Сьогодні, 22 липня 2016р., минає рівно чотири роки, як пішов із життя легендарний українець, геніальний актор, лауреат Шевченківської премії Богдан Ступка.
Він зіграв понад 100 ролей у кіно та 50 на сцені театру. Богдан Сильвестрович назавжди залишиться у серці нашого народу ще й прекрасною людиною, яка залишила по собі неймовірну культурну спадщину, любила життя, людей, Бога та Україну. Цей день супроводжують як сум, так і гордість, що Богдан Сильвестрович був і залишається частиною душі цілої України та Львова зокрема. Ось деякі з його висловів.
1.«Господу Богу все добре вдалося — і народження людини, і юність, і зрілість. А ось старість — ні. Ідеш по вулиці, а ноги підкошуються. І думаєш: ще недавно бігав, куди все поділося? Адже в людині тільки тіло старіє, а душа залишається молодою».
2.«Мені завжди казали: “Не хвалися тим, що зробив. Ти — просто провідник ідей, які дали тобі батьки і Господь Бог. Якщо у тебе є здібності, ти не повинен їх закопувати. І ніколи не будь гордим”».
3.«Треба навчитися прощати, щоб створити і зберегти сім’ю».
4.«Для того, щоб мені сподобатися, жінка повинна бути такою ж, як моя дружина».
5.«Все наше життя — суцільна імпровізація, а отже, все наше життя — це джаз».
6.«Це така радість у житті, коли є діти, онуки. Їх треба виховувати обов’язково. І за сином ходили, і за онуками ходимо. Бо якщо не виховаєш, вулиця зіпсує зовсім».
7. «Минув уже якийсь час, і я написав заяву — і перестав грати Майстра. Можливо, я такий за своєю психофізикою: переймаюся, дуже переймаюся болем іншої людини. І беру цей біль на себе».
8.«Роби справу чесно, з душею — і твоє до тебе прийде. Це не означає, що завтра з’являться золоті гори (…). Молоді треба все сьогодні й на цю хвилину. Споживати і не замислюватися ні про що. Нічого хорошого в цьому нема… А ти ще щось хочеш, тобі багато цікаво».
9.«Мрією мого життя було, щоб українська культура стала відома в усьому світі. Мрії повинні здійснюватись, і я щасливий, що маю змогу сприяти цьому».
10.«Я не люблю війну, з дитинства боюся стрільби. Мені було всього три роки, але я добре її пам’ятаю. Пам’ятаю, як німці давали дітям шоколад. Як попереджали: зараз тут почнеться битва, йдіть із будинків. І тепер усе життя мене переслідує страх. Цей страх іноді змушував мене битися, йти проти великих людей. Можливо, саме через нього я й пішов у кіно. Адже в кіно ти легко можеш сховатися — це не ти, це завжди хтось інший».
За матеріалами: Духовна велич Львова
фінансово.
Щиро дякуємо!
