Якщо у поколінь людей, що народились і виросли в Радянському Союзі, число «17» викликало асоціацію з 1917 роком, то у поколінь поляків, які виросли після війни, це число асоціювалось і, мабуть, асоціюється дотепер із 17 вересня 1939 року — днем, коли Червона Армія, висловлюючись комуністичною термінологією, розпочала «визвольний похід в Західну Україну і Західну Білорусь», а якщо називати речі своїми іменами — завдала підступного удару в спину Польщі, яка, стікаючи кров’ю, відбивала гітлерівську агресію.
Цього року виповнилась 77-ма річниця цієї трагічної події, і про це, як здається, дуже добре пам’ятали й до цієї річниці готувалися ті, хто своїми пропагандистськими витівками намагаються вбити клин між Україною та сусідніми з нею державами, передусім — із Польщею. Особисто я мало вірю у випадкові збіги, тому й здається мені невипадковим, що точно за місяць, 17 серпня, на сторінці РИА Новости Украина з’явилася стаття, яка потім була оновлена 3 вересня. Написана вона «незалежним військовим експертом» Діаною Михайловою з заголовком, що може заінтригувати: «Что, если завтра война, и не с Россией?»
Не знаю, наскільки заслужено привласнила собі авторка титул «незалежного військового експерта», — кому цікаво, нехай прочитає її матеріали на військову тематику і сам зробить висновки. У названій же статті пані Діана намагається довести читачам, що загроза повномасштабної війни проти України походить не від Росії, а від країн, які вона називає незрозумілим терміном «младоєвропейські»: Польщі, Словаччини, Румунії та Угорщини. Але ж не можуть ці країни, чи одна з них просто так узяти й напасти (у статті сказано, що нападуть усі відразу). Звісно — не можуть. Для цього мають існувати причини. І пані Михайлова їх наводить. Які ж саме?
Перша це те, що названі країни «перебувають у складі оборонного союзу НАТО, куди Україну так і не прийняли». Важко зрозуміти, чому неприйняття якоїсь країни до якогось військово-політичного альянсу повинно стати причиною нападу на неї окремих членів цього альянсу? Але не це, мабуть, головне. Ці країни, виявляється, мають «свій старий історичний інтерес або до нинішньої української території, або до нинішніх українських громадян рідної національності, що живуть на цих землях». «При цьому, — зазначає «незалежний військовий експерт», — в кожній з цих країн є політики, партії, рухи та "громадські активісти", котрі не тільки не соромляться озвучувати ці інтереси вже у вигляді конкретних претензій, а й послідовно їх реалізують». Не знаю, що це за партії, рухи і «громадські активісти» — згадки про них я не зустрічав ні в повідомленнях ЗМІ, ні в інших джерелах. Не доводилось стикатися з такими партіями, рухами і «громадськими активістами» й під час перебування в трьох із чотирьох названих країн. Авторка статті їх теж чомусь не називає. А слід було б назвати — звісно, якщо вони існують. А перш ніж лякати українців вигаданою нею польсько-словацько-угорсько-румунською загрозою, слід було би врахувати, що уряди названих нею країн поважають непорушність проголошених кордонів, і тому на їхню позицію щодо України не мали би впливу жодні партії, рухи і «громадські активісти», які би проявляли інтерес до української території — якщо б вони навіть існували.
Підтвердження цього – неодноразові висловлювання лідерів названих країн, зокрема нинішнього президента Польщі Анджея Дуди та його попередників. Таку позицію своєї держави щодо України, підтвердила нещодавно і прем’єр-міністр Польщі Беата Шидло, зазначивши, що «без безпеки в Україні неможлива безпека в Європі».
Важко повірити навіть у те, що хтось, принаймні в Польщі, зазіхає на українські землі навіть на побутовому рівні. Так, мені доводилося чути, як дехто з поляків зітхав за «кресами» і називав Львів «польським містом». І це я можу зрозуміти — адже там із покоління в покоління жили їхні предки. Але ніколи й ні від кого з них я не чув, що Львів і «креси» повинні знову увійти до складу Польщі. Чув інше: щирі побажання нам бути твердими, відстоюючи нашу незалежність і територіальну цілісність, і, головне , ніколи не забувати, що незалежність — це великий дар Бога, яким не можна легковажити.
Це те, що стосується інтересу до українських територій. Але пані Михайлова наводить «вагомі» аргументи, що підтверджують інтерес до «нинішніх українських громадян рідної національності». Навіть називає конкретні дії: видача «карт поляка» і угорських та румунських паспортів мешканцям прикордонних районів. Не знаю, чи бачила пані Діана коли-небудь «карту поляка». Але якщо й бачила, то, мабуть, через незнання мови (або літер латинської абетки) не змогла прочитати те, що на ній написано. Спеціально для «незалежного військового експерта»: там написано, що цей документ не дає права ні на проживання на території Польщі, ні, тим більше, на польське громадянство. Я ж, як власник «карти поляка», можу додати, що вона не дає права навіть на безвізовий в’їзд до Польщі. І до того ж, хочеться нагадати пані Михайловій, що Україна — демократична держава, і кордони її відкриті. І якщо хтось із її громадян, незалежно від національності, хотів би виїхати до якоїсь іншої країни, на постійне проживання чи тимчасово, українська влада перешкод таким людям не чинить.
Але такі аргументи, мабуть, не для «незалежного військового експерта», яка вже бачить безпосередню підготовку центральноєвропейських держав до нападу на Україну. Як же вони до цього готуються? — створюючи багатонаціональні військові формування з участю українських військових (готують колабораціоністів — адже, за її словами, «опыт коллаборационистской службы в армиях, пришедших на территорию Украины, также богат и обширен, как в 1914 г., так и в 1941 г.»), а також беручи участь у міжнародних військових навчаннях (вивчають місцевість, привчають до своєї присутності місцеве населення і навіть готують собі інфраструктуру на українських полігонах). Не знаю, який досвід колабораціоністської служби мається на увазі. Адже якщо про 1941 рік ще можна сперечатися, то хто був цими колабораціоністами в арміях, які прийшли на терени України 1914 року? Може, українці з Галичини, що служили в австро-угорському війську і, будучи громадянами Австро-Угорщини, боронили, свою землю від загарбництва російського імперіалізму?
Але для того, щоб розпочалася війна, щоб якась країна напала на іншу, замало одних тільки причин: потрібен також і безпосередній привід. Пані Михайлова (на те вона і «військовий експерт») такий привід для центральноєвропейських країн вже придумала: «Приводом для захисту співвітчизників, які перебувають на споконвічних землях, що нині входять до складу України, котрих вже давно визнали і перерахували, може стати будь-яке погіршення ситуації всередині України». І далі: «Дії суверенних держав на міжнародній арени нерідко важко відрізнити від поведінки мародера на тлі каламутних обставин будь-якого конфлікту чи безладу. Тому, у випадку якщо центральна влада похитнеться, найбільш енергійні сусіди можуть не втриматися від спокуси прибрати до рук, хоча б на деякий час, свої історичні території». Не знаю — які території пані Діана називає «історичними». Адже те, що якісь українські терени деякий час, іноді й дуже довгий, входили до складу інших держав, далеко не означає, що історично вони не є українськими. Втім, можемо це авторці подарувати: вона ж усе-таки не історик, а тільки «незалежний військовий експерт». Звернімо увагу на інше: кажуть, людям властиво судити про інших по собі. Читаючи статтю, я весь час ловив себе на думці, що людям також притаманно судити про інші держави по своїй державі, або ж державі, в якій сформувалася ментальність людини. Адже точнісінько таку підготовку до захоплення, про яку йдеться у статті, зробило сталінське керівництво в країнах Балтії, нав’язавши їхнім урядам угоди про розміщення на їхніх територіях радянських військових баз (фактично — окупувавши їх радянськими військами). І це дало можливість як детально вивчити місцевість, так і привчити місцеве населення до присутності Червоної Армії, і підготувати інфраструктуру, і підготувати колабораціоністів — місцеві комуністичні партії. Залишалось небагато: організувати антиурядові виступи, привести комуністів до влади (звісно — шляхом виборів, що дуже нагадують кримський недореферендум 14 березня 2014 року) та приєднати незалежні країни до Радянської імперії. Що й було зроблено 1940 року.
А слова про те, що може стати приводом для нападу центральноєвропейських держав на Україну, аж занадто сильно нагадують слова ноти радянського уряду, яка була вручена польському послу в СРСР Вацлаву Гжибовському о 3.15 тієї трагічної вересневої ночі. В цьому документі, зокрема, говорилося: «Польсько-німецька війна показала внутрішню неспроможність польської держави. … Польський уряд розпався і не виявляє ознак життя. Це означає, що польська держава та її уряд фактично перестали існувати. Таким чином припинили свою дію договори, укладені між СРСР та Польщею. … залишена без керівництва, Польща перетворилась у зручне поле для всіляких випадковостей і несподіванок, що можуть створити загрозу для СРСР. Тому, будучи до сих пір нейтральним, радянський уряд не може більше нейтрально ставитись до цих фактів. Радянський уряд також не може байдуже ставитись до того, що єдинокровні українці та білоруси, що мешкають на території Польщі, кинуті напризволяще і залишились беззахисними. Враховуючи таке становище, радянський уряд віддав розпорядження Головному командуванню Червоної Армії дати наказ військам перейти кордон і взяти під свій захист життя і майно населення Західної України та Західної Білорусії». «Визвольний похід » розпочався о 5.40 ранку бомбардуванням радянською авіацією львівського залізничного вузла. Кілька бомб «сталінські соколи» скинули і на центр міста. Для «захисту життя і майна» його мешканців, це, мабуть, було вкрай необхідно.
Тепер, знаючи про існування секретного протоколу, що доповнював пакт Молотова-Ріббентропа і підписуючи який, представники обох тиранічних режимів визначили долю Польщі наперед, кожен може стверджувати брехливість доводів сталінського уряду. Двома тижнями раніше, 3 вересня, Й. Ріббентроп телеграфував німецькому Послу в СРСР Ф. Шуленбургу: «Ми безумовно надіємось остаточно розбити польську армію протягом кількох тижнів. Потім ми втримаємо під військовою окупацією райони, котрі, як було встановлено в Москві, входять в німецьку сферу впливу. Однак зрозуміло, що з військових міркувань потім нам доведеться діяти проти тих польських військових сил, які в той час перебуватимуть на польських територіях, що входять до російської сфери впливу. Будь ласка, негайно обговоріть це з Молотовим і подивіться, чи Радянський Союз не вважає бажаним, щоб російська армія виступила у відповідний момент проти польських сил у російській сфері впливу і, зі свого боку, окупувала цю територію. Згідно з нашими міркуваннями, це не тільки допомогло б нам, але й також, згідно з московськими угодами, було б і в радянських інтересах». Все, отже було вже заздалегідь вирішено, залишалось тільки дочекатись «відповідного» моменту. Він настав 17 вересня. Чому саме в цей день?
Сучасний російський історик Юрій Денісов пише: «Сталін, мабуть, давно вже бажав помститися полякам за ганебну поразку осені 1920 р., але терпеливо чекав взяття німцями Варшави, коли СРСР, посилаючись на відсутність влади у Польщі, зможе “надати допомогу” західним українцям і білорусам». Чекав, але виступив не дочекавшись. Варшава героїчно оборонялась до 28 вересня. Більше того: всупереч тому, що було заявлено у радянській ноті, польський уряд у момент радянського вторгнення контролював ситуацію на території, якої ще не досягли гітлерівські загарбники, президент Польщі І. Мосціцький перебував у Любліні, а головнокомандувач маршал Е. Ридз-Смігли зі своїм Головним штабом — у Бресті. Війська під командуванням генерала Владислава Лянгера успішно відбивали атаки на Львів. Отже, не зважаючи на втрати, яких зазнала польська армія, на те, що значна територія разом із головними промисловими центрами була захоплена гітлерівцями, можливості для продовження опору загарбникам були далеко не вичерпані. І тільки коли внаслідок вторгнення Червоної Армії становище стало справді безнадійним, президент і уряд змушені були покинути країну через румунський кордон, а головнокомандувач Е. Ридз-Смігли наказав військам, за винятком тих, що обороняли Варшаву і Модлін, відходити до Румунії та Угорщини. Вже після війни польський генерал Владислав Андерс згадував, що радянська армія вдарила по беззахисних польських тилах як раз у той момент, коли «натиск німців почав слабнути, коли розтягнені на сотні кілометрів німецькі комунікації почали рватися, коли ми могли б ще деякий час чинити опір і дати союзникам можливість вдарити по відкритих західних кордонах Німеччини». Отже, чи не цього саме — виступу західних союзників проти Німеччини — боявся Сталін? Адже якби це сталося, падіння Варшави він міг би ніколи не дочекатися.
Новий погляд на події 17 вересня 1939 р. виклав Віктор Суворов. У своїй книжці «Самоубийство» він, посилаючись на документи, з якими, його ознайомили польські історики, пише, що 15 вересня різко знизилась активність німецької авіації, а танкові й механізовані колони почали зупинятися. Німецькій армії забракло пального. А ще за день до цього, 14 вересня — і це підтверджують німецькі автори — в гітлерівських люфтваффе вичерпався запас бомб. «І в цій ситуації, — пише В. Суворов, — польська кавалерія могла показати, що таке перевага у стратегічній мобільності. Але Гітлера врятував товариш Сталін».
Розправу двох тиранічних режимів із польською державою (яка, однак, не стала їхньою перемогою) завершив спільний парад частин Червоної Армії та Вермахту в Бресті. Його організатори й учасники навряд чи могли припустити, що Боже Провидіння скерує хід історії так, що менш ніж за два роки їм доведеться воювати вже між собою і що внаслідок цієї війні один тоталітарний режим буде знищений, а падіння іншого залишиться справою часу. І про це слід пам’ятати. Насамперед тим, хто тепер, у ХХІ столітті, намагається міняти чужі кордони, і тим, хто, служачи їм своєю пропагандою, звинувачує в цьому інших.
У блогах подається особиста точка зору автора.
Редакція CREDO залишає за собою право не погоджуватися зі змістом матеріалів, поданих у цьому розділі.
фінансово.
Щиро дякуємо!
