В українському католицькому медіапросторі є партнери, колеги і навіть просто друзі. Наприклад, журнал «Кана», який CREDO регулярно запрошує читати і розміщує його анонси. Це гарне і розумне видання роблять хороші люди, друзі, львів’яни, і з ними поспілкувався о. Микола Мишовський, головний редактор CREDO.
Співрозмовники о. Миколи — Христина Дорожовець , яка "робить Кану", її тексти, та Іванка Рудакевич, яку наші постійні читачі добре знають, бо вона свого часу багато писала на CREDO, і статті, і репортажі. Розмова журналіста з журналістом — це трошки як як спостерігати за вітриною кав'ярні "Львівські пляцки": можна побачити через вітрину, як усе виготовляється. Отож, як «розкачують тісто» і як його ліплять-печуть, — покажуть самі колеги з "Кани".
Христина Дорожовець: "Пляцки" — дуже влучний образ, бо я в журналі відповідаю за рубрику "Кухня". Оскільки наші читачі люблять смачно попоїсти, а ще більше люблять приготувати цю смачну їжу, — ми шукаємо для них нестандартні рецепти: рецепти випробувані, рецепти з історією. І ми маємо гарні відгуки, що рубрика не просто перечитується і перегортається на наступну сторінку, а за цими рецептами вдома готується їжа. Це об’єднує сім’ї навколо "Кани".
Християнин — це людина, яка живе щоденним, різноманітним і цікавим життям. І він потребує порад. Як йому та членам його сім’ї бути здоровими? Куди можна мандрувати? А також і щойно згадане: яку їжу можна приготувати для своєї сім’ї? Що можна зробити своїми руками? Про це і є мої рубрики, для яких я намагаюсь підшукувати цікавих авторів і цікаві тексти.
Я дуже радію, що ці рубрики використовуються практично. Знаю зі спілкування з нашими читачами, що друга, світська частина нашого журналу, так само потрібна, як і перша, де ми розглядаємо актуальні християнські теми.
— Спитаю конкретно: рецепти, які ви даєте, насправді годящі?
Христина Дорожовець: Цілком! А коли бачиш гарну фотографію на розгорнутому аркуші, відразу хочеться все залишити і піти це приготувати. Ми намагаємось підібрати рецепти з таких продуктів, які не треба «діставати», замовляти в інших країнах, але які можна придбати чи й виростити тут, і цією стравою когось здивувати. І дуже-дуже цікава наша рубрика "Подорожі". Цікава тому, що там не має жодного слова з інтернету. Пишуть люди, які самі кудись поїхали і хочуть поділитися враженнями про свою мандрівку. І не тільки поділитись враженнями: вони можуть дати практичні поради, як ту чи іншу поїздку зробити економною, як за короткий час встигнути побачити більше, на які моменти перебування за кордоном — ми багато пишемо про світ — потрібно звернути увагу, коли вирушаєш у подорож.
— Напевно, ця рубрика стане мегапопулярною, тому що ось уже на порозі безвіз …
Христина Дорожовець: Безвіз — я видам вам секрет — буде актуальною темою наступного числа.
Іванка Рудакевич: Моя частина редакційної кухні знаходиться в різних частинах журналу. Ось, на початку, — інтерв’ю в рубрику "До родини на гостину". Ми дивуємося, що вже п’ятий рік піде, як ми видаємо журнал, а люди досі люблять читати про інші сім’ї. Інколи нам здається: а може, це вже трошки нудно; а може, ці сім’ї одне і те ж розповідають… Але ми постійно отримуємо від читачів відгуки, що їм це цікаво, що вони хочуть вони хочуть черпати досвід від інших людей.
Ще ця рубрика цікава тим, що ми намагаємося знаходити прості, звичайні сім’ї. Ми не шукаємо якихось мегазірок, бо одна з наших засад — те, що сім’я має бути християнська. Один шлюб, діти від одного шлюбу, і так далі. А знайти такі сім’ї серед зірок — будемо щирі — дуже важко. І це також для читача важливо, що звичайні люди, які мають у житті звичайні проблеми, можуть ними поділитися. Я в журналі — від початків його існування і, щиро кажучи, ми й не думали, що назбираємо стільки сімей. Думала, знайдемо на кілька номерів, може — на сезон. Але що на два, три роки… Зараз ми черпаємо здебільшого зі Львівської області, з нашого, так би мовити, "локального ресурсу", і вони ще досі є. Також шукатимемо прикладів гарних сімей і з інших міст.
Христина Дорожовець: І з інших країн шукаємо сім’ї на цю рубрику — і вдало їх знаходимо.
— Іноземців чи українців?
Христина Дорожовець: Буває і так, що в одному подружжі є іноземець і українка.
У сучасних сім’ях, особливо коли люди виїжджають за кордон, важко зустріти таке подружжя, щоб обоє всі українці, є мішані шлюби; але в наші часи це вже не дивина.
Іванка Рудакевич: Можна наперед анонсувати, що в червні буде розповідь про родину Джарета й Тетяни Відборнів, які приїхали сюди на один рік з Австралії. Вони прибули як волонтери, навчати наших військових англійської мови. Приїхали з дітьми, діти тут пішли до школи. Вона — українка за походженням. Народилася вже в Австралії, але її бабуся й дідусь утікали зі Львова під час Другої світової війни. А Джарет, її чоловік, має англійське походження, в його роду — англійці й американці.
Ще скажу кілька слів про інші мої рубрики. Це рубрика "Життя Церкви", де ми розповідаємо, що відбувається в нашій Церкві, які є цікаві спільноти, організації, рухи. Тобто — загалом про діяльність, аби показувати, що все-таки щось діється.
— Ці теми швидше вичерпуються?
Іванка Рудакевич: Чесно кажучи, з ними також є труднощі. Важко знайти хорошу тему, щоб це справді було цікаво. Але, знову ж таки, хоч і минуло п’ять років, ми ще маємо звідки їх черпати. Ще в мене є рубрика «Культура». Вона, я думаю, більш популярна. Адже всі ми знаємо, що потрібно не тільки знати духовні речі, а й розширювати світогляд. Отож ми стараємося розширювати світогляд наших читачів.
— У дитинстві — бо те, що було до семінарії, я вважаю дитинством, — я надзвичайно любив різні кіноогляди з Юрієм Макаровим. Він розповідав про фільм, а пізніше я, ще ходивши «пішки під стіл», дивився цей фільм, намагався помітити те, про що він розповідав. Ви так само робите?
Іванка Рудакевич: По-різному буває. Чесно кажучи, відколи я почала вести рубрику про кіно, то тепер я дивлюсь фільми «для Кани» або «не для Кани». З таким поділом мені трошечки важко: хотілось би дивитися без такого критичного підходу, але насправді це дуже цінне, тому що… Чому ви смієтеся?
— Я сміюсь тому, що це вже не лікується: дивитися без критичного підходу!
Іванка Рудакевич: Так, не лікується. Як і те, що йдеш вулицею і бачиш людей, з якими можна поговорити, теми, про які можна написати, а не просто перехожих і події, що відбуваються. Писати кіновідгуки мені цікаво тим, що, я вважаю, з кожного фільму можна почерпнути щось для себе. Навіть якщо це кіно не "особливо християнське".
Наприклад, фільм "Патерсон". Головний герой — водій автобуса, і він пише вірші. Така от творча особистість: живе дуже рутинним життям і пише вірші. Я написала відгук на цей фільм і був коментар на нашій фейсбучній сторінці. Комусь не сподобався уривок з вірша головного героя, читач висловився критично, що цей уривок не дуже християнський і, мовляв, як у християнському журналі можна радити цей фільм. Це був вірш головного героя про те, як він кохає свою дружину, а це була, між іншим, його законна дружина. Він написав, що коли вона його покине — він вирве серце зі своїх грудей. Дуже поетично, як на мене. Для мене це стало нагодою поспілкуватися з читачем, пояснити, що треба подивитися цей фільм повністю — і з фільму ви зрозумієте, що людина висловлює свої враження й нічого поганого в цьому немає. Ми знаємо, що наша аудиторія — це читач, який вміє критично мислити. Не приймає усього буквально, а фільтрує …
Христина Дорожовець: Також і всі ми в редакції дивимося фільми з думкою про Іванку, бо їй треба написати анонс. Тому у вихідні ми щось переглядаємо, потім приходимо, звітуємо, а Іванка добирає, які фільми краще порекомендувати читачам.
— Сьогодні, напевно, дуже багато людей дивляться фільми, бо кіно можна швидше подивитися, ніж прочитати книжку. Повернімося до ваших рубрик.
Христина Дорожовець: Я відповідаю за ще одну цікаву рубрику, завдяки якій познайомилася з багатьма дуже неординарними людьми. Називається вона "Людина". Це розлоге інтерв’ю з якоюсь особою, часто — відомою, і часто — маловідомою.
Це цікаво від першого ж дзвінка, коли з цією людиною тільки домовляєшся. Хтось погоджується одразу. Хтось питає, чи це буде відео, чи усна розмова на диктофон А хтось вагається і його треба переконувати. Але не відмовив ще ніхто! Всі, до кого ми зверталися, загалом радісно сприймають таку пропозицію. Причому такі інтерв’ю нам в яких тільки місцях і за яких тільки обставин не доводилось брати: і на природі, і в кав’ярні, і в когось удома. Хтось готується до інтерв’ю як до якоїсь дуже важливої події, накриває стіл; а з кимось можна поспілкуватись і на лавочці. Але це завжди цікаві розповіді.
Буває, ми ставимо провокаційні питання. І мені дуже-дуже приємно, що люди, які пізніше читають свої інтерв’ю, не шкодують про те, що вони сказали, й не викидають із тексту цілі шматки, як іноді буває при авторизації. Це значить, що розмова була цікавою і людині було приємно з нами спілкуватися.
— Це предметні інтерв’ю? Ви питаєте саме про людину як таку, а не про її роботу?
Христина Дорожовець: Під час останнього інтерв’ю моя співрозмовниця сказала: «Ну, нарешті хтось спитав про мене. Бо завжди я даю коментарі до теми, якою займаюсь як науковець, чи теми, з якою приїхала проводити ворк-шоп, а ви питаєте про мене. Я здивована, але мені приємно!»
Найскладніше в цій рубриці — добування фотографій, тому що багато людей не люблять фотографуватися. Або як тепер: клацнув, якесь селфі зробив, і це вважається фотографією. А для журналу потрібні фотографії якісні, гарні, якісь такі… несподівані. Записати інтерв’ю — це просто, порівняно з тим, що потім його треба оформити і отримати фотографії. Буває, що ми дістаємо знімки в якихось інших людей, про яких мій співрозмовник або співрозмовниця не знають. Потім він чи вона: «Де ви це дістали? У моєму фотоархіві немає такої фотографії!» Ми всюди маємо друзів. Люди не люблять давати фотографії. Коли даємо коментар, чи опитування, чи блог — пояснюємо, що нам потрібна якісна фотографія, а нам присилають таку маленьку-маленьку, з Фейсбука. І що з цією картинкою робити? Доводиться влаштовувати «лікнеп», що нам потрібна велика гарна фотографія, аби зробити з неї гарну маленьку.
— Кожна людина орієнтується в тому, з чим вона стикається, а про що не знає, про те не знає. Повернемось до кіно?
Христина Дорожовець: Якщо йдеться взагалі про перегляди фільмів, то вони дуже впливають на формування думок. На моє переконання, коментарі, що дивитись (не тільки що НЕ дивитись, але і що дивитися), можуть формувати саму аудиторію…
Іванка Рудакевич: Я би сказала, не тільки що дивитись, але й як дивитись. Колись я почула одну цікаву думку на цю тему (і я з нею згідна). Ми звикли, що інтелектуального зусилля потребує тільки читання книжки, а музика, кіно — ні, це більше для розваги, для розслаблення. Але цікавий фільм — це інтелектуальна продукція, і вона не для розслаблення, а для думання. І тому порада «як дивитись» — це вдумливо дивитись.
Звісно, бувають моменти, що вже не хочеться думати…
— Після роботи…
Іванка Рудакевич: Після роботи. Хочеться подивитися «щось легесеньке». Я також інколи таке дивлюся, але, звісно, добираю: читаю, про що цей фільм буде. Якщо я розумію, що це якась безглузда романтична комедія — навряд чи я буду її переглядати. Хоча важливо і почитати відгуки інших людей: можливо, хтось щось порадив; почитати коментарі. Найбанальніше — подивитися, скільки зірочок є на сайті IMBD. Це також певна підказка. Навіть якщо це романтична комедія — вона може бути зроблена якісно або бути пустою, поверхневою …
Христина Дорожовець: Недавно ми дали анонс фільму, який виявися практичною підказкою для наших читачів, коли несподівано вдарили весняні морози. Це був фільм про французьких фермерів, які рятували плодові дерева від заморозків. І вздовж усього саду вони ставили своєрідні грілки, щоб мороз не добирався по ґрунту до тих дерев.
Я бачив фотографії. Це репортаж чи фільм?
Христина Дорожовець: Це фільм. Просто там була підказка, з якої наші читачі могли б скористалися, також “підігріти” свої дерева, коли б раптом стало холодно. Тому "Кана" часом може бути доречною і в такому суто практичному плані.
А я би хотіла сказати ще одну річ, незалежно від рубрик журналу. В "Кані" якось так дивно відбувається: коли номер "складено" і ми даємо його до друку, то бачимо, що всі тексти якимось дивним чином одне до одного пасують! Що тема номера пасує до "Родини", до “Людини”, і пасує до блогу, і воно усе йде однією лінією — хоча наперед цього не планувалося. Така таємниця… Ми не знайшли механізмів, як це відбувається; але воно відбувається майже з номера в номер. Збоку здається, коли хтось читає: "А, вони всі ці матеріали заздалегідь розписали, запланували, отримали, поставили, і це виходить в них такий тематичний номер". Насправді —ні.
— А буває так, що ви думаєте: цей матеріал буде "бомба"! — а в читачів зовсім інший відгук?
Христина Дорожовець: Буває і так. Можливо, тому, що кожний матеріал ми дуже докладно проговорюємо. Коли ми потім його читаємо — можемо вже напам’ять повторити. У нас є такі тривалі редакційні наради, де аналізуємо кожну окрему рубрику, кожний окремий текст, де ми разом готуємо питання, з якими маємо піти до людини, з якою будемо спілкуватися.
Іванка Рудакевич : Буває і так: ми не чекаємо, що певний номер чи матеріал знайде резонанс, а він знаходить. Наприклад, ми оголосили конкурс, щоб наші читачі писали, як їхнє життя змінила "Кана". Цей конкурс уже завершився. Поприходили листи, різні історії людей. Наприклад, одна пані написала, що її дуже вразив номер про екологічну свідомість. Ми минулого року готували такий номер, він називався "Спочатку було чисто". Для нас це трошки було шоком. Адже готуєш номер, знаєш, що ця тема на слуху, що вона актуальна, і часом здається, що вже всі, напевно, все знають. А тут людина пише, що після цього випуску журналу вона почала змінювати певні речі в своєму житті. Стала більш еко-свідомою…
— Сортує сміття?
Іванка Рудакевич: Щось таке… Певні речі вона почала впроваджувати в своє щоденне життя. Для нас це просто "ВАУ", бо ми на таке не чекали. Робимо кожний номер з певними сподіваннями, але коли робиш і не очікуєш, а тим більше коли ти забув, що такий номер вийшов, а от люди пишуть, що їм це допомогло на щодень, — це класно, це супер, ми просто тішимось!
Христина Дорожовець: Людина пише дуже коротко: "Ви зробили цей номер для мене?" І тоді ми розуміємо, що вона або дуже довго шукала відповіді на питання, яке ми ставимо в цьому номері, або щось таке зачепило, що її давно хвилювало. І це для нас найкраща оцінка, коли людина так каже.
— Значить, вцілили в десятку.
Христина Дорожовець: Здебільшого так є.
— Чи хотіли б ви розказати про бачення майбутнього "Кани"? Чого б ви хотіли, щоб було, або чого б не хотіли?
Іванка Рудакевич: Скажу так: я впевнена, що ця ніша — журнал для християнської родини — як була актуальна, так і буде актуальною. І я бачу, що нашому журналові є куди рости, є для кого рости, є по кого сягати. І зараз нам, напевно, хочеться, щоб більше людей знали, більше людей мали до нас доступ, і також давали свій критичний відгук, бо для нас це важливо. Ми не робимо журналу «для себе», просто так, аби заробити гроші…
— Хоча й вони не завадять.
Іванка Рудакевич: Так, не завадять. Але ми це робимо з якоюсь — може, пафосно буде звучати — місією. Тобто — робимо це для людей. І хочемо, щоб вони також відповідали, якщо є побажання, відгуки, — щоб писали нам.
Христина Дорожовець: Якось ми були дуже зворушені, бо отримали ролик від наших читачів. Це сім’я, і вони самі зняли ролик — ми нічого в них не замовляли, нічого не просили. Ролик був такий: тато приносить журнал «Кана», з порогу ним розмахує: «От я приніс, купив». І далі картинки про те, як вони збираються навколо столу, де лежить журнал, гортають його, читають. Там і вигуки, й емоції, кожен щось собі знаходить. Це справді було дуже зворушливо! І якщо говорити про майбутнє «Кани» — я б хотіла, щоби діти наших дорослих читачів через багато років і далі читали «Кану». Саме заради цього ми будемо розвиватися.
Мене нещодавно запитували: «Чому вашого журналу немає у великих торгових мережах? Ви бачили, що там лежить на розкладках? Там дуже мало україномовної продукції!»
— З тридцяти шести позицій — чотири україномовних …
Христина Дорожовець : Так.І кажуть: "Старайтеся потрапити на ці розкладки, повірте, що такий журнал потрібний". Тому ми, напевно, мали би попрацювати над тим, щоб якомога більше людей знали про "Кану". І щоб знали, що це не так, ніби «там пишуть автори, які стоять навколішках і рясно политі свяченою водичкою». У журналі є різні матеріали про життя — те життя, яким живе християнин. Усі сфери його інтересів. Тому такий журнал варто читати.
— Тобто журнал "Кана" можна передплатити — чи дістати «по блату»?
Христина Дорожовець: По блату — ні.
Іванка Рудакевич: Тобто — "Кану" можна придбати в крамницях «Свічадо», в церковних крамницях по парафіях, і ще в кіосках «Інтерпрес». Якщо у вашій парафії немає цього журналу — запитайте у парафіяльній крамничці, чому його немає. Інколи священики думають, що це не буде дуже цікаво, і не замовляють. А парафіяни питають у нас, де його можна придбати. Отож якщо хочете побачити наш журнал у вашій парафіяльній крамничці — то запитайте. Думаю, це дасть поштовх, і на вашій парафії.
Христина Дорожовець: І наша аудиторія стане ширшою! Ще журнал можна виграти в конкурсі. А недавно ми запровадили новинку — формувати тематичні випуски. Наприклад, напередодні Великодня зібрали всі наші номери за чотири роки, які виходили на Великдень. Зробили таку добірку, і люди дуже цим цікавились.
— Щиро дякую за розмову, за ваш час. Мир з вами!
фінансово.
Щиро дякуємо!
