Стаття з таким заголовком з’явилася на шпальтах L’osservatore Romano, офіційного видання Апостольського Престолу. Номер від 1 березня був присвячений темі жінки та її місцю у Церкві.
Автор матеріалу — французька журналістка Марі‑Люсіль Кубацкі зібрала свідчення сестер, які працюють у церковних інституціях і побажали залишитися анонімними.
Одна з них, сестра Марі, прибула до Рима майже 20 років тому з Африки. Вона вирішила розповісти, як живуть монахині зокрема у Ватикані. За її словами, загалом вони — хатні робітниці, працю яких не помічають і сприймають як належне. Сестри, які служать у резиденціях найвищих церковних ієрархів, змушені вставати на світанку та залишати своє робоче місце вночі, коли все випране, випрасуване і впорядковане. На роботі вони, на відміну від мирян, не мають чіткого графіку і визначеної оплати, попри те, що сестри невимогливі та охочі до служіння. На думку с. Марі, найбільше засмучує те, що їх «зазвичай не запрошують до столу з тими, кому вони прислужують»; вони вечеряють самі в кухні. Сестра Марі вважає, що така поведінка ненормальна серед людей, які присвятили своє життя Богові. Для деяких сестер це дуже важке випробування: вони переживають внутрішній опір і бунт, відчувають глибоку фрустрацію та розчарування. Загалом сестри бояться розповідати про свої переживання, адже кожна має свою історію: хтось турбується таким чином про родину, якій допомагає орден. Вони не можуть також залишити орден і повернутися додому — там їх не зрозуміють. Часто ці монахині — з дуже вбогих родин, а їхні батьки теж були прислугою.
Інша монахиня, с. Поль, також стверджує, що сестрам у Церкві платять мало. Побутує думка, що вони мають працювати безкоштовно і з’являтися на перший заклик. Важко оцінити масштаби цієї проблеми, позаяк часто її просто не помічають. Це спричиняє труднощі і для сестер, і для їхніх спільнот. «Постає важливе питання: за що має жити і діяти спільнота? (…) Де взяти кошти для релігійного і професійного розвитку сестер? Хто платитиме за лікування, утримуватиме хворих і черниць похилого віку? Де взяти кошти для здійснення місії відповідно до харизми конгрегації?», — каже сестра. На її думку, відповідальність за ситуацію, що склалася, не можна покласти на якусь одну людину, це спільна, «історична» відповідальність. Діло тут не лише в грошах, переконана монахиня. Гідна оплата праці — це лише один аспект глобальнішої проблеми: місце в Церкві, визнання цінності, професіоналізму, компетенції та значення богопосвячених жінок. «Священики в Церкві — все, сестри — ніщо. Клерикалізм вбиває Церкву», — вважає с. Поль.
Сестра Сесіль, натомість, переконана, що в Церкві закоренилося певне непорозуміння. Конгрегації були засновані, аби допомагати вбогим, а тому не потребують оплати за свою працю, вони мають служити безкоштовно. Тобто не платити сестрам — це нормально. «Хтось засуджує сестер за скривлені обличчя та сувору вдачу, однак за цим часто криються численні рани», — вважає монахиня.
Вона каже, що завжди без вагань називає суму, за яку готова провести урок, звісно, зважаючи на фінансові можливості особи. Їй не йдеться про збагачення, а про можливість гідно жити і реалізувати харизму своєї конгрегації.
фінансово.
Щиро дякуємо!
