«Злізь звідти», «ти ще замалий», «віддай мені це, ти можеш поранитися», «ти знову насмітив», «помовчи хоч хвилинку»… До п’ятирічного віку дитина чує в середньому 431 негативно налаштованих повідомлень щодня.
А потім нам здається, ніби ми ні до чого не надаємося… Ось п’ять кроків, які можуть стати початком на шляху самоакцептації (сприйняття себе самого).
Один мій друг клянеться, що аж до восьми років життя був переконаний, ніби його звати «Фредді-не-можна». Безсумнівно, таке раннє переконання у власній нездарності залишається глибоко вкоріненим у нас.
Напевно перешкоди на шляху до самоакцептації — такі само індивідуалізовані, як і особисті життєві шляхи кожного з нас. Причини, чому я не здатен у повноті радіти від того, хто я такий, дещо відрізняються від причин, через які ти не можеш повністю радіти тому, який ти є. Отже, аби чітке визначення проблеми стало можливим, почнімо від п’яти загальних категорій. Яку з‑посеред них мені найважче сприйняти? Яку найлегше? Спробуйте занотувати (хоч би й подумки) спостереження на цю тему. Викладіть їх у черзі від найлегшої до найважчої у подоланні перешкоди на шляху до самосприйняття.
Ось ці категорії:
● моє тіло,
● мій розум,
● мої помилки,
● мої почуття та емоції,
● моя особистість.
1. Чи сприймаю я своє тіло?
Зовнішній вигляд сам по собі є першим і найчастішим об’єктом порівнянь та зауважень. Відповідно, воно стає для багатьох із нас серйозною перешкодою у сприйнятті самих себе. Клінічні психологи часто кажуть, що зовнішній вигляд — це найчастіший чинник самооцінки. Більшість із нас хотіли би змінити принаймні одну рису свого вигляду. Ми б хотіли бути вищими або нижчими на зріст, мати густіше волосся або меншого носа. Колись я натрапив на тест із самооцінки. Він починався з поради стати перед дзеркалом, у якому можна побачити себе на повен зріст, а подальші інструкції звучали так: «Повертайся ліворуч і праворуч, уважно і критично придивляючись до свого вигляду; потім подивися в очі своєму відображенню й запитай себе: чи я подобаюся собі фізично?»
Трапляється, що гарна людина не вміє правильно «оформити» свою вроду. Тому треба також поставити собі щире запитання: «Якою мірою моє вбрання впливає на моє самосприйняття?» Навіть найменша нещирість означає старт із неправильної позиції.
З досвіду пластичних хірургів, наслідком операцій, що усувають фізичні вади, стає майже моментальна зміна у психіці пацієнта. Людина, яка виглядає краще, стає більш приязною, симпатичною та виражає більшу довіру до інших. Один хірург-ортопед сказав мені якось, що радить своїм пацієнткам старшого віку, аби робили собі макіяж і дбали про зачіску. Відповідні поради можна давати й чоловікам старшого віку. Він розповів мені про це, усміхнувся і додав:
— Це неймовірно, як поліпшення вигляду підносить уявлення про себе та самопочуття моїх пацієнтів!
Сприйняття власного зовнішнього вигляду пов’язана також із проблемою здоров’я. Сильні люди не обов’язково наділені сильними тілами. Чимало з нас — наприклад, через генетичні причини — мусять жити з такою чи іншою фізичною вадою: слабкими легенями або очима, судомами в кишківнику, виразкою шлунку, епілепсією чи діабетом. Ми не повинні лякатися питання, що його ставимо самі собі: якою мірою ці фізичні недоліки впливають на наше самосприйняття. І знову: єдиною правильною точкою відліку є повна щирість. Тільки правда робить нас вільними.
2. Чи сприймаю я свій розум?
Майже кожна школа і майже кожен працедавець підкреслюють розумність. Інтелектуальне суперництво може відігравати суттєву роль у людських стосунках. Більшість із нас десь глибоко в пам’яті носять болісні спогади про ситуації, в яких нас висміяли або присоромили перед усім класом або за інших обставин у компанії. Ми пам’ятаємо, як інші позирали на нас із жалем або ж висміювали наші відповіді, запитання, поведінку.
Отож ми повинні поставити собі питання: чи нас задовольняє така кількість і така якість розумових даних, якою ми обдаровані? Чи маємо звичку порівнювати себе з іншими? Чи відчуваю я острах перед компанією, в якій люди спритніші від мене або мають більше знань? Ці запитання й відповіді на них не можуть мати серйозного впливу на мою самооцінку і — що з цього випливає — на моє щастя.
3. Чи сприймаю я свої помилки?
Людська природа — слабка. Тому вигадано олівці з ґумками. Ми всі припускаємося помилок. Господь Бог обдарував тварин і птахів майже безпомилковим інстинктом, а ось люди найчастіша мусять навчитися більшості справ методом спроб і помилок. Один мудрець сказав: «Спробуй вчитися на помилках інших. Життя закоротке, аби дозволити собі робити їх усіх самому». Більшість людей вважає очевидним, що, не роблячи помилок, зазвичай не доходиш ні до яких відкриттів. Єдиними справжніми помилками є ті, які нас нічого не вчать. Помилки — це досвід у процесі навчання. Отже, привітаймо їх у себе!
Подібно як більшість чеснот, дух розуміння й толерантності «починається на власному подвір’ї». Так уже склалося, що більшість із нас мусять пережити «розпач еґо», перш ніж ми станемо спроможними дати самим собі краплину приязного розуміння. Ми повинні сягнути того самого дна з приказки, перш ніж відштовхнутися і могти випірнути.
Отож я повинен запитати себе: де я? Чи я все ще пережовую свою «нафаршировану помилками минувшину»? Чи вдалося мені позбутися відчуття неспокою перед лицем невдач і прикрощів? Чи можу я щиро і спокійно сказати: «Ота людина, якою я був, колишній я. Це не та людина, якою я є сьогодні, новий, нинішній я»? Багато з нас не усвідомлюють, що скоєні колись помилки чогось нас навчили, що ми просто трохи подорослішали. Чи усвідомлюю я те, що давній я навчив нового я багатьох речей?
Пасткою може виявитися ідентифікація з темною стороною своєї особистості та з помилками минулого. Ця пастка полягає в ототожнюванні себе з собою колишнім. Наприклад, хтось у дитинстві був пухкенький, а ставши дорослим, схуднув. Суттєве питання звучить так: він думає про себе як про «жирного» чи як про підтягнутого? Звісно, розвиток приносить зміни, а зміни дозволяють «дозволити відійти». Це для тебе легко чи складно? Якою мірою? Пам’ятай, ми повинні стартувати з позиції безумовної щирості, або ж ніколи не дістанемося правди. А без правди немає розвитку, немає радості.
4. Чи сприймаю я свої почуття та емоції?
Більшість із нас переживають коливання настрою: злети й падіння. Однак існують також такі почуття, що будуть витіснені тим способом, у який ми були «запрограмовані» в ранні роки життя. Я, наприклад, завжди відчуваю небажання зізнаватися у страху, оскільки мій тато стояв на тій позиції, що «мужчина ніколи й нікого/нічого не боїться». Дехто почувається зобов’язаним притлумлювати в собі почуття заздрощів або задоволення собою. Хтось колись мав так навчити цих людей, що це недозволені почуття. Жалість до самого себе — почуття обґрунтоване; але воно майже повсюди приречене на відкидання. Певно, кожному випадало почути — або й самому сказати — зауваження: «Ти вічно себе жалієш».
Здається, що на те, як ми даємо собі раду з різними емоціями, впливають наші думки про них. Тому потрібно поставити собі таке питання: чи є в мені почуття, яким я дозволяю стати перешкодою на шляху до радісного сприйняття себе самого? Чи відчуваю я страх, біль, злість, заздрість, неохоту, самозадоволеність або жалощі до себе, чи здатен я позбутися критичних почуттів стосовно себе і не засуджувати себе? Чи існують в мені почуття, які я б хотів приховати, сподіваючись при цьому, що вони просто пройдуть?
5. Чи сприймаю я свою особистість?
Не вдаючись у подробиці, можна припустити, не наражаючись на ризик, що існують певні типи особистостей. Здається, що вони почасти закодовані генетично, а почасти формуються на ранніх етапах людського життя. Ясна річ, у межах кожного типу особистості трапляються представники хворі й здорові. Завжди знайдеться якесь місце для змін. Тим не менше, основний тип зазвичай добре вкорінений у кожному з нас. Отже, одні з нас — екстраверти, інші — інтроверти; одні — природжені лідери, інші — лояльні послідовники; одні мовчазні, інші балакучі; одні веселі, а інші навіть не здатні правильно розпізнати жарт; одні товстошкірі, інші — надвразливі. Але кожен з нас — єдиний і неповторний, не подібний до інших. Нас вирізняють наші індивідуальні дари. Нас визначають наші індивідуальні обмеження. Що в моїй особистості робить так, що я є собою? Чи мій тип особистості мені видається привабливим, або ж чи нецікавим?
Прагнучи краще зрозуміти свою особистість, можна, наприклад, спробувати скласти список рис, які нас найкраще визначають: тихий, щирий, дипломат, дотепний, красномовний, чуттєвий, складний, самітник, сповнений радості, схильний перейматися тощо. Далі треба попросити близького і щирого друга, аби він склав такий список стосовно нас — аби він спробував назвати найважливіші, на його погляд, риси нашої особистості. Зіставлення цих списків повинно дати багато поживи для роздумів. Моя особистість — це я‑в‑дії. Чи мені подобається те, що я бачу, чи я собою розчарований? Чи хотів би я провести радикальні зміни у своїй особистості, а чи залишуся тим, хто я є? Чи хотів би я, аби хтось такий, як я сам, став моїм сердечним другом?
фінансово.
Щиро дякуємо!
