Триває Тиждень молитов за єдність християн. І наче віра у всіх одна, Христос також той самий, але різноманітність піддала свого часу єдність великим випробуванням і не всі його пройшли. Зараз необхідність відновити цю єдність особливо актуальна, адже, як каже нам статистика, християни найбільш переслідувана релігія у світі. А як відомо, спільна біда об’єднує і молитва важливий крок на цьому шляху.
Усі ці розмови про глобальний екуменізм прекрасні та чого вони вартують, коли чуєш, що локальні спільноти ще досі виясняють якісь міжконфесійні конфлікти, коли люди у своїх родинах сваряться на релігійному ґрунті, бо ніяк не можуть вирішити, у чиїй церкві хрестити дитину. І я задумалась про те, що ж таке екуменізм у звичайному житті християн – без декларацій та лозунгів при оголошеній нагоді, а на щодень – у буденному житті.
Ще задовго до того, як екуменізм сформувався як поняття, термін та явище, моя родина, як виявилося згодом, вже активно його практикувала. Взагалі, із перспективи часу, я бачу, що усе моє життя — суцільний екуменізм.
Це непросте життя, у якому треба вміти розпізнати момент, коли вже можна і треба самому приймати рішення про свою релігійну приналежність, а поки ти ще дитина і твої батьки християни різних обрядів, то у змаганні за право релігійного виховання перемагає більш практикуючий із батьків. Так було у моїй сім’ї. Звісно, не все було так гладко, адже, як відомо, народження дитини провокує сплеск активності цілої родини, тому дітей зазвичай хрестять на парафії більш наполегливих родичів. На практиці це виглядало так: приїхала моя бабуся, провела розвідку боєм і мою сестру, а потім і мене, хрестили у Православній Церкві. Та поміж Хрещенням і Першим Причастям стало зрозуміло, що православних християн із нас не вийде, бо це був єдиний раз, коли ми були у церкві. Мама постійно водила нас до римо-католицького храму і коли прийшов час готуватися до Першого Причастя, питання, де це робити, навіть не виникало. Я вдячна татові, що він все сприймав добре, мав повагу, не йшов ніколи на принцип заради самого принципу і реально оцінював свої євангелізаційні можливості. Ось це і був перший приклад живого екуменізму.
Ще один приклад діючого екуменізму — святкування найважливіших християнських свят. У нас вдома завжди було два Різдва і два Великодня. І ніколи не було з цього приводу суперечок чи утисків меншості. Тому тато, єдиний греко-католик у нашій сім’ї, завжди мав всі умови для відчуття свята і різдвяну вечерю та великодній сніданок у колі родини, і свій кошичок з пасочкою. Для нас це завжди було само собою зрозумілим. Мені прикро чути, що хтось не може святкувати «свого» Різдва чи Великодня, бо є єдиним представником конфесії у сім’ї і буде святкувати тоді, коли більшість. Це прикро, несправедливо і дуже принизливо. Ми винесли з дому інші цінності. Щаслива, що маю позитивний досвід.
З часом тато став більш практикуючим християнином, заглибився у читання Святого Письма і нашим улюбленим заняттям стали дискусії на релігійну тематику. Ми робили це так голосно (чого тільки вартувала суперечка про напередвизначення), що мама прибігала нас «розняти» — думала, що ми сваримося, а насправді це був дружній, хоч і емоційний, обмін думками. На той час я вже також мала що сказати і ми взаємно розширяли свої горизонти – виходили на новий рівень екуменічних відносин.
Коли я переступила поріг Українського Греко-Католицького Ліцею ім. Климентія Шептицького, то там нас було дві римо-католички на приблизно триста греко-католицьких осіб. Ми були наче експонати у кунсткамері – всі ходили на нас дивитися. Це були кроки на шляху до отримання досвіду із прикладного екуменізму — коли теорія це одне, а практика – зовсім інше. Ліцей не школа. Там людей об’єднали спільні цінності, ідеї, віра і, на жаль, дуже приблизне уявлення про неправославні форми віросповідання. Тоді, на початку дев’яностих, потрібно було мати неабиякий запас аргументів, щоби довести, що римо-католики також люди і що Церква насправді одна і лише обряди різні. Не буду лукавити, було багато складних моментів, були навіть випадки відкритої неприязні – полька і римо-католичка це на багатьох(навіть досі) діє, як подразник, а що вже говорити про дев’яності… Та й узагалі, непроста це справа екуменізм, коли ти у меншості (зате я почала краще розуміти свого тата). Але коли ситуація обмежує твій вибір, тоді залишається вийти назустріч та першому подати руку. Саме тому я вирішила не уникати жодної можливості для глибшого пізнання східного обряду, познайомилася з Літургією та богослужіннями, дала шанс кожному із них мені сподобатися. І мушу зізнатися, що полюбила візантійську Літургію і дуже мені подобається Акафіст до Богородиці. Ці знання та розуміння «не свого» обряду дали мені ключ до дуже важливих дверей у моєму житті, які я не припиняю відчиняти, щоразу роблячи крок уперед.
Шлях ще не завершився, хоча зараз будувати міжконфесійну єдність стало, здається, набагато простіше, спілкування стало менш упередженим та більш відкритим. Звісно, не мені оцінювати щирість та глибину взаємних почуттів різних конфесій загалом, але вірю у те, що наші родини, робочі колективи, коло друзів – це і є справжній екуменізм у дії.
фінансово.
Щиро дякуємо!
