У своєму слові Франциск зазначив, що прибуває як паломник на шлях двох видатних, хоча трохи «нелегких» душпастирів.
Папа підкреслив, що настоятелі це міць італійської Церкви, а о. Прімо Мадзоларі назвав «настоятелем Італії», нагадавши слова св. Йоана ХХІІІ, який, говорячи про себе, казав, що він — «труба Святого Духа на Паданській рівнині». Духовність цього священика, вказав Папа, це прекрасний плід тамтешніх спільнот. Стосовно страждань і нерозуміння о. Мадзоларі Святіший Отець зазначив, що така вже доля пророків, — і заохотив розглянути актуальність послання цього побожного священика.
Отець Прімо Мадзоларі, який від 1932 року був настоятелем у Боццоло, — це одна з найважливіших постатей італійського католицизму в першій половині ХХ століття. Вже з 1925 р. він був учасником руху антифашистського опору, а з 1943 р. був активно залучений у партизанську боротьбу. 1931 року італійські фашисти організували замах на його життя, однак обидві кулі, випущені в його напрямку, не влучили.
В 1950 році о. Прімо виступав на захист прав осіб суспільно слабких і противився концепції «справедливої війни». Його думка випередила лінію ІІ Ватиканського Собору… Він був речником «Церкви убогих», підкреслював цінність релігійної свободи, плюралізму та діалогу з тими, хто відійшов від Церкви. У роки війни переховував і рятував євреїв та антифашистів.
Папа підкреслив, що о. Мадзоларі прагнув до переміни Церкви та світу ревною любов’ю, вчив приймати щоденно дар правди і любові, аби щедро нести її іншим. Він не стояв здалеку від життя, що сформувало його як душпастиря добросовісного та вимогливого. Його пророцтво сповнилося в тому, що він любив свої часи і включався у життя людей, яких зустрічав на своєму шляху. Аби краще пояснити життя о. Мадзоларі, Папа навів три образи, пов’язані з ним: річку, хазяйство і пустелю.
Річка символізує «примат і міць Божої благодаті, яка невпинно спливає на світ». Отець Прімо «не втікав від вод ріки життя, а співстраждав із людьми, які сформували його в мудрого та вимогливого душпастиря. З плином ріки він навчився отримувати щодення дар правди і любові, які зробили його сильним і щедрим носієм благодаті».
Позиція о. Мадзоларі, на думку Папи, — взірцева і має бути повторювана, але не бездушно і пасивно. Обік правди має йти свідчення. «Я повинен показувати дією, що вірю в те, що проголошую, так, аби брати і сестри почувалися запрошеними отримати правду», — говорив Франциск.
Святіший Отець застеріг від трьох загроз у священицькій праці: пасивності — видивлянням у вікна, аби лиш не забруднити рук; сепаратистичного активізму, що полягає у творенні «християнських еліт», які не живуть вірою, стаючи не гідними довіри інституціями; а також від надприродності, відірваної від людського життя, яка несе апостольство, позбавлене любові. Папа зазначив, що священики мають остерігатися надавання етикетки «католицьке» світським інтересам і зв’язкам.
Франциск (укотре) підкреслив необхідність вийти з дому і з храму, аби долати перешкоди у відповідях на запитання про віру. Для цього він використав іншу метафору — хазяйство. «Отець Мадзоларі полюбляв казати: аби багато зробити, треба багато любити», — нагадав Папа і заохотив, щоб парафії були місцями, де кожен почувається очікуваним. Процитував він й інші слова цього священика: «Священик це не та людина, що вимагає досконалості, але яка допомагає кожному, аби проявив своє найкраще». Папа зазначив, що «о. Прімо Мадзоларі слушно був названий настоятелем людей, далеких від Церкви, бо він завжди їх любив і шукав».
Святіший Отець нагадав: настоятель із Боццоло жив послухом як людина зріла, а водночас навколішках — як людина молитви. Папа заохотив слухати світ, щоб брати на себе кожне питання про сенс і надію, не побоюючись проходити пустелею та долиною темряви. «Отець Прімо не був прозелітом, бо, як нагадав папа Бенедикт XVI, Церква зростає не завдяки прозелітизму, а завдяки свідченню».
«Отець Прімо жив як убогий священик, а не як бідний батюшка», — підбив підсумок Папа і заохотив священиків, аби вказували людям шлях.
Другий зі священиків, Лоренцо Мілані, походив із заможної родини у Тоскані. Його батько був агностик, а мати — юдейка. Через проблеми, пов’язані з расистською позицією Муссоліні, 1939 року сім’я прийняла хрещення. 1943 року Лоренцо вступив до духовної семінарії, а 1947 року був висвячений.
Він був «духом неспокійним і бунтівним», тому по свяченнях настоятелі вислали його на невелику парафію до передмістя Барбіано в околицях Мугелло у Тоскані. Він заснував і провадив там народну школу, яка надала змогу навчатися дітям із сіл, розсіяних по гірській околиці. Ця школа була відкрита як для дітей із віруючих сімей, так і для агностиків. Через це він мав чимало неприємностей від церковної та цивільної влади.
Його діяльність різними середовищами розглядалася як підривна. 1958 року він надрукував свою першу книжку «Душпастирський досвід», яку вилучили з продажу за розпорядженням Апостольського Престолу, хоча в ній не було знайдено нічого незгідного з ученням Церкви. Отець Мілані ніколи публічно не висловив свого суму через це, оскільки керувався послухом.
Він особливо наполягав на доступі до освіти для людей із бідних шарів суспільства. Був видатним представником соціального католицизму, активно залученим у навчання бідняків, захищав право на спротив совісті. Помер 1967 року.
У квітні цього року Папа Франциск оприлюднив відеозвернення у зв’язку з публікацією творів о. Мілані. Це відбилося широкою луною в італійських медіях. У своєму зверненні Папа сказав по о. Мілані, що «дуже любив Церкву, хоча й був зранений». Святіший Отець процитував декларацію італійського священика, який писав: «Я ніколи не збунтуюся проти Церкви, оскільки багато разів протягом тижня потребую прощення гріхів, а не знав би, до кого податися, щоби про це просити, якби покинув Церкву». Це визнання Папа назвав «актом покладання на Боже милосердя і на материнство Церкви» і з цієї перспективи порадив сприймати життя, справи і священство о. Лоренцо Мілано.
Франциск ствердив: «Як вихователь і вчитель, він безсумнівно просувався власним шляхом, інколи, може, надміру прогресивним, а водночас тяжким для того, щоб його одразу зрозуміли і прийняли. Його сімейне виховання — батьки були невіруючі й антиклерикальні — привчило його до інтелектуальної діалектики та щирості, які інколи могли видаватися суворими, якщо взагалі не бунтівними».
«Зрозуміло, — вів далі Франциск, — що це викликало певні зіткнення та іскри, а також нерозуміння з боку церковних та державних структур, через його педагогічні пропозиції на користь бідних, його позицію на користь убогих та захист клаузули сумління у галузі військової служби».
На завершення свого виступу Папа, якого ще раніше вважали прихильником цієї історичної постаті в новітній історії італійської Церкви, сказав: «Я б хотів, аби ми його пам’ятали насамперед як віруючого, закоханого в Церкву, хоч і пораненого, керованого баченням школи, яке — мені здається — відповідало потребі серця та розуму дітей та молоді».
У Барбіано Франциск познайомився з колишніми учнями о. Мілані. Папа зазначив, що вони — свідки того, як він жив своєю місією «там, куди його покликала Церква, бувши повністю вірним Євангелію, і саме тому з повною вірністю кожному з вас». Отець Мілані повністю присвятив себе школі, що становило конкретний спосіб реалізації його священицького покликання. Переведення його до Барбіано цей священик сприйняв як спосіб знаходити «нових дітей», думаючи про те, щоб «віддати слово вбогим, бо без слова немає гідності, а отже — свободи і справедливості». Це послання, наголосив Папа, залишається актуальним. Права на слово треба домагатися нарівні з правом на «хліб, дім, працю та сім’ю». Виховання, зазначив Франциск, означає скерування на пошуки того, що справжнє, гарне і добре, а також на готовність платити за свої рішення.
Присутніх на зустрічі священиків, а серед них і кількох колег о. Мілані по семінарії, Святіший Отець заохотив бути спадкоємцями як людей віри. Тому що діло о. Лоренцо «зробилося з буття священиком, із віри, із всеохопної віри, яка стає повною посвятою Господу і яка в священицькому служінні знаходить повноту форми для наверненої молодої людини». Папа додав, що «без цієї туги за Абсолютом можна бути хорошими функціонерами сакруму, але неможливо бути священиками, істинними князями Церкви, здатними бути слугами Христовими для братів». Папа закликав священиків любити Церкву, як любив її о. Мілані, зі щирістю та правдою, що може викликати напруженості, але не розлами. «Отож Церква має бути люблена, показувана як турботлива матір усіх, а особливо найубогіших і найслабкіших, як у суспільному житті, так і в особистому та релігійному», — сказав Франциск.
Святіший Отець підкреслив: справжня причина його подорожі — це відповідь на прохання о. Мілані, скероване до його єпископа, в якому він просив про якийсь урочистий акт, аби його служіння не розглядалося як приватна справа. Папа нагадав, що починаючи з кардинала Сільвано Піованеллі наступні архиєпископи Флоренції схвально відгукувалися про діло о. Лоренцо. А зараз сам Франциск робить це як Єпископ Рима.
Це не усуває гіркоти, яка супроводжувала життя о. Мілані, — наголосив Папа, — але є вираженням вдячності з боку Церкви за взірцевий спосіб служіння Євангелію, вбогим і самій Церкві.
Для нього самого, підкреслив Папа, було дуже важливо, щоб дістало визнання священицьке служіння о. Мілані, «душпастиря прозорого і твердого, як діамант, який постійно переказує світло Бога на шляхах Церкви».
«Піднесіть світильники і несіть їх уперед!» — завершив Папа свою промову.
Єпископ Антоніо Наполіоні, ординарій дієцезії Кремона, у подячному слові обіцяв, що дієцезіальна фаза беатифікаційного процесу обох священиків розпочнеться 18 вересня.
фінансово.
Щиро дякуємо!
