Блог Ігоря Богомолова

Хто ж насправді святий?

10 Січня 2018, 18:34 3738 Ігор Богомолов

Деякий час тому у матеріалі «Парадокс російської агіології», де мова була про проголошеного в РПЦ святим князя Олександра Невського, я зауважив, що не менш парадоксальною постаттю серед російських святих є постать іншого московського князя — Дмитра Донського, канонізованого Помісним Собором РПЦ 6-9 червня 1988 року. В чому ж його святість?

У документах Помісного Собору відзначається, що Великий князь Московський Дмитро Донський показав «подвиг праведного і благочестивого життя. У своєму ревному служінні Христовій Церкві, патріотичних трудах для Вітчизни й народу у грізні роки ворожого уярмлення ( в оригіналі іга – Авт.) він явив себе істинним сином Церкви Російської, що й нині надихає її вірних чад на самовіддане служіння Богу і людям. У недавньому святкуванні 600-річчя перемоги в Куликовській битві затвердилося вдячне вшановування князя, котрий, згідно з Євангелієм, віддав «душу свою за други своя » (Йн 15, 13). Він захищав віру Христову, засновував численні монастирі, будував храми і чинив добро бідним» (Канонизация святых. Поместный Собор Русской Православной Церкви, посвященный юбилею 1000-летия крещения Руси. Издательство Московского Патриархата; 1988; с. 166).    

Почнемо зі слів Євангелія. Звісно, отці Помісного Собору користувались російським перекладом Євангелія від Йоана, де у цитованому фрагменті присутнє слово «душа». Але коли хтось віддає душу — закінчується його земне життя. Тому в українському, італійському (зокрема — Єрусалимської Біблії) та польському перекладах читаємо: «Ніхто неспроможен любити більше, ніж тоді, коли він за своїх друзів своє життя віддає». Отже, віддати душу — те ж саме, що віддати життя. Коли ж це зробив Дмитро Донський? У Куликовській битві? Але ж він у ній не загинув, а вийшов із неї живим. Ба більше: всупереч тому, що писалося в підручниках історії, князь Дмитро від керівництва війська на Куликовому полі фактично самоусунувся. На самому початку битви він, віддавши князівські регалії литовському воєводі Михайлу Бренку, перевдягнувся у звичайного дружинника і як простий воїн бився з монголами. А князівський прапор, під яким бився Бренк, звісно, притягував увагу супротивника, і воєвода загинув. Ось хто насправді віддав «душу свою за други своя». Але князеві цей вчинок «зараховується за праведність»

Я, звісно, далекий від того, щоб звинувачувати князя Дмитра у боягузтві: хоч і в одязі простого воїна, від небезпеки він не втікав. Але якщо приводом для причислення його до лику святих була його особиста мужність у бою — то таких «кандидатів на вівтар» було, мабуть, дуже багато. Як серед живих, так і серед загиблих.

Далі — захищав Христову віру. Тут на перший погляд усе здається просто: захищав на Куликовому полі від орд Мамая — поганських завойовників. Але усе здається простим, якщо не заглиблюватись у події, які відбувались у той час як на північному сході Русі, так і в самій Орді. Ми не полінуємось і заглибимось, а заразом подивимося на діяння князя до Куликовської битви. Однак перш ніж це зробити, звернемо увагу на таку деталь: Христовій вірі на Русі в той час навряд чи щось загрожувало. Християнська Церква на руських землях, принаймні у XIV — XV ст. — і за це треба віддати належне монголо-татарським ханам, яких російська історіографія всіх часів намагалась показати «дикими» або «напівдикими», — не зазнавала гонінь. Більше того: православна єпархія була створена в столиці Золотої Орди Сараї, а один із синів хана Батия був охрещений. Отже, захищати Христову віру Дмитрові не було від кого. Захищав він щось інше… Але все по черзі.

За дванадцять років до битви, яка його прославила, Дмитро зрадницьки захопив тверського Великого князя Михайла Олександровича, але під тиском уряду Золотої Орди був змушений його випустити. Для чого він це зробив? Михайло, отримавши в Орді ярлик на велике княжіння, направлявся у Володимир, де, за традицією (оскільки номінально Володимирське князівство носило титул Великого – за Московським він ще не закріпився), мала відбутися церемонія його інтронізації. Дмитро Михайла туди не пустив, а представника Золотої Орди Сари-хожу за допомогою щедрого застілля і не менш щедрих хабарів переконав, що саме він повен отримати великокняжий ярлик. Вдячний Сари-хожа «пролобіював» кандидатуру Дмитра, і коли той вирушив за ярликом, легко його отримав. Як бачимо, спосіб отримання посад за допомогою щедрих частувань і хабарів виник не вчора. Дивно, але як видно з вищевказаного джерела – документів Помісного Собору, — Дмитру здобуття таким чином великокняжого ярлика теж було «зараховано за праведність».

Далі в тій же книжці пишеться, що «1368 р. був ознаменований закінченням сорокарічного відносного спокою на Русі: через Руську землю на Москву йшли війська Ольгерда литовського, знищуючи все на своєму шляху» (с. 38). Причин, що побудили Ольгерда піти на Москву, не вказано. Просто так, захотілося з Москвою повоювати. Зайнятись було нічим. Ми ж ці причини спробуємо з’ясувати. І побачимо, що незадовго до «литовської навали» Московія — звісно, за допомогою військової сили — «анексувала» поселення Городок (нині — одноіменне село у Тверській обл. РФ) на р.Стариці, що належало тверському князеві. Це призвело до війни між Московським і Тверським князівствами. Великий князь Литовський Ольгерд (Альгердас), одружений із сестрою тверського князя Михайла Юліанною, виступив на його боці. 21 грудня 1368р. литовське військо вщент розбило московське на р.Тросні, після цього обложило Москву, але взяти не змогло. Як бачимо, із «сорокарічним відносним спокоєм на Русі» покінчив сам Дмитро. А фраза: «Страшною навалою литовців московська земля була спустошена» (с.38) — чим не приклад умілої фальсифікації, за допомогою якої агресор видається за жертву, а жертва — за агресора.

Цим конфронтація Москви і Твері не закінчилась (як, до речі, і не у 1368р. почалась: ще у 1327 р. московський князь Іван І Калита придушив антимонгольське повстання в Твері). За два роки Дмитро знову вирушив на Твер, дощенту розорив Смоленське князівство, але втручання Ольгерда знову примусило його повернутися до стін Москви і витримати облогу. Після відступу литовських військ Дмитро зміг завдати поразки Михайлові, після чого уклав мирний договір із Великим князівством Литовським. Чергове протистояння московського і тверського князів, завдяки підтримці останнього з боку Литви, закінчилось улітку 1372р. без пролиття крові, укладенням договору між ними. Подальші події показали, що, укладаючи цей договір, Дмитро менш за все думав про його виконання. Зібравши військо під час «мирного перепочинку», він знову виступив і 3 вересня 1375 р. взяв і пограбував Твер.

Другим, із ким довелося повоювати Дмитрові, був рязанський князь Олег. Конфлікт між Московією, яка почала «збирання земель» навколо себе, та її найближчим сусідом — Рязанню, яка від своєї незалежності не збиралась відрікатись і під високу руку московських князів не прагнула, точився ще за довго до Дмитра і Олега. Ще у першій половині XIV століття Московія встигла «відкусити» шматок рязанщини з містами Коломною і Серпуховим, а пізніше — ще шматок з містами Боровськом і Вереєю. Олег, сівши на княжий престол, намагався дати відсіч зазіханням Москви, але у битві під Скорнищевим у 1371р. зазнав поразки та змушений був піти на укладення миру на невигідних для себе умовах. Отже, ще до Куликовської битви Дмитро встиг, як бачимо, пролити чимало руської християнської крові. Проливав і після. А заради чого? Щоб підкорити підвасальній монголам Москві руські землі. І це  також здобуває позитивну оцінку РПЦ: адже він робив це, щоб об’єднати руські землі навколо Москви. Як стверджувала і продовжує стверджувати московська історіографія всіх часів: проти спільного ворога. Адже досвід монгольської навали переконливо довів, що сила — у єдності. Здається, все, як то кажуть, «грає». Але звернімо увагу на те, про що не згадувала ні російська історична наука, ні, тим більше, документи Помісного Собору РПЦ. Справжнім об’єднавчим центром руських земель була зовсім не Московія, а Велике князівство Литовське і Руське. Як стверджує сучасний російський історик Андрій Буровський, воно об’єднало землі, на яких мешкало 85% населення Русі, зокрема — Київ. І об’єднані вони були переважно добровільно, а не загарбані Литвою. В тій же збірці документів Помісного Собору пишеться, що «за підтримку Литви понесли кару князі смоленський і брянський» (с.39). Якщо підтримували – значить, прагнули зближення з Литвою. Вище ми згадували, що Великий князь Литовський Ольгерд був одружений із сестрою тверського князя Михайла. Дружиною Олега рязанського була дочка Ольгерда Єфросинія. А в ті часи династичні зв’язки відігравали надзвичайно важливу роль. Вибір же між Литвою і Московією був не просто вибором сюзерена – це був цивілізаційний вибір між побудованою на християнських цінностях Європою і поганським світом із його деспотичним правлінням і абсолютизацією влади.    

Вибір, зроблений ще Олександром Невським, Дмитро намагався нав’язати «всія Русі». За що і проливав християнську кров.

А в той самий час, коли відбувались вищеописані події, в Золотій Орді точилася не менш жорстока боротьба за владу між 4 колінами потомків Чингісхана. За період від 1357 до 1381 року на великоханському престолі змінилось 25 володарів. Цими міжклановими чварами скористалася військо-кочова знать, яка висунула зі своїх лав еміра Мамая. Він за короткий час поширив свою владу на всі володіння Орди на захід від Волги, включно з Кримом. 1377 року в боротьбу за великоханський престол включився нащадок старшого сина Чингісхана Джучі Тохтамиш, котрий роком раніше, рятуючи життя, змушений був утекти з Орди до Самарканда. Спираючись на підтримку місцевого еміра Тимура (Тамерлана), він за короткий час опанував східний берег Волги, разом зі столицею Сарай–Б’єрке, і поступово почав відвойовувати терени, контрольовані Мамаєм.
На тлі цих подій і відбулась Куликівська битва (в народі — Мамаєве побоїще), яка прославила князя Дмитра, а для російської історичної науки стала доказом того, що саме Москва «героїчною боротьбою визволила Русь від монголо-татарського ярма» і, що більше, — «врятувала Європу від монголо-татарського поневолення».

Якими ж були безпосередні причини, через які відбулася битва? Радянські джерела стверджували, що Мамай готував грабіжницький похід на Москву. Але на той момент, терплячи поразки, навряд чи б він став розпорошувати сили на грабіжницькі походи: йому би свого ворога, Тохтамиша, перемогти. З другого боку: союзником Мамая був рязанський князь Олег, чиїм противником була Москва. Що ж їх об’єднало? Я цьому бачу тільки одне пояснення: союз Мамая і Олега (і, як стверджує, російська історична наука — Великого князя Литовського і Руського та короля Польського Ягайла) був союзом проти спільного ворога. Дмитро, отже, як вірний васал золотоординського хана, привів свої дружини на Куликове поле на вимогу (чи на прохання — в цьому разі немає значення) Тохтамиша. Що ж стосується Ягайла, то існує думка, що його союз із Мамаєм — вигадка пізніших московських істориків. Так, автори статті «Дмитро Донський» в українській Вікіпедії посилаються на російського історика XVII століття Андрія Лизлова, який у написаній ним 1692 року книжці «Скифская история» згадує Куликовську битву, «але жодним словом — про союз Мамая з Ягайлом». Тим більше, що двоє рідних братів Ягайла — Андрій Полоцький та Дмитро Брянський — командували на Куликовому полі правим і лівим полками, які витримали удар монголів, а литовсько-український полководець Боброк-Волинський очолював і ввів у бій «засадний полк», що й вирішило долю битви. Через 19 років усі троє під головуванням Великого князя Литовського Вітовта (Вітаутаса) взяли участь у битві на Ворсклі з ордами Тамерлана, де й загинули, боронячи Русь-Україну. Про цю битву російська історіографія нечасто згадує: адже тоді стає ясним, хто насправді захищав Європу від монгольської навали. В тому числі — і саму Московію.

Але головне не це. Набагато цікавіше подивитись на те, які наслідки мала Куликовська перемога. Поразка Мамая, якого невдовзі стратили, відкрила шлях до одноосібної влади Тохтамишу, а він, за допомогою Тамерлана, швидко усунув усіх позосталих суперників. Деякі джерела, зокрема Вікіпедія, вказують, що в «зачистках» в Орді брала участь також і дружина Дмитра, тепер уже Донського. Тохтамиш вислав до Москви послів, які від його імені висловили подяку Дмитрові, але й нагадали, що переміг він «заколотника», і тепер, коли в Орді встановилась влада «легітимного» хана, потрібно відновити сплату податків. Невідомо, погодився з цим князь чи ні, — але через два роки, в серпні 1382р., Тохтамиш з’явився біля стін Москви, за кілька днів подолав опір захисників і піддав місто нищівному розгрому. Сам же герой Куликового поля в той момент опинився десь під Костромою. За версією радянських істориків — намагався там зібрати дружину для відсічі. А насправді? І чим була викликана така чорна невдячність з боку Тохтамиша?

І тут можна висунути кілька припущень. Перше — Дмитро відмовився платити податки і за це був «покараний» Тохтамишем. Можливо. Вікіпедія стверджує, що «у 1382 році Дмитрій дещо затримався з відрядженням своєї дружини до столиці Орди» і покараний був за це. Теж можливо. Але звернімо увагу на такий момент: у радянській науковій літературі, зокрема — у 2-му виданні Великої Радянської Енциклопедії, говориться про те, що з підходом до Москви монголів у місті вибухнуло повстання (Большая Советская Энциклопедия, 2-ое издание, т. 28, с. 432). Чи не дивно — ворог перед брамою, а народ бунтує? Радянські джерела пояснювали так: верхівка, «бояри і попи» хотіли здати місто, а народ хотів його обороняти. Мені ж більш вірогідною здається інша версія розвитку подій. Народ підняв повстання, але не проти «бояр та попів», а проти самого Дмитра, котрий, затягуючи гайки своєї одноосібної влади, нищив ті жалюгідні залишки феодальної демократії, що їх не встигли знищити його попередники. Князь накивав п’ятами до Костроми і попросив Тохтамиша допомогти придушити повстання: я тобі допоміг приборкати Мамая — так і ти ж мене не залишай! Втім, Тохтамиш і сам, мабуть, розумів, що ліпше для нього мати на московському престолі свого вірного васала Дмитра.

Зовсім інший погляд на це питання відкриває доповідь доктора історичних наук Ярослава Дашкевича, в якій він, спираючись на роман-дослідження В. Белінського (Страна Моксель или Московия / / Київ: Видавництво ім.Олени Теліги, 2008, 2009, у трьох книгах), стверджує, що Московський улус, який згодом став князівством, був створений монголами у 1277 р., а у 1319 золотоординський хан Узбек (про що говориться у вищезгаданому романі-дослідженні В. Белинського) призначив свого брата Кулхана удільним московським князем, а з 1328р. – Великим Московським князем. У російській історіографії Кулхан називається іменем Іван І Калита. А його нащадки — також і Дмитро — чисті Чингізіди! Якщо цей погляд відповідає дійсності, то «рейд» Тохтамиша на Москву — ніщо інше, як внутрішньокланові «розборки» самих Чингізідів. Скоріше за все, щоб втихомирити Дмитра, котрий, мабуть, сам заявив претензії на великоханський престол.

Але хоч би яка з вищенаведених версій була правильною, ясно одне: з боротьбою за «визволення Русі від монголо-татарського ярма», і тим більше, як ми зазначили вище — з захистом Христової віри, Куликовська битва не мала нічого спільного.

Історія, як відомо, не знає умовного способу. Історію країн і народів, як і всього людства, творить Бог. І нікому з людей не дано знати, що б відбулось, якби ті чи інші події розгортались «не так, а інакше». Але спробуємо на мить відійти від цього правила і уявити, що Куликовської битви не відбулось. Логічно припустити, що тоді внутрішньоординські «розборки» продовжували б розхитували імперію Чингізидів, наближаючи її остаточний розвал, а відтак — «визволення від монголо-татарського ярма». Адже і радянські джерела вказують, що з розгромом Мамая в Орді «припинились ворохобні і встановився порядок» (Большая Советская Энциклопедия, 2-е издание, т.17, с.149).

І вже, тим більше, ні в які ворота не лізе твердження, що завдяки перемозі на Куликовому полі Московське князівство «врятувало Європу від монголо-татарського поневолення»: через два роки воно не спромоглось захистити навіть свою столицю. Нарешті, після того, як Тохтамиш залишив Москву, Дмитро дуже швидко розрахувався з боргами і після цього великокняжий ярлик назавжди залишився за Московським князівством.

Далі — Дмитро Донський засновував численні монастирі, будував храми. Не він один це робив. Це робили і обоє його супротивників: і тверський князь Михайло, і рязанський князь Олег — також канонізовані Російською Православною Церквою. І, як мені здається, вони заслуговують вшанування більше, ніж Дмитро. Про Михайла сучасні російські джерела пишуть як про останнього «з тверських князів, що боровся проти Москви за самостійність князівства і за володіння володимирським великим княжінням». Якщо говорити про боротьбу за великокняжий престол, то він робив теж саме, що й Дмитро. А боротьба за незалежність свого князівства, а тим більше — за його вибір на користь Литви і християнської Європи, насправді заслуговує на пошану.

Як заслуговує на пошану й боротьба, яку вів проти московського загарбництва Олег Рязанський. У період із 1382 по 1385 рр. Дмитро спустошував його землі, але Олег завдав шерег поразок останньому і намагався повернути загарбану Москвою Коломну (один з літописів, датований 1385 р., вказує, що повернув). Помісний Собор РПЦ, як видно з цитованих документів (с.46), зараховує це  рязанському князеві мало не за провину. Коли ж Дмитро, змушений просити миру, вислав до Олега «посольство з мольбою про мир» на чолі з преподобнім Сергієм Радонезьким, рязанський князь, проявивши милосердя до переможеного ворога, відмовився від значних територіальних претензій і уклав з Дмитром «вічний мир». Можливо, завдяки цьому Рязань найдовше з усіх князівств Північно-Східної Русі зберігала свою незалежність: до Москви князівство «приєднав» тільки у 1521р. Василь ІІІ.

Під кінець свого земного життя обоє князів — і Михайло, і Олег — стали ченцями (Олег — у ним же заснованому монастирі), прийнявши імена відповідно Матвій та Йоаким. Черницею завершила земне життя і вірна дружина Олега княгиня Єфросинія Ольгердівна.

Цитована вище збірка документів Помісного Собору РПЦ вказує, що князя Михайла відлучив від Церкви митрополит Алексій. За підтримку Литви, як там сказано (с.39), хоча насправді це Литва підтримувала його. А от про що документи Помісного Собору не згадують – так це про те, що у червні 1378р. відлучений від Церкви був і сам Дмитро. Причиною стало невизнання ним Митрополита Київського й усієї Русі Кипріана, якого призначив Константинопольський Патріарх. Я особисто і в одному і в другому випадку не бачу протиріччя між відлученням від Церкви і причисленням до лику святих. Адже кожний відлучений від Церкви має змогу щиро покаятись, і тоді відлучення знімається. Але ж перш ніж канонізувати Дмитра, треба було, хоч би заднім числом, офіційно зняти відлучення від Церкви. Цього ніколи зроблено не було.

 


У блогах подається особиста точка зору автора. Редакція CREDO залишає за собою право не погоджуватися зі змістом матеріалів, поданих у цьому розділі.

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.
Кредит грудень-травень
Зібрано Залишилося зібрати
48376грн
40651грн
Потрібно зібрати
89027грн
Залишилося
4дні
Розмістити цей блок в себе на сайті

Інші статті за темами

ПЕРСОНА

МІСЦЕ

← Натисни «Подобається», аби читати CREDO в Facebook

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

ПІДТРИМАЙТЕ CREDO
Шановні читачі, CREDO — некомерційна структура, що живе на пожертви добродіїв. Ми з вдячністю приймемо Вашу допомогу. Ваші гроші йдуть на оплату сервера, роботу веб-майстра та гонорари фахівців. Переказ через ПриватБанк: Пожертвування можна переказати за такими банківськими реквізитами:

5168 7427 0591 5506

Благодійний внесок ПРИЗНАЧЕННЯ ПЛАТЕЖУ: Добровільна пожертва на здійснення діяльності часопису CREDO.

Інші способи підтримати CREDO: (Натиснути на цей напис)

Щиро дякуємо читачам за жертовність усім, хто нас підтримує!
Підпишіться на розсилку
Кожного дня ми надсилатимемо вам листи з найважливішими та найцікавішими новинами.

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: