Цього літа відоме багатьом велопаломництво Харків-Бердичів відбулося вже увосьме. 10 липня група велосипедистів вирушила з Харкова; втім, кінцевий пункт таких «велосипедних молитов» — це не обов’язково сам Бердичів. Наприклад, три роки тому це велопаломництво вибралися аж до Рима.
Цьогорічний виїзд також тільки почасти можна назвати «VIII велопаломнцтвом Харків-Бердичів», бо його шлях потягнувся далеко на захід. Про дні, проведені в дорозі, розповідає о. Анатолій Клак МІС, давній організатор і натхненник цих молитовних подорожувань.
— Так, ще 2013 року ми влаштували велопаломництво до Рима. Це була не просто «туристична поїздка», бо «всі дороги ведуть в Рим». Ми там збиралися вклонитися мощам Йоана Павла ІІ. Наступного, 2014 року, після того як ситуація в Україні так сильно змінилася, ми влаштували таке «розширене паломництво», з Харкова до Львова (звісно, через Бердичів). Воно називалося «За єдину Україну».
Задуми були ще з 2014 року — влаштувати велопаломництва до, скажімо, Фатіми або Лурда, бо це теж місця, пов’язані з Богородицею, з об’явленнями Матері Божої. Наразі вдалося зробити виїзд до Меджугор’я. Церква не висловила прихильної думки про це місце, бо там об’явлення ще тривають. Це колишня Югославія, нині — Боснія і Герцеговина. Цьогорічну подорож ми розпочали 10 липня, і 3 серпня вже доїхали до Меджугор’я. Звісно, 16 липня ми були на центральних святкуваннях у Бердичеві. Це субота — день, коли прибувають паломницькі групи. На завершальну урочистість у неділю ми вже не залишалися, бо нам треба було на трасу, за своїм розкладом.
— Як цього року їхалося?
— По Україні до самого Бердичева не було дощу, це вже потім нас трохи полоскало, іноді серйозно. Технічно ми цього року були добре підготовлені. В Україні ще було чотири проколи, два в мене (в один день, саме коли той дощ був), і ще у двох наших; а за кордоном, у Західній Європі вже не було жодного проколу, ні поломок, нічого — слава Богу. Ані падінь, ані якихось тяжких травм. Для мене це справді знак від Господа Бога.
— Скільки вас поїхало у цю подорож?
— На велосипедах шестеро. Від Харкова до Бердичева нас ще супроводжував автомобіль, а далі то ми вже були повністю автономні. Автомобіль був одного з учасників нашого паломництва, за його кермом сиділа його дружина, вони вибралися з дітьми. Іноді вони з чоловіком мінялися за кермом на трасі.
Цього року, що варто особливо підкреслити, з нами їхав один чоловік із Бердичева, Олександр. Йому 55 років і він після серйозної операції на кишківнику. Сам він православний, родом із Хмельницького, друг Сергія Толстіхіна — учасника паломництва. Теж така людина, що має «велосипедний вірус». Минулого року він уже їздив із цією групою. Ось і цього разу поїхав, від Бердичева далі до Меджугор’я. Загалом наша дорога тривала 24 дні, з них він їхав із групою 18 днів, і потім ще з Сергієм далі по Європі… Ось йому було насправді складно, це серйозна покута — мати справу з наслідками операції, доглядати за собою, дотримуватися дієти… І він ні на що не нарікав, не просив полегшень, нічого не пропускав, їхав як усі. Повноцінна участь.
Тож від Бердичева ми вже їхали вшістьох, тільки самі чоловіки. Наймолодшому було 14 років. П’ятеро католиків і один цей православний чоловік. (Хоча він розповідав, що в його роду якісь польські корені є.)
— Чому ви вибрали такий напрямок поїздки?
— Загалом ми думали про такий виїзд ще з 2014 року, коли один з нашої групи побував із дружиною в Меджугор’ї, а потім нам розповідав. Я теж там був, але автобусом. Після 2013 року, коли ми 24 дні їхали до Рима, то я вже трохи зарікався надовго виїжджати велосипедами за кордон… Але ось трохи часу минуло, і погляди та бажання знову змінилися. Вибрали цікаву трасу: Польща, Словаччина, Угорщина, Хорватія, а потім ще Боснія і Герцеговина (вона невелика, траса на один день). Загалом беручи, план поїздки складав Сергій Толстіхін, я не втручався. Ми навіть не знали, що цього року в Меджугор’ї відбувається вже 27‑й молодіжний фестиваль, переважно францисканський, але участь у ньому беруть охочі з усього світу. Саме в днях 1‑6 серпня там відбувається фестиваль, який колись започаткував Славко Барбаріч. Ми, що називається, потрапили на самий розпал фестивалю, 3 серпня. Потім ми ще мали змогу взяти участь у програмі 6 серпня — це свято Преображення Господнього, коли учасники фестивалю сходять до хреста, встановленого на горі біля храму. Там є такий величезний хрест, встановлений ще у 30‑ті роки минулого століття, у нього вмуровано часточку Хреста Господнього. На завершення фестивалю учасники сходять на гору до цього хреста, по гострому камінні, й там, біля його підніжка, відбувається Меса на завершення святкувань. Цього року учасників фестивалю було набагато менше, ніж протягом останніх років, бо багато молодих поїхали на Всесвітній день молоді з Папою Франциском, до Кракова. Але загалом було цікаво: багато свідчень, і від молоді, й від священиків; від тверезих наркоманів зі спільноти «Ченаколо». Вони підготували на п’ятницю, на завершення, інсценізацію про Страсті Христові. Дружина одного з учасників нашої групи працює в театрі ляльок, він ходить на вистави, знається на цьому; ось він сказав, що був вражений професіоналізмом того, що підготувала молодь. Були спецефекти, складне освітлення, рухома сцена — вражаючі моменти для того, хто розуміє. Самі ці тверезі наркомани облаштували все для вистави, просто з Італії трьома фурами привезли цю рухому сцену і все інше. Самі встановили, самі ж потім за ніч розібрали… Вистава тривала десь близько півтора годин.
— Що ще важливого було в цій дорозі?
— Ми говорили, причому не з кимось окремо, а всі разом, що в Україні таке складне становище, що потрібно постити й молитися. Скажу, що для себе я зробив такий висновок: потрібно молитися за навернення як України, так і Росії. Мати Божа ще сто років тому у Фатімі закликала молитися за навернення Росії, а я так думаю, що Україна не менше потребує навернення. Думаю, ми всі це бачимо, і багато хто може так сказати. Не варто з когось чужого робити собі «ворога номер один»: ми всі потребуємо покаяння і навернення. Мати Божа в Меджугор’ї казала, що постом і молитвою ми можемо навіть відвертати стихійні лиха та зупиняти війни. Тільки таким справжнім постом, на хлібі й воді, жертва у конкретному намірі. Отож ми фізично не можемо зупинити війну, або вкласти розуму політикам у голови, додати їм розсудливості; натомість молитвою ми можемо робити великі речі.
У колишній Югославії було багато болю, там також тривала війна, були страшні події… А Матір Божа там прославляється як Цариця Миру. Саме це було метою нашого паломництва: ми їхали з України просити про мир для нашої держави… Кожне паломництво має покутну місію, і наше теж, хоч могло би видаватися, що на велосипедах весело, однак є свої жертви.
— Як виглядає Європа з велосипедного сідла?
— Ми справді багато чого побачили «зсередини». Хорватію, Середземномор’я. Море, яке виглядає в тій частині, що ми проїжджали, зовсім інакше, ніж на рекламах. Ми були далеко від курортів із відпочивальниками. Там, де ми їхали, туристів було небагато, і переважно іноземці. На озері Балатон (це таке уславлене місце в Угорщині) — кемпінгові умови: бусики-вагончики зі спальними місцями, намети. Є спеціально збудовані зручності, наприклад, душ для жінок, для чоловіків, — але загалом то сам маєш про себе дбати. Саме узбережжя — гарне, море — чисте, а ґрунт нагадує південний берег Криму, такий само кам’янистий і червонуватий, бо багато глини. Натомість поля там дуже гарно оброблені.
Загалом за кордоном водії поводяться дуже тактовно щодо велосипедистів. Ми це пам’ятаємо ще з поїздки до Рима. Але в Угорщині було складно, кілька разів нас підрізали на серпантинах; окрім того, там мало доріг, якими дозволяється їздити велосипедистам. Ми витрачали чимало часу, шукаючи дозволені дороги по навігатору. Автострадами у Європі велосипедистам узагалі їздити заборонено, треба шукати бічних доріг, а на них не позначено, чи велосипедистам можна, чи ні.
— Чого, загалом беручи, коштувала така поїздка?
— Сил, старань, умінь. У середньому ми за день проїжджали 100 км. Одна найбільша ділянка у нас була ще в Україні, від Новограда-Волинського до Львова — 170 км. Далеко не кожної ночі вдавалося добре відіспатися. Наприклад, у Перемишлі нас дуже добре прийняли сестри — служебниці старовєйські, це таке місцеве чернече польське згромадження. Вони прийняли нас на дві ночі (і цілий день між ними). Це був прекрасний відпочинок.
Восьме велопаломництво Харків-Бердичів було не першим автономним, але стало добре оснащеним. До 2012 року воно ще не було автономним, за нами їхав автомобіль із усім потрібним. 2013 року було ще багато пробоїв, їхав тандем, було додаткове завантаження. А цього року кожен учасник мав свій добрий велосипед, високого стандарту. До слова, ми везли з собою газові балончики, на яких могли готувати або розігрівати їжу. За кордоном ми її переважно купували в супермаркетах.
Ми хотіли здійснити таке паломництво ще минулого року, але в країні таке робиться, інфляція, люди, які мають сім’ї, убожіють, тож складно було стягнутися. А цього року нам допоміг вибратися в дорогу харківський єпископ-помічник Ян Собіло. Він допоміг нам знайти на цю поїздку спонсорську допомогу. Загалом на шістьох учасників велопаломництва було витрачено 3 400 євро. Без допомоги владики Яна це б навряд чи вдалося.
— Дякую за розмову!
Група перетинає кордон із Хорватією
Мандрівник Якудза на бамбуковому велосипеді.
Фото і відео із сторінок Фейсбука та Інстаграму Сергія Толстіхіна
фінансово.
Щиро дякуємо!
