемо сказати, що хрещення обмило нас від первородного гріха, проте залишилися наслідки цього гріха і тому наша природа – зранена. Сатана використовує таку ситуацію і щоденно приходить, щоб заперечувати Бога, щоб впустити в наше серце отруту, свою отруту невіри. Сатана хоче представити Бога в поганому світлі, хоче дати нам фальшивий Його образ. Багато наших бунтів і внутрішніх трагедій, всі наші нарікання і гріхи народжуються саме з фальшивого образу Бога, який ми носимо в собі. Бо якщо Бог мене не любить, то я сам повинен знайти собі якусь точку опори, щось, що мені дасть життя.
Наша віра в доброго Бога – похитана, особливо тоді, коли починаємо приймати неправдиву, викривлену інтерпретацію подій нашої історії життя, особливо важких подій. Кожну подію, в якій наявне страждання і хрест, сатана інтерпретує проти Бога, обвинувачуючи Його в тому, що Він нас не любить. Сатана використовує наш хрест, щоб виголосити вирок Богу, щоб засудити Його за конкретні страждання нашого життя. Ми часто запитуємо: за які гріхи Бог до мене так ставиться? Чому це страждання впало на мене, якщо я не винен? Чому не має відповідної кількості грошей, роботи? Чому я самотній? Чому від мене пішов чоловік, дружина? Чому я повинен терпіти поруч із собою таку людину? Чому Бог забороняє мені добрі речі? Чому світ так влаштований? Особливо тоді, коли ми страждаємо, коли щось діється не за нашим планом, сатана приходить як наш друг, щоб нам лестити або нас жаліти, підказуючи нашому серцю, які ми бідні: «Усе-таки не заслужив ти такої долі. Де справедливість, чому із тобою таке трапляється? Ти повинен це змінити, знайти іншого чоловіка, розвестися, красти, коли не вистачає грошей, не сплачувати податків, обминати всі труднощі і перешкоди в житті. Адже ти бідна, скривджена людина». Ситуація буття, яка мала місце на початку історії людства добре відповідає нашому життю. Нічого не змінилося від того часу. До тебе приходить сатана, жаліє і разом з тобою плаче над твоїм нещастям, будучи одночасно порадником, який вказує, хто винуватець твоїх страждань, звичайно, – Бог.
2. Наслідки первородного гріха
Коли я зриваю плід забороненого дерева, тоді даю сатані таку відповідь: «Так, ти маєш рацію, я зірву цей плід, у ньому – правда, у ньому – моє життя; якщо зірву цей плід, мої очі відкриються, я буду як бог, я буду вирішувати сам за себе». Зриваючи плід, кажу: «Бог – брехун, Бога немає, Бога не існує, я – бог, я повинен турбуватися про своє життя». Коли Бог зникне з мого горизонту, коли через гріх я вирвусь з ґрунту, котрим є Він, тоді почну засихати, так як дерево, відрізане від коріння. В одному з псалмів є гарне порівняння, яке стосується ситуації в раю. Там говориться про дерево, посаджене на потоком води, його листя ніколи не в’яне, воно завжди зелене і навіть в старості приносить плоди. Однак, коли дерево вирветься з коріннями зі свого місця, тоді воно почне сохнути і помре. Але навіть сухе дерево (думаю, кожен не раз таке бачив) випускає свої паростки в пошуках вологи, у пошуках життя.
Так само відбувається з людиною, призначення якої – життя. Коли через гріх вона відривається від джерела життя – Бога, то в ній надалі залишається прагнення життя і вона буде його шукати, але вже не у милосердному Богові, не в Богові любові, а в замінниках життя, в сурогатах існування, у чомусь, що тільки на перший погляд замінює Бога. Існують такі сфери людського існування, в які ми дійсно запускаємо коріння і звідти намагаємося черпати життя. Такою сферою є любов інших: нам здається, що ми настільки існуємо, наскільки нас люблять. Це ґрунт, в який ми найчастіше вростаємо. Ми переконані, що тільки завдяки тому, що хтось нас любить, помічає, приймає, наше життя стає щасливим. Якщо такої любові немає – засихаємо як дерево, вирване з корінням з ґрунту.
З прагненням афектів пов’язані гроші, тому що завдяки ним ми можемо купити любов і повагу людей. Гроші – господарі цього світу, тому Ісус говорить: «Не можете Богові служити – і мамоні» (Мт 6, 24). Бачимо, що гроші справді стають для нас чимось найважливішим, стають суперником Бога, і в них ми шукаємо власної реалізації, забезпечення. Хто має гроші, має дру-зів – говорить старе прислів’я. Багато людей переконані в тому, що за гроші можна все купити: любов, секс, славу, всі приємності цього світу. Після первородного гріха гроші стали тим ґрунтом, в який ми вростаємо, обманюючи себе, що вони забезпечать нам справжнє щастя. Людина здатна вбити, вкрасти, торгувати зброєю, наркотиками, продавати своє тіло, адже вона переконана, що гроші – джерело життя.
Первородний гріх – це страшна трагедія, бо коли ми перестаємо вірити в Бога любові, тоді все стає можливим. Ми можемо закоренитися повсюди, де побачимо можливість себе реалізувати: у любові, грошах, успіху, здобуванні першого місця, слави, і, до того ж, таким способом, який ми самі вважаємо ефективним, не дивлячись на те, чи він згідний з планом Бога.
Подам ще одне порівняння, щоб краще продемонструвати наслідки первородного гріха. Перед його вчиненням ми мали ніби вмонтований в нас приймач, радар у нашому серці, який з легкістю приймав хвилі Бога. Ці хвилі – це, звичайно, голос Бога, Його слово, яке постійно казало: «Я тебе люблю, не бійся, ти – зіниця мого ока». Цей голос Бога записаний у Двадцять Другому Псалмі: Господь – мій пастир: нічого мені не бракуватиме. На буйних пасовиськах він дає мені лежати; веде мене на тихі води. Він відживляє мою душу, веде мене по стежках правих імени ради свого. Навіть коли б ходив я долиною темряви, – я не боюся лиха, бо ти зо мною (Пс 23, 1-4). Це голос милосердя, слово Отця, яке нам товаришує в різних життєвих ситуаціях: коли проходимо темною долиною, вночі, у стражданні, хресті. «Я – твій Пастир, нічого тобі не бракуватиме, – говорить Бог, – Я – Милосердна Любов, нічого не бійся, не лякайся». Гріх став причиною того, що цей приймач зіпсувався, сатана перевів хвилі, знищив радар у нашому серці і ми вже не чуємо голосу милосердного Отця, зате чуємо зовсім іншу мову: «Де твій Бог, хіба Він тут?» Вибраний народ запитував у пустелі: «Чи Бог може бути тут? Чи Бог може бути в пустелі, у моїй історії, коли я хворію, страждаю, коли помирає моя дитина, коли йде війна, будуються концтабори, розповсюджується СНІД, коли навколо панують катаклізми, повені, чи Бог є тут?» Що б не відбувалося в нашому житті, ми ставимо такі запитання. Коли хтось тебе образить, коли натрапиш на несправедливість по відношенню до тебе, одразу запитуєш: чи Бог – Любов?
Первородний гріх спустошив наш менталітет і наше серце. Але перед вчиненням гріха відбулося знищення в людині віри, яка говорить, що Бог – люблячий Отець. Це й було причиною гріха, причиною того, що людина зірвала плід забороненого дерева. Коли сатані вдається похитнути нашу віру і довіру до Бога, тоді все стає можливим, тоді шукаємо іншого джерела життя. Біблія в одинадцятому розділі Книги Буття показує, як усе стає можливим тоді, коли втрачається віра, довіра до Бога, коли тікаєш від Нього; в людській історії починається спустошення: брат убиває брата, ціле суспільство морально розкладається і Бог посилає потоп, аби припинити поширення зла; людина у своїй гордості будує Вавилонську вежу, щоб досягнути до неба і бути як Бог. Усе це – наслідки втрати довіри до Бога, наслідки гріха, тому що ці два образа тісно пов’язані між собою.
3. Злякався, бо я нагий, тож і сховався
Коли людина згрішить, вона починає шукати винних навколо себе. Коли їй дошкуляє нагота, страждання, коли вона не може знайти собі поживи у створіннях цього світу, тоді шукає винних. Бог шукає Адама і Єву, Він кличе: «Де ти?» (Бут 3, 9). Досі Він завжди їх знаходив, вони завжди були готові до зустрічі з Любов’ю, а тепер сховалися. Вперше в Біблії з’являється слово «страх». Чи можна перелякатися Бога, люблячого Отця? Так, можна, якщо в нашому серці спотвориться Його образ і Він постане брехуном, суперником, міліціонером, захисником права, катом. Усі ці фальшиві образи Бога – плоди брехні сатани, але, засіяні в нашому серці, вони можуть стати причиною великого спустошення. Бог запитує Адама: «Хто тобі сказав, що ти нагий?» (Бут 3, 9). «Хто тобі сказав таку брехню, хто тебе так підступно катехизував?» Тоді Адам шукає винного: «Це не я зірвав плід, винна жінка, яку ти мені дав, через неї на мене впало таке нещастя, якби не вона, то я б не ховався перед Тобою». Пізніше Бог запитує Єву: «Що ти це наробила?» (Бут 3, 13). Вона також не бере на себе відповідальності, а говорить: «Змій обманув мене, і я їла» (Бут 3, 13). Єва перекладає провину на змія.
У цій історії бачимо два гріха, точніше кажучи, два акти заперечення милосердя. Перший простежується, коли Єва зриває плід, другий – коли перші люди ховаються від Бога. Можемо запитати, що сталося б після гріха, після того, як Адам і Єва зірвали плід, якби вони не сховалися від Бога? Коли читаємо притчу про блудного сина у Євангелії від св. Луки, то перед нашими очима постає образ батька, який чекає на повернення сина, а коли той з’являється, обіймає його і пробачає. Чи ж Бог з Євангелія від св. Луки інший Бог, ніж Бог із Книги Буття? Це той самий милосердний Отець, Який чекає на своїх дітей, на блудних синів, це той самий Бог Ісуса Христа, Який в Його крові пробачає нам гріхи. Якби Адам і Єва після гріха сказали: «Отче, згрішили ми супроти Тебе, повірили змію, пробач нам цей гріх», – що зробив би Отець? Напевно, притулив би до свого серця Адама і Єву й історія розвивалася б інакше. Однак, ми знаємо, що прабатьки, ховаючись, підтвердили, що Бога треба боятися, треба Його остерігатися. Якщо я зробив щось злого, потрібно це приховати. Тому друга подія ще страшніша від першого гріха, це ще більше заперечення Божого милосердя, бо цього разу гріх вирахуваний, усвідомлений, підтверджений страхом.
Так само відбувається в нашому житті. Коли ми згрішимо, то замість того, щоб відразу йти до милосердного Отця, висповідатися, молитися, просити пробачення, ми ховаємося від Бога або звинувачуємо Його. Ми носимо в собі якийсь страшний тягар, якесь хворе почуття провини і не можемо собі пробачити, хоча й отримали пробачення у Таїнстві Покаяння. Ми не віримо в любов, що пробачає, у безмежне милосердя, і тому часто буває, що у сповіді ми повертаємося до гріхів, які вже визнали і які нам Бог пробачив. Іноді особи похилого віку постійно сповідаються з гріхів молодості, вчинених 40 або 50 років тому. Чому? Тому що десь у глибині серця вони чують той голос демона, що його чули в раю Адам і Єва: «Бог тебе не любить, як Він може пробачити твої гріхи. Ти для Нього не важливий, краще не мати з Ним нічого спільного, сховатися, самому подбати про своє життя».
4. Я покладу ворожнечу між тобою і її потомством
Слово, над яким ми сьогодні роздумуємо, – чудовий дар Бога, чудові ліки від самого Отця милосердя. Бог приходить до нас у цьому Слові і нагадує про найважливіший з Його атрибутів: «Я багатий милосердям, але мені потрібні апостоли милосердя, щоб сповіщати світу цю Добру Новину, тому що світу Вона необхідна». Сьогодні, коли у моді помста і діє принцип відповідати злом на зло, необхідно постійно згадувати пробачення, яке знаходиться в Богові, необхідно згадувати про спасіння, що його приніс Ісус Христос, і яке було об’явлене вже в раю. Нащадок Жінки знищить голову змія.
Яким чином Ісус це зробить? У Літургії є гарна префація про святий Хрест, у ній говориться, що сатана, який на дереві переміг, на дереві буде переможений. На райському дереві він обманув Адама і Єву і на дереві Хреста ця брехня була знищена. Розіп’ятий Ісус – доказ того, що Бог нас любить, що Бог – Любов, тому що Він дав людині найцінніше, що у Нього було, – свого Єдинородного Сина. Один з псалмів так говорить про Христа: Спробуйте й подивіться, який добрий Господь (Пс 34, 9). Спочатку сатана спокусив наших батьків: «Зірви і скуштуй плід з цього дерева, щоб переконатися, що ти – бог, що справжнього Бога не існує». На хресті ми можемо споглядати інший плід. Можемо не тільки його споглядати, але й зірвати Його і переконатися, як Бог нас любить. У Євхаристії споживаємо самого Ісуса, Того, якого на хресті бачимо пораненим, знищеним, коронованим терновим вінцем, обтяженим нашими гріхами. Це той самий плід, споглядання і споживання якого приносить оздоровлення наших ран, завданих сатаною.
Послання Божого Милосердя дуже просте і близьке нашому серцю. Насправді ми ні за чим так не сумуємо, як за правдою, яку до нас наблизила свята сестра Фаустина: не вірити демону, не споживати його отрути, а доручити себе Милосердю, довіритись Ісусу Христу, довіритися Богу. Заклик «Ісусе, довіряю Тобі» може бути такою протиотрутою брехні демона.
Уривок із книжки о. Генрика Дзядоша SJ «Боже Милосердя відкриваємо заново»
фінансово.
Щиро дякуємо!
