Сьогодні ми спілкуємося з паном Олександром Доброєром, директором Європейського інституту соціальних комунікацій. Ми перебуваємо в Одесі, де відбувається семінар на тему виховання дітей і молоді: «Виховувати по‑християнськи».
— Доброго дня, вітаю вас. В Одесі триває дуже цікава конференція. Хоча вона називається «Виховувати по‑християнськи», однак те, про що тут говориться, мені здається, дуже важливе для всіх людей: для вихователів, для батьків будь-якого світогляду: чи християн, чи мусульман, чи агностиків — бо йдеться передусім про логіку існування й виховання дитини у світі, де панують мас-медіа, де реальність інтернету, медіа стала немовби нашою другою природою.
Я намагаюсь відслідковувати, що відбувається в Центрі дона Боско, який провадять отці-салезіанці. Ця конференція вже не перша, а дванадцята. На мою думку, це якщо не найцікавіша, то одна з найцікавіших конференцій, які тут відбуваються. Отож поділюся деякими думками, які прийшли до мене, коли я слухав доповіді й запитання, що виникали в аудиторії до доповідачів…
Перша річ, яку ми повинні усвідомити — бо ми нерідко прагнемо створити для дітей якісь такі дистильовані умови, від усього їх оберегти, не дати їм доступу до чогось поганого, — це визнати, що насправді ми не маємо над цим контролю. І, я думаю, ми й не повинні мати такого тотального контролю. Звісно, це залежить від віку дитини: не можна узагальнювати, коли ми говоримо про трирічну дитину і чотирнадцятирічного підлітка. Це думка не моя, я її колись почув, але вона дуже припала до серця, і я певен, що до неї треба прислухатись. Колись я почув, що ми не можемо бути остаточними експертами в цифровій реальності, бо вона застала нас, коли ми вже були дорослими. Ми вчилися цього, а наші діти народжуються у світі, де це є реальністю повсякденного життя. У нас самих немає досвіду буття дитиною в цьому світі. Ми можемо це тільки приблизно уявити.
— Ми росли з цим, а вони це вже застали…
— Вони це застали. Це перша річ. Друга — і до цього зводяться, власне, і душпастирська діяльність, і виховна діяльність, — ми повинні навчити людину, дитину розпізнавати, що таке добро і що таке зло, і як правильно користуватися цифровим світом. Наш світ доволі складний, він — плюралістичний. Немає тільки чорного і білого: є багато різних відтінків якихось сенсів, правд. І часто буває досить важко розпізнати, що є Правдою з великої літери. Її зерна можуть бути розсіяні в різних позиціях, які озвучуються. Це складно, бо не вийде сказати: тут добре, а там зле, — бо цього неправдивого може бути доволі багато в різних джерелах. Ми повинні шукати можливості знаходити цю інформацію в різних джерелах, перевіряти її. Отож тут виникає таке питання, головне і для вихователів, і для душпастирів: як навчити людину критично мислити? Ми часами говоримо про фейки, тобто фальшиві новини, стосовно інформаційної війни…
— Гібридної війни.
— Так, гібридної війни. Але те, про що говорилося на конференції, стосується не тільки війни, а й нашого повсякденного життя. Ідеться не про великі речі, хто на кого напав чи як це відбувається там, на лінії фронту; говоримо про повсякденність. Бо інформація створює світ, у якому ми живемо. І якщо ми користуємося неякісною інформацією, то створюємо навколо себе неякісний світ і живемо в такому неякісному світі. Живемо в певній омані. Навчитися критичного мислення — це один із головних принципів, який, на моє переконання, вчителі, вихователі, священики повинні впроваджувати в своє життя.
Навчити людей критично мислити. Як це можливо? Це — брати інформацію з різних джерел, уміти зважувати її походження, шукати відповідей, розуміти, навіщо вона з’явилася, навіщо саме в цей час, на цих ресурсах… Звісно, для малої дитини це важко, майже неможливо; але для підліткові це вже треба показувати. Для мене була цікавою доповідь одного з гостей цього форуму, священика, який запропонував одну ідею …
— Це було запитання.
— Так, це було таке запитання, скоріше — репліка, яку він сказав: треба повісити в храмах перелік сайтів, на які не можна заходити, яких ми не рекомендуємо. Це — бажання здобути владу над людьми і вирішити. Він дуже цікаво сказав — і, певно, це відображає думку, яка існує переважно серед духовенства (як мені здається, не тільки римо-католицького — в інших християнських спільнотах це також відображається). Це протиставлення: ми — пастирі, священики, ми відповідальні. «Ми» і «люди». Він так і говорив: «Я і сам цього не знаю, і думаю, що люди не знають». Це було промовисто: я і люди.
— «У вас, у людей»…
— Так, «у вас, у людей». На мою думку, ІІ Ватиканський Собор і папа Йоан Павло ІІ дуже гарно дали церковну відповідь на реальність: усі ми — Народ Божий, який звершує своє паломництво до Царства Божого. Є Христос і є решта. І неважливо, ти священик чи сантехнік: ми подорожуємо за своїм Пастирем. Звісно, в Народі Божому кожний має свою відповідальність, свою зону відповідальності, своє покликання і специфіку свого служіння. Це безумовно і цього неможливо заперечувати. Але всі ми — по той самий бік від Христа. Ми ті, хто подорожує. А сказане тим священиком відображає те, що дуже часто люди, наділена якоюсь владою — чи то вчителі, чи то батьки, чи пастирі — хочуть проявити цю владу через заборони. Бути таким…
— Наглядачем.
— Так. Зі своїм товаришем у подорожі, зі своїми дітьми треба бути як педагог, тобто той, хто вів дітей, той хто йшов разом із ними. Треба йти разом із людиною, яку ми виховуємо. І показувати. І розуміти, що ми маємо право на помилки: ми люди і ми помиляємось. Помилки будуть — немає нікого ідеального! Можуть помилятись і наші вихованці, й наші парафіяни. Все наше життя — це помилки, і ми якось їх стараємося виправляти… Це дуже важливо усвідомити. Мені здається, що тут основною цінністю є гідність людини. Якщо ми справді віримо, що Бог створив нас на свій образ і подобу, що Він створив нас людьми розумними й вільними, то ми маємо дозволити іншій людині використовувати цей розум і цю вільність. Зокрема, визнати за нею право на помилку.
Повний запис розмови з Олександром Доброєром слухайте у подкасті.
фінансово.
Щиро дякуємо!
