Цитата про правду, яка «зробить вас вільними» (Йн 8, 32), — мабуть, одна із найбільш цитованих зі Святого Письма. Вочевидь, великої популярності їй надала саме та «правда», яку всі шукають і яка, очевидно, у кожного своя.
Недавно було Різдво (хоча вже і Великий Піст незабаром…). Маємо в нашому народі таку гарну традицію, коли після Богоявлення Господнього священики відвідують своїх вірних. Уже кілька років поспіль я маю нагоду допомагати священику здійснювати ці відвідини. І якщо ще рік тому цей процес був доволі легкий та безтурботний, то як я став дияконом, він відкрився мені в зовсім іншому ключі.
Коли ми, потенційні диякони, проходили цьогоріч науки перед свяченням, наш отець-реколектант дав нам мудру пораду: готувати проповідь протягом цілого тижня, роздумуючи над недільним уривком. І ось я спробував роздумувати над уривком із Євангелія від Луки (18, 10-14), де викладено Христову притчу про двох чоловіків із різних суспільних верств, які зайшли до храму на молитву.
Насамперед впадає в очі той факт, що як колись, так і сьогодні, попри різні рухи, які не завжди тому сприяли, люди хочуть приходити до храму на молитву. У попередніх трьох недільних читаннях ми мали нагоду спостерігати за милосердним Господом, який гаряче любить людину і є «постійно грядущим», тобто таким, що рухається нам назустріч. Це Він у Різдві приймає людське тіло, «те, чим не є», щоб бути з нами; це Він у йорданських водах, бувши безгрішним, приймає на себе гріхи, які люди залишали під час хрещення; це Він рівняє «горби та долини» серця Закхея, навідуючись до нього та називаючи його на ім’я; врешті, це Він — той, від кого завжди виходить ініціатива зустрічі, яка і спонукає нас приходити до храму.
Кажучи цю притчу, Христос не називає жодних імен, каже вказує, що то були Митар і Фарисей. Певним чином Господь, промовляючи цю історію, ділить усіх нас на дві категорії. Взагалі, це часто притаманне Христові, бо ж є ще Мудрі і Немудрі діви (див. Мт 25, 1–13), Козли і Вівці (див. Мт 25, 31-46), врешті, Блудний та Старший сини (див. Лк 15, 11-32). Тобто в Ісуса завжди є «або-або: третього не дано». І такою, власне, має бути правдива християнська позиція.
І коли читаєш цей євангельський уривок, спадає на думку: а до якої категорії належу я? — адже ж до якоїсь із них точно! Це питання, яке абсолютно не потребує гучної чи промовистої відповіді. Вистачає поставити його собі у тиші серця, бо ж там до нас уже іде назустріч той воплочений Христос.
Християни ХХІ століття звикли хитрувати «по-християнськи». Знаючи ту Правду (бо ми все ж таки хрещені), від часу до часу навідуємось до храму й навіть інколи приступаємо до Святих Таїнств. Починаємо вигадувати якусь свою, притаманну тільки нам, правдочку і нею жити. І, власне чому я згадував про ті йорданські душпастирські відвідини…
Цього року трапився зі мною такий курйоз. Зайшли ми до однієї дуже затишної та світлої квартири. Все як має бути: батько, мати, які НАВІТЬ живуть у шлюбі, двоє маленьких дітей, які НАВІТЬ знають молитви, всі переважно відвідують храм, принаймні стараються. Тобто зовнішньо — все дуже навіть окей. І тут мені на очі потрапили якісь сині амулети з зображенням ока. Тільки тепер, сівши писати, я знайшов інформацію, що цей «оберіг» має назву «Блакитне Око, Назар, Матопетра». «Легенда приписує винахід цього артефакту дочці пророка Мухаммеда Фатімі. Коли її наречений відправлявся в далеку дорогу, вона подарувала йому зображення ока для того, щоб він повернувся до неї цілим і неушкодженим», — читаю далі, а ще: «В першу чергу зображення блакитного ока — це оберіг, який при сильному негативному впливі розколюється на кілька частин або тріскається. Це означає, що він узяв на себе те, що було направлене на його власника. Користуватися таким оберегом не можна. Його кидають у річку або закопують. Після цього слід завести новий амулет. Особливість Назара полягає в тому, що він працює тільки в тому разі, коли перебуває на виду. Носити його під одягом, як можна вчинити з більшістю амулетів, не вийде. Він служить і захистом, і попередженням злій людині, і як відволікаючий фактор для потенційного супротивника».
Цікаво, правда? У той момент я поняття не мав, що цей амулет означає, знав тільки що то не наше — не українське, і вже точно не християнське. Мій зацікавлеий погляд у той момент перехопив господар квартири і, справді мов блискавка, зняв його чимскоріш і сховав у руці. Повірте, мій погляд від того став ще більш зацікавленим! За нього, як і личить нам, українцям, вступилась дружина, промовляючи: «Так, ми знаємо, але це всього лише сувенір…»
І таких сувенірів у домівках людей, на вбранні, на місцях праці, у нашому славному транспорті, під нашими дверима, та навіть по наших деяких храмах — безліч. Повертаючись до історії, скажу лише, що під час тих кількох секунд, поки вона тривала, я не сказав жодного слова — вони самі все знали!
І ось це, на мою думку, є типовим проявом фарисея ХХІ ст., який любить хитрувати, причому з Тим, із Ким точно не варто цього робити. «Так, ми знаємо, але це лише сувенір», або: «Та це всього лише нитка на руці», чи ще: «Раніше часи були такі, що ми не могли взяти шлюбу, а тепер (сміх) — нам уже не до того», ну і моє улюблене: «Та знаю я, що то гріх, але ж усі так роблять!»
Живучи своїм звичним ритмом, ми, на превеликий жаль, часто забуваємо, що тільки одному Богу відомо, коли наше життя примчить до свого фінішу. Безумовно, у кожному з нас є щось від того сучасного фарисея. Але ось, Різдво минуло — наближається Великий Піст… давайте хоча б під час Великого Посту ми це «щось» змінимо на якість біблійного митаря.
«Цей повернувся виправданий до свого дому, а не той», — каже Христос про покірного митаря, який знайшов у собі мужність визнати гріхи та щиро покаятись. Він, вочевидь, не шукав своєї «правдочки», не лукавив та не хитрував із Господом, але в простоті свого серця сказав молитву, яку ми всі молимось по цей день: «Боже, милостивий будь мені грішному!»
Коли іспанський конкістадор Ернан Кортес висадився на береги сучасної Мексики, щоб її завоювати, його солдати чітко усвідомлювали, що племена майя значно перебільшують їх за чисельністю. Це могло би відіграти негативну роль для духа воїнів — тому Кортес наказав потопити всі кораблі, і солдати, не маючи на чому втікати, пішли і завоювали цю землю.
Як же часто у нашому житті бракує такого «кортеса», який би спалив за нами кораблі наших злих учинків, до яких ми знову і знову повертаємося! Нехай ця митарева молитва, яка проголошує нам велику істину про Милосердного Бога, ніколи не зникає з наших уст, бо ж тільки з нею ми зможемо спалити на тих кораблях сучасного фарисейчика, який живе у кожному з нас.
диякон Володимир Лукашевський, УГКЦ
фінансово.
Щиро дякуємо!
