Інтерв’ю

Арх. Мокшицький: «Кожному потрібне спілкування, єпископи — не виняток»

31 Грудня 2016, 12:13 2395 Віта Якубовська
Мокшицький

Львівський митрополит архиєпископ Мечислав Мокшицький — людина зайнята. Вдома його застати досить важко, адже графік зустрічей, пастирських візитацій та насичені робочі будні не залишають багато вільного часу. Але коли вже час є, тоді архиєпископ радо приймає гостей, любить спілкування та невимушену затишну атмосферу.

CREDO пощастило потрапити в гості до митрополита в один із тих небагатьох днів, коли він нікуди не поспішав, мав час і настрій для неспішного спілкування, прогулянки і загалом дозволив нашим читачам побачити, як минає його день поміж Різдвом та Новим роком.

На порозі мене зустрів вірний друг та охоронець архиєпископа. Його зосереджений погляд говорив про те, що ближче знайомитись, аби товаришувати, ми не будемо: він на роботі і я на роботі, отже — нічого особистого.

Мокшицький

7

dsc_0591

Ми почали розмову на прогулянці: архиєпископ Мечислав запропонував трішки пройтися, собаці треба побігати, та й нам також не завадить ковток свіжого повітря. Пухнастий сніг, легкий морозець і святковий різдвяний настрій створюють сприятливий клімат для розмов на різні теми.

Поки ми гуляли, я помітила кілька цікавих речей: собака дуже любить свого господаря, а це багато про що говорить; сам господар — добрий та уважний сусід: знає людей, вітається, знає «друзів» свого улюбленця, і якби мав більше часу, то цілком міг би стати місцевим «собачником». Я навіть думаю, що як ніхто не бачить, то архиєпископ бігає і бавиться з собакою, і я вирішила запитати, яким був маленький Мєтек і як минало його дитинство. Архиєпископ засміявся і поринув у спогади:

— Я виріс у багатодітній сім’ї: четверо братів і дві сестри. Я був четвертою дитиною. Отже, треба було якось шукати своє місце поміж старшими сестрами і братом та двома молодшими братами. Ми, як і всі діти, то бавилися разом і щось вигадували, то робили шкоди і сварилися, а бувало, що й навіть билися, — але завжди мирились.

У дитинстві я був жвавим хлопчиком, може, навіть трохи надокучливим, збитошним, часто робив собі жарти з братів і сестер — казав, що мама чи тато просили кудись піти, щось зробити, або що хтось їх кличе. Потім треба було перечекати десь, аби не дістати. (Сміється. Ред.) Але життя у великій родині — це також і школа: мені ніколи не було важко налагоджувати контакти з ровесниками, я легко сходився з людьми, завжди мав товариство для ігор, і все мав із ким поганяти м’яча або піти поплавати в озері. Ось дивлюсь на сьогоднішню погоду й пригадую, як ми збиралися з друзями взимку та будували будинки зі снігу, прокопували тунелі, каталися на санках, ковзанах і лижах, зроблених татом.

dsc_0610

dsc_0634

Розповідаючи ці історії дитинства, митрополит спустив собаку з повідка, аби той собі побігав, а сам узявся відгортати сніг, який щедро сипав на доріжки від самого ранку. Навесні, коли розтане сніг, квітник прикрасять своїм цвітом засаджені митрополитом квіти. А зараз повсюди панує святкова атмосфера: прикрашені ялинки, розвішані гірлянди і щасливий собака, що бігає довкола свого господаря.

— Не можу не запитати про подарунки. Які традиції були у ваші родині?

— У нашій родині не було прийнято робити подарунки під ялинку на Різдво. До нас приходив святий Миколай. І скільки себе пам’ятаю — це був один із найочікуваніших днів року, але на подарунки треба було заслужити, і ми старалися, як могли бути чемними. Завжди робили собі якісь адвентові постанови: бути більш дисциплінованими, не пропускати Рорат, заради участі в яких треба було дуже рано вставати; жертвували кишенькові гроші на місійні цілі. Вже й не пригадаю, чи був якийсь подарунок, який мені особливо хотілося отримати; але добре пам’ятаю, що ми дуже раділи зі всього, що отримували — чи то була шапочка, чи рукавички; тішилися кожною цукеркою, кожною іграшкою чи теплим светриком. Оте відчуття радості я дуже добре пам’ятаю.

— А тут, у Львові, які традиції?

— У Львові ми підтримуємо пам’ять про доброту святого Миколая та доброту маленького Ісусика, тому стараємося зробити одні одним якісь приємні подаруночки, аби кожен відчув радість, спершу від приходу св. Миколая, а потім від народження Дитятка Ісуса. Я помітив за собою, що не очікую на якісь конкретні матеріальні подарунки, не прив’язую своїх очікувань до чогось такого, що мало би конкретну назву, і тому мене тішить кожна дрібничка, бо я вважаю, що найцінніше у подарунках — це пам’ять, жест доброти й доброзичливості, а не ціна.

Ми повернулись у дім і архиєпископ Мокшицький запросив відвідати його домашню капличку — маленьку, але дуже затишну. Це дуже важливе місце у будинку митрополита. Саме тут архиєпископ молиться, служить Месу, приходить сюди подумати, зігнути коліна перед Пресвятими Дарами. Сьогодні владика прийшов провідати маленького Ісусика. Тут, у цій капличці, єпископ стає міністрантом — поправляє обруси на вівтарі, перевіряє, чи все готове для Меси, розставляє літургійний посуд, розгортає Месал на потрібній сторінці… Тут він «у себе» більше, ніж у будь якій іншій кімнаті дому.

Мокшицький

dsc_0674

dsc_0700

Згадує, що маленьким дуже любив прислуговувати, але хлопців у вівтарній службі було так багато, що його роль обмежувалася присутністю, старші міністранти вирішували, хто за що відповідає під час Меси, а молодші створювали натовп. А я собі подумала: тоді ніхто навіть уявити не міг, що це майбутній архиєпископ.

— Коли Вас почала навідувати думка про священство?

— Ця думка не давала мені спокою з дитинства. Авторитет священика завжди мав для мене особливе значення: навіть тоді, коли я просто стояв «як масовка» серед інших міністрантів, мені, ще маленькому хлопчикові, дуже подобалося відчуття причетності до того, що відбувається під час Меси. І вже тоді я собі думав, що коли виросту, то хотів би стояти по інший бік вівтаря.

— Невже не було якогось підліткового бунту? Пошуків іншого життєвого шляху?

— Думка про священство постійно до мене поверталася. Але я вже був у тому віці, коли почала також лякати міра відповідальності й велич такого покликання, тому я намагався якось ці думки приглушити жвавим товариським життям — ходив із друзями на дискотеки, ми організовували різні зустрічі; але думки про семінарію мене буквально переслідували. І коли я склав випускні іспити, то прийняв остаточне рішення.

— Зі всього виникає, що ви людина дуже товариська, але чи збереглися дружні звязки із людьми з минулого?

— Я після початкової школи почав жити в інтернаті, тому постійно був у великій групі людей — 180 учнів. Це були ті часи, коли нас змушували ходити на першотравневі демонстрації, брати участь у масових заходах з нагоди різних державних свят; нас не випускали до храму на реколекції, на богослужіння чи навіть на катехизацію, але ми виражали свій спротив, і це нас дуже об’єднало. Ми були солідарні у бажанні жити активним релігійним життям і організовано цього добивалися. Це був час, коли вчишся жити та взаємодіяти у великій спільноті, з якою живеш під одним дахом.

У мене залишилися друзі ще з тих часів, і ми при нагоді зустрічаємося, постійно листуємося. Так було і тоді, коли я вчився у семінарії, і тоді, коли я вже був у Ватикані, і зараз у Львові. Це завжди дуже теплі зустрічі, вони пов’язані з гарними спогадами і я радий, що хоч і не часто, але ми зустрічаємося.

1

 

— А бувало таке, що хтось вирішував поновити «дружбу» з огляду на Ваше становище?

— Коли я був у Ватикані, то часто траплялося так, що до мене підходили люди, яких я не міг відразу впізнати, бо минуло багато років, відколи ми бачилися востаннє; але я завжди старався приділити час кожному, аби поспілкуватися й хоча б на декілька хвилин зустрітися. Я не хотів нікого образити чи ігнорувати, а особливо тоді, коли я працював поруч із папами; розумів, наскільки важливою для них є ця зустріч, тому намагався ніколи не відмовляти.

— Вдалося у Львові знайти друзів?

— Кожна людина потребує когось, із ким можна відверто порозмовляти, обмінятися думками, порадитися. Це необхідність. Єпископи не виняток. І я радий, що всюди є добрі та щирі люди, серед яких можна знайти собі друзів, на кого можна покластися.

Архиєпископ продовжив екскурсію і показав свій кабінет. Невелика кімната, зручна для праці, затишна і не містить нічого зайвого. Якщо хтось собі уявляв антикварні меблі з позолотою, то тут цього зовсім немає. Все практичне і дуже просте. Митрополит перевіряє електронну пошту, переглядає кореспонденцію і розповідає, що на цьогорічну Велику Коляду, яка відбуватиметься у Курії 3 січня, вже зголосилося близько 700 осіб.

— Чудова традиція, яка знову відроджується, і особисто мені дуже до душі це колядування від дому до дому. В Курії минулого року ми цілий день приймали колядників — дітей та молодь майже з цілої архидієцезії. Також і тут удома ми завжди відчиняємо двері колядникам, бо вони приходять ділитися радістю, яку приносить народження Спасителя. І це прекрасна традиція, яка вчить нас бути відкритими, радіти простим речам і не забувати про важливе.

dsc_0762
dsc_0760
dsc_0743

— Мені здається, що люди почали втрачати сенс святкування Різдва, та й загалом віра стала якась поверхова, суто зовнішня. І це зараз, коли ніяких перешкод для практикування, поглиблювання та маніфестації віри немає.

— Людина це вільна істота і, як показує історія, всі спроби щось заборонити призводять до того, що людина починає тягнутися до того ще більше. Щось таке є у нашій природі, зіпсованій гріхом, що яблука в сусідському саду червоніші й смачніші, і певною мірою це відбивається також і на нашій вірі: коли були важкі часи й нам забороняли ходити до храмів, то ми докладали багато зусиль, аби чинити наперекір, і ці заборони мобілізували нас зберігати віру. А зараз, коли вже немає жодних заборон, ми втратили чутливість до цих справи і збайдужіли. Щоб це змінити, треба самим себе дисциплінувати, самим докладати зусиль, аби розвивати віру та формувати свій християнський світогляд.

— Ми ще перебуваємо у радості святкування Різдва. Багато хто переживатиме народження Божого Сина ще раз із родиною східного обряду. Тому, певно, незайвою буде пастирська порада, як добре переживати Свята.

— Людям потрібне живе спілкування, увага, співчуття. Прояви доброти й милосердя дадуть нам значно більше, ніж переповнений їжею стіл та ґаджети останніх моделей. Ми повинні розуміти, що увага, яку ми приділяємо дітям, час, який ми даруємо своїм близьким та рідним, принесуть значно більше радості, ніж дорогі подарунки. Важливо, щоб ми знаходили час не лише на заповнення столів та холодильників, на прикрашання дому, але й на те, щоб зрозуміти, що саме ми святкуємо і яка мета у того, що всі ми збираємося разом. Тому треба знайти час походити на реколекції, посповідатися, навести внутрішній лад із собою, тоді все інше буде у належних пропорціях.

І, користуючись нагодою, хочу привітати всіх читачів CREDO з Новим роком:

Бажаю собі і всім, щоб черговий етап у нашому житті, яким буде 2017 рік, наблизив нас до Бога. Щоб ми відкривали свої серця на дію Божої благодаті, на Христа, бо лише Він здатний допомогти нам стати відкритішими, кращими та добрішими. Коли змінимося ми, тоді зміниться також і наша Батьківщина, яка дуже потребує добрих змін. Україні потрібне братерство, єдність, солідарність та доброзичливість, особливо зараз, коли на Сході триває війна — пам’ятаймо про всіх, хто постраждав і страждає зараз, у своїх молитвах, підтримуймо їх духовно та приймімо під свій дах, коли стануть на нашому порозі. Ділімося добротою наших сердець із потребуючими.

dsc_0702

dsc_0713

6

Часопис CREDO щиро дякує архиєпископу Мокшицькому за гостинність і щиру розмову та бажає у Новому році багато здоров’я й енергії на виконання пастирських обов’язків. Нехай Боже Дитятко благословляє і щедро обдаровує потрібними благодатями!

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.
Щомісячний борг
Зібрано Залишилося зібрати
16701грн
12106грн
Потрібно зібрати
28807грн
Залишився
1день
Розмістити цей блок в себе на сайті

Інші статті за темами

СЮЖЕТ

МІСЦЕ

← Натисни «Подобається», аби читати CREDO в Facebook

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

ПІДТРИМАЙТЕ CREDO
Шановні читачі, CREDO — некомерційна структура, що живе на пожертви добродіїв. Ми з вдячністю приймемо Вашу допомогу. Ваші гроші йдуть на оплату сервера, роботу веб-майстра та гонорари фахівців. Переказ через ПриватБанк: Пожертвування можна переказати за такими банківськими реквізитами:

5168 7427 0591 5506

Благодійний внесок ПРИЗНАЧЕННЯ ПЛАТЕЖУ: Добровільна пожертва на здійснення діяльності часопису CREDO.

Інші способи підтримати CREDO: (Натиснути на цей напис)

Щиро дякуємо читачам за жертовність усім, хто нас підтримує!
Підпишіться на розсилку
Кожного дня ми надсилатимемо вам листи з найважливішими та найцікавішими новинами.

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: