«Змагався добрим змагом, свій біг закінчив, віру зберіг». Ці слова св. Павла дуже влучно описують коротке, проте насичене життя о. Олександра Мілевського, прощання з яким відбулося 16 вересня 2016 р. в Довбиші.
57 років життя, 30 років священства, повернений вірним храм у Житомирі, збудований храм у Довбиші, початки служіння отців-паллотинів і сестер-паллотинок в Україні; відроджені сотні храмів людських сердець. Це далеко не всі справи, які промовляють, коли уста отця Олександра вже замкнені.
Святу Месу, на яку зібралися численні священики з цілої України та з‑за кордону, очолив Апостольський адміністратор Києво-Житомирської дієцезії єпископ Віталій Скомаровський разом із єпископом Станіславом Широкорадюком та єпископом Леоном Малим. На жалобному богослужінні було багато сестер-монахинь та парафіян, які приїхали з різних міст і селищ, аби дякувати Богу за дар, яким був спочилий отець Олександр.
Під час проповіді єпископ Станіслав ділився своїми роздумами:
«Він помер, як священик, і це найбільша його похвала. Кожен священик навчає, що треба молитися про щасливу смерть. Могила священика — промовляє. Його могила буде промовляти. Всі будуть користати з його молитов. Він із неба випрошуватиме благодаті для нас. Він продовжуватиме молитися за нас, вже по той бік буття.
Отець Олександр виріс при кафедральному храмі Житомирі, біля о. Станіслава Щипти, і його проповіді були дуже схожі на проповіді о. Станіслава. Як же далеко сягають корені праці священика! Як глибоко вони проростають! Отець Станіслав Щипта був прикладом для о. Олександра.
Отець Олександр любив своє священство. Я зустрівся з ним під час навчання в семінарії. Я тоді був на 3 курсі, коли до семінарії прийшов молодий, запальний хлопець, який був готовий іти до в’язниці, але не відмовився від своєї дороги священства. Він боровся за своє священство. Він цінував своє священство!
Отець Олександр був готовий до смерті. 13‑го вересня я зустрівся з ним. За кілька годин переді мною у нього був єпископ Віталій. Мене вразив його спокій. Я помолився біля нього Коронку до Божого Милосердя. Це був спокій, зрілість, приготування. Це була щаслива смерть.
Кожен священик — експерт у приготуванні до смерті, але як важко самому бути готовим до смерті! В розквіті сил, готовності працювати — отець Олександр прийняв Волю Божу на його життя. Вірю, що він вже у Небі й молиться за нас.
Отче Олександре, молися за нас вже з Дому Отця, надалі проповідуй, своїм похороном, могилою, будь пастирем і заступником своїх вірних у Небі».
На завершення Святої Меси лунало багато добрих і теплих слів. Спогади про справи, які залишив отець, ті слова, якими він підтримував і навчав. Подяки від сестер-паллотинок, від співбратів, які називали його «Патріархом», бо ж саме він був першим паллотином в Україні.
Дуже просто й сердечно поділився спогадами голова селищної ради смт Довбиша, коли розповів, що разом з отцем люди гуртувались, та що всі разом навчались ветеринарії, бо ж отець дуже любив усе живе; навчалися географії, бо знали, де (в якому колгоспі) ростуть потрібні їм рослини; навчались будівництва, коли треба було будувати храм; навчалися братерства, бо отець умів поєднати всіх, незважаючи на віросповідання.
Труну з тілом спочилого співбрати винесли перед храм, де було приготоване місце для поховання. Після молитов над труною отця, і після того, як священики вже відійшли до сакристії, люди ще довго не розходились, аби побути біля гробу й помолитися.
За матеріалами: Києво-Житомирська дієцезія РКЦ
фінансово.
Щиро дякуємо!
