Господь Бог постукав мені в лобика і сказав: «Синку! Дивися! Люди — добрі, тільки треба їм інколи дати шанс».

Минув рік відтоді, як я вирушив у дорогу, що провадила мене до санктуарію в Сантьяго де Компостела. Як каже традиція, у цій прекрасній катедрі лежать земні останки апостола Ісуса Христа — св. Якова Старшого. 110 днів, 3658 км пішки — і навіщо це все? Чому я зважився на такий тривалий, тяжкий і, здавалось би, безглуздий похід?

Навести лад у житті

У мене немає однозначної, простої відповіді на це запитання. Коли я готувався до дороги, знав тільки те, що я мушу йти, що моє життя вимагає солідного впорядкування і поновного входження у стосунки з Богом, Церквою та іншою людиною — насамперед з іншою людиною. Парадоксальним рішенням була, власне, самотність дороги. 3,5 місяці самотньої мандрівки показали мені, до якої міри Бог опікується мною і як дієво провадить до мети.

Мені здається, що велика спокуса наших часів — це переконання, ніби в людях щоразу менше добра або, ще гірше, що вони щоразу менше схильні до добра. Стараєшся бути послужливим, справедливим, добрим,  не відмовляєш у допомозі тому, хто просить, даєш себе. Що ж дістаєш у відповідь? Байдужість, брак вдячності, ставлення до себе з погордою, ба навіть із претензією: «Ти ж повинен мені допомогти, це моє право!»

Заселена пустеля

В мені саме це почуття зробило так, що я почав замикатись у собі. Мені були потрібні ці кілометри самотності, пустелі, щоб я в ній зустрічав чужих людей, які безкорисливо відкривали мені свої серця і стільки давали — води, їжі, нічлігу, дрібних грошей на дорогу. Цим вони насправді давали мені себе, не чекаючи ні на що у відповідь. Тим самим Господь Бог постукав мені в лоба і сказав: «Синку, дивись! Люди — добрі, тільки інколи їм треба дати шанс».

Загалом беручи, кожен день був позначений якоюсь розмовою, якоюсь зустріччю. На 26 день уранці я увійшов у Тростберг. В одному селі у мене закінчилася вода. Я помітив чоловіка старшого віку, який поливав квіти на своєму обійсті. Підійшов і, показуючи порожню пляшку, попросив води. Він подивився на мене уважно, усміхнувся й сказав слідувати за ним. При цьому він весь час говорив і говорив. Я нічого не розумів і він це знав, але постійно розмовляв (може, користуючись тим, що я нічого не розумію, а жінка не чує, зрештою, може ж чоловік колись виговоритися…).

Я отримав від них воду, вдалося навіть сказати кілька слів англійською. На кінець ми вже сердечно обнімалися і коли я вже мав вибиратися, господар дому всунув мені в руку трохи грошей. Три євро. Я запитально подивився, а він мені англійською: «Морозиво». Купив я за ті три євро прекрасне морозиво і, сидячи на лавочці над берегом озера Чімзі, насолоджувався видами і смаком.

На лавочці біля церкви

Однак зустрічі з людьми змінювали не тільки мене. У них також відбувалося щось, тільки Богу відоме.

Найсильніші спогади маю з французького Лорґа. Я не міг знайти собі нічлігу, хоча містечко лежить на трасі Дороги до св. Якова. Там повно туристів, галас і музика до пізньої ночі. Священика у місцевій церкві я не застав, хоча й знав від продавця у крамниці, що він у місті й що приймає прочан.

Карімат і спальника я поклав на металевій лавочці під церквою. Раптом помітив, що до мене придивляється чоловік міцної статури. Типовий «качок», який саме вийшов із місцевого спортзалу. За хвилину він увійшов до будинку поруч. Зізнаюся, я трохи боявся.

За кілька хвилин він вийшов і попрямував до мене. Підійшов і вручив мені сітку, щось говорячи французькою. Я геть його не розумів, натомість він не знав англійської. Дещо шокований, я просто подякував. У сітці були харчі.

Однак не це найважливіше. Його очі були повні страждання. Він був пригнічений, боровся із чимось у собі. Ми розсталися, але за кілька хвилин він повернувся. Дав мені плед, пляшку води і 10 євро на дорогу. Всміхнувся, і вираз його обличчя став спокійним і погідним.

Все відбувалося так швидко. Мені тяжко було зібратися з думками, тієї ночі я небагато спав. Інколи повертаюся думкою та молитвою до того молодого чоловіка й замислююся, як поточилося далі його життя. Може, саме заради цієї зустрічі я не зміг відшукати собі нічліг. Може, то він мене тоді потребував, на тій лавці?…

Якби я перестав давати…

Увесь мій шлях до Сантьяго був, у кінцевому підсумку, однією великою зустріччю з Богом в іншій людині. Пустеля стала місцем зустрічі, а я почав усвідомлювати, що люди насправді добрі, тільки треба їм дати шанс. Що, може, вони не хочуть, бо бояться.

Я перестав боятися. Бог мені чітко показав, що як християнин я не змушений бачити ворога в іншій людині, тільки в сатані, який здатний заволодіти людськими серцями.

Також я зрозумів, що якщо ми всі перестанемо давати, що якщо я перестану давати, то цей світ, і моє життя, стануть незносними. Вони стануть ув’язненням, камерою смертника, в якій тільки очікуєш на виконання вироку. А людина ж, створена на образ і подобу Божу, за своєю природою є покликана, аби так, як Бог, давати себе іншому. Якщо я позбавлю себе цієїї чутливості, то чи буду ще здатний на любов?

Пьотр Богдановіч, Aleteia