Він попросив сусіда по тюремній камері, православного ченця, про хрещення. Свідками були інші ув’язнені: двоє римо‑католицьких священиків, двоє греко‑католиків і протестантський пастор.
Ніколае Штайнхардт народився 1912 року в Бухаресті, у сім’ї єврея Оскара Штайнхардта, директора меблевої фабрики. Товаришем Ніколае по школі був Мірча Еліаде, в майбутньому — всесвітньо відомий релігієзнавець.
Сам Ніколае вже в тридцятих роках був зіркою інтелектуальних салонів. Одним із перших його творів був «Нарис про католицьке розуміння юдаїзму». 1940 року владою фашистської Залізної гвардії він був вигнаний, як єврей, із редакції «Оглядача Королівського фонду». Після війни він розділив — уже не як єврей — долю всієї румунської еліти, переслідуваної комуністами.
31 грудня 1959 р. його викликали до штаб‑квартири Секурітате — румунської таємної поліції, і запропонували співпрацю в розробці обвинувального акту «про злочин змови проти громадського порядку» стосовно групи бухарестських інтелектуалів. Ніколае поінформували, що якщо він відмовиться зробити викривальні заяви, то сам буде долучений до цієї групи; але дали кілька днів на роздуми.
Він попросив поради у свого батька. Той сказав: якщо він погодиться, то в подальшому житті за дня матиме спокій, але вночі йому важко буде заснути. Проте якщо відмовиться співпрацювати, то за дня страждатиме, але вночі може розраховувати на сон праведника. «Якщо тобі кажуть: зважай, щоб ти сам не помер, як пес, — то я не помру взагалі, а буду чекати на тебе», — сказав старий Оскар Штайнхардт, згідно з розповіддю сина, що з’явилася пізніше у книжці «Щоденник щастя».
У понеділок 4 січня 1960 року Ніколае вийшов із дому після прощальної настанови батька не робити йому сорому. У жахливих в’язницях Джилава, Ґерла і Аюд він провів майже п’ять років.
Духовні роздуми, які розпочалися ще на волі, тут посилилися. 15 березня 1960 р. у загальній тюремній камері в Джилаві Ніколае попросив про хрещення православного монаха Міну Добреу. Свідками були інші ув’язнені: двоє римо‑католицьких священиків, двоє греко‑католиків та протестантський пастор.
95‑річний Міна Добреу живе сьогодні в монастирі святих Петра і Павла в місті Хузі. Він має репутацію людини, яка протестувала проти — як він визначив — «режиму антихриста» і кілька разів потрапляла до в’язниці. На відміну від позиції Румунської Православної Церкви, яка дуже інтенсивно співпрацювала з комуністичною диктатурою заради збереження можливостей для пастирського служіння. Але Міну Добреу багато румунів також пам’ятають як того, хто охрестив «письменника Штайнхардта».
Через багато років у своїх мемуарах Ніколае намагається зрозуміти себе (і, між іншим, можливо, зрозуміти щось стосовно зради, яку вчинила його Церква), намагаючись заглибитися в мотиви Юди, який зрадив і видав Ісуса через гордість, нібито для доброї справи — для того, щоби зіграти роль, відведену йому в історії спасіння і Церкви. У підсумку, «він програв, бо міркував занадто тонко, занадто розумно — і став інтриганом».
«Чому я не став свідком звинувачення? Тому що Бог допоміг мені уникнути тонкощів і мудрувань під час допиту. Треба залишатися вірним тим наївним правилам, положенням військового типу, які не допускають нюансів. Тільки одне слово: ні. Решту бере на себе Бог, як сказала би Симона Вайль: «Нехай діє, як Він хоче, це не моя справа. Я не Бог. Я всього лише бідний грішник, який не знає майбутнього, але який знає, що не зрадить свого Вчителя».
Звільнений із в’язниці у серпні 1964 року, Штайнхардт використовував, як міг, лібералізацію, яку принесли перші роки правління Ніколае Чаушеску. Він публікував есе й літературну критику, перекладав із французької та англійської, а також із румунської на французьку, яку знав досконало, як і кожен румунський інтелігент старої школи. Він був запрошений для читання лекцій у бельгійському бенедиктинському монастирі східного обряду в Шеветоні.
У сімдесятих роках він написав перший варіант свого інтелектуального заповіту «Jurnalul Fericirii» («Щоденник щастя»), який конфіскувала Секьюрітате після повернення до влади. Потім він створив нову версію цієї книжки — свідчення роздумів у в’язниці й на волі. Її фрагменти пролунали в ефірі румунського відділу Радіо «Вільна Європа» в кінці вісімдесятих років.
Остання версія, що складається з конфіскованих уривків — а потім частково повернених Службою безпеки автору внаслідок зусиль Спілки письменників, — і спогадів, що постійно дописувалися, була опублікована в Бухаресті 1991 року, а за кілька місяців отримала премію як краща книжка року. 1995 року вона була опублікована у Франції під назвою «Journal de la Felicite» з передмовою французького православного богослова Олів’є Клемана.
Всього цього Ніколае Штайнхардт уже не дочекався. Він помер у березні 1989 року як монах монастиря Рохія в регіоні Марамуреш, на північно-західному кордоні Румунії. Він шукав шлях до чернечого життя з 1967 року, після смерті свого батька, який, як і обіцяв, дочекався його повернення з в’язниці. Тільки 1980 року Ніколає дозволили долучитися до монашої спільноти.
Саме там, в одному з монастирів Румунської Православної Церкви, Ніколае знайшов остаточне підтвердження своєї власної духовної ідентичності, бо саме ця Церква — попри всі свої слабкі сторони — дала йому, нарешті, притулок, який він свідомо вибрав, смиренно і спокійно приймаючи драматичний шлях свого життя.
«Християнська релігія береже в мені щось молоде, що не дозволяє мені нудьгувати, розчаровуватися, знеохочуватися, гніватися. Неймовірним щастям для мене є те, що мені дано було повірити в Бога і в Ісуса Христа, знаючи, в іншому випадку, що — як сказав Унамуно: вірити в Бога це прагнути, щоб Він існував, і діяти так, ніби Він існує», — писав він в одному з останніх абзаців «Щоденника щастя».
Богуміл Люфт, Aleteia
фінансово.
Щиро дякуємо!
