Чи кожне свідчення важливе? Чому одні люди діляться ними охочіше, ніж інші? Де межа між свідченням і потребою розповіді про своє нутро? — на ці питання відповідає о. Анджей Драґула, директор Філософсько-теологічного інституту ім. Едити Штайн(Зелена Гура, Польща).
На мою думку, межа між свідченням та ексгібіціонізмом дуже тонка. І її не слід перетинати. Погано, коли ми, слухаючи свідчення, почуваємося збентеженими. Збентеження означає, що хтось цю межу переступив. Означає, що він не свідчить про когось, а починає говорити про себе. Це, швидше, схоже на самотерапію. І це дуже погана річ з усіх поглядів — із психологічного, і з теологічного.
Насправді, свідчити надзвичайно важко. Ми рідко чуємо свідчення, які насамперед посилаються на Бога як на того, Хто є головним Актором у моєму житті: це Він у мені це зробив, а не «я, я, я, я». Не знаю про ваш досвід свідчень, але на мою думку — й вона дуже радикальна — небезпека свідчень цілком очевидна.
Дуже часто, слухаючи свідчення, я мав враження, що воно є переживанням, заміняє те, з чим хтось хотів би попрощатися. Це означає, що він так багато розповідав про час до навернення — бо свідчення найчастіше ділиться на «до» і «після», — так багато, охоче і яскраво, ніби це спроба повторного постійного, замісного переживання, того ж самого весь час. Прикро, коли той, хто свідчить, не вміє врівноважити цих двох площин. Ми мало знаємо про нього як про людину, що перемогла, — зате багато знаємо про його програші. Іноді це насправді бентежить.
За матеріалами: Deon
Фото: Radio Zachód
фінансово.
Щиро дякуємо!
