Коли цей молодий хлопець розповідав свою історію, я, священик, плакав. Зі сльозами на очах я сказав йому кілька слів і подякував йому. Потім уділив йому розрішення. Це був урок для мене. Це був великий урок Божого Милосердя!
Ішов другий рік мого священства, закінчувався навчальний рік. Ще перед атестацією. Лихоманка останніх хвилин, щоби виправити й поліпшити оцінку. Мій день розпочинається о 5.30. Ранкове чергування в конфесіоналі, Свята Меса, сніданок — і до школи на 8 годин навчання. Повернення додому й обід. Потім 30 хвилин, щоби побути в тиші й спокої та випростати ноги. Трохи часу на перепочинок, аби потім повернутися до занять у другій половині дня та зустрічей у парафії.
І тут, саме в цей момент дзвонить домофон. Чому саме зараз? Священик також потребує часу для себе, для думок у дусі! Сьогодні чергує інший священик. Але я підношу слухавку. Це мій учень: «Отче, ви можете мене зараз посповідати?»
Але ж після обіду чергує священик перед вечірньою Месою — промайнула наступна думка. Чому саме зараз? Але за нею одразу виникла друга: тому, хто просить про сповідь, ніколи не відмовляють! Без особливого ентузіазму в голосі я сказав: «Іди, будь ласка, до церкви, бокові двері відчинені, приготуйся кілька хвилин. Я прийду до конфесіоналу».
Наступну частину я можу розповісти, тому що хлопець зробив цю подію свідченням на шкільних реколекціях, отож я не порушу таємниці сповіді.
Сідаю, змучений, до конфесіоналу. Юнак починає свою сповідь:
«Минулий навчальний рік я втратив. Розваги, алкоголь, прогули, ну, і, напевно, погані результати для наступного класу технікуму. Батьки дізналися. Коли я повернувся додому, думав, що буде сварка, скандал, мені дістанеться, потім покарання і рахунки якимось чином будуть зведені… Нічого подібного! Тато опустив голову й пішов до іншої кімнати. Мама мовчала. Це було гірше, ніж ляпас! Я зрозумів, що розчарував їх, не сповнив їхніх очікувань, розтратив надії, які вони на мене покладали. Дійшло до мене з великим болем, що я щось втратив, змарнував назавжди і тепер не можу впоратися з цим. Я відчув величезну ненависть до себе. Рішення було простим: покінчити з собою!
Ми живемо на горішньому поверсі хмарочоса. Я пішов до своєї кімнати. Сів на підвіконня, звісивши ноги на вулицю, аби зробити цей відчайдушний крок. І в цей момент краєм ока я побачив у склі відображення статуетки Діви Марії, яка стояла на моїй полиці. Я почув ніби внутрішній голос, що говорив мені: «Ти коханий. Ти син. Ти коханий син». Я зліз із підвіконня і знав одне: маю піти до сповіді. Я пішов до церкви, і тепер я тут!»
Коли цей хлопець розповідав свою історію, я, священик, плакав. Зі сльозами на очах сказав йому кілька слів і подякував йому. Потім я уділив розрішення. Це був урок для мене. Це був великий урок Божого Милосердя!
Через цю подію Бог начебто сказав мені: «Міхале! Будь ласка, не обмежуй Мою милосердну любов своїм розкладом занять». Я плакав, бо зрозумів, що був так заклопотаний своїм планом виконання обов’язків, ніби все це залежало від мене. А тут, немовби на полях мого календаря, милосердний Ісус показує, що Він сам і Його Мати турбуються про своїх дітей. Я маю бути лише знаряддям у Його руках. Учасником чудес Його милосердя. Це Він хоче взяти на себе ініціативу.
ЦЕ ВІН ВСТАНОВЛЮЄ ВІДПОВІДНИЙ ЧАС МИЛОСЕРДЯ!
Від того дня ми з Лєшеком стали друзями. Залишившись на другий рік, він потрапив до одного з найскладніших класів за час мого викладання релігії в школі. Він був моїм першим союзником на катехизі та справжнім свідком. Він входив до числа кращих учнів у класі. Брав участь у Молодіжному театрі, який я провадив у рамках позакласних заходів. Разом з іншими писав сценарії вистав, які вони представляли потім учням. Пізніше ми разом співпрацювали в Університетському душпастирстві. Він одружився з Доротою, з якою познайомився в новому класі. Я благословив їхній шлюб і розважався з ними на весіллі.
Лєшек час від часу телефонує до мене і розповідає, як милосердний Бог піклується про їхню сім’ю в реаліях життя, таких, наприклад, як знайти роботу або знайти і купити нову квартиру.
Щедрість Божого Милосердя не обмежується нашим календарем…
о.Міхал Андерко, Gość Niedzielny
Фото: Kościół katolicki
фінансово.
Щиро дякуємо!
