Погляд

«Такого ще не було», або Церква заново

10 Жовтня 2018, 08:15 2014

На сучасну нам бурю на верхівці церковної ієрархії найспокійніше дивляться історики. Вони знають, що це — всього лиш черговий етап зростання Церкви. З криз і потрясінь починався кожний новий розділ в її історії.

Реформа завершилася, ми — на порозі еволюції. Полетять голови, будуть жертви, постануть барикади, нам, певно, буде не надто приємно, але за найближчі сто років усе проясниться…

 

Григорій Великий — реформатор, якого вигнали

Такі слова, як ото вище написано, я вже два тижні чую від істориків. Збаламутило? Ну то глибоко вдихніть. Це не спроба применшити значення того, що діється тут і тепер. Але тут і тепер — обік звичайної, буденної щоденності життя Церкви — діються також речі болючі, а інколи й страшні. Й це вимагає відповідних кроків та рішень на верхівках влади в Церкві. Також і того, що «полетять голови» там, де виникло згіршення, викликане (зокрема) гомосексуальними і педофільськими скандалами та затушовуванням правди й укриванням злочинців. Ось тільки, з іншого боку, ми не можемо піддатися тягарю цієї хвилини. Піддатися в тому розумінні, що він позбавить нас віри у товаришування Святого Духа — а після багатьох коментарів можна мати враження, що Господь Бог про Церкву забув.

По-друге, ми не знесемо цього тягаря моменту без визнання, що нинішня проблема в Церкві — це проблема у сім’ї. Або ми віримо в Церкву як містичне тіло, а якщо тіло, то єдиний організм, у якому, якщо хворіє якась частина, то страждають усі інші, — або ми визнаємо це тільки високою метафорою.

Саме тому перспектива історика така потрібна: вона не знеболює від нинішньої кризи, а навпаки — дозволяє поглянути на неї ширше і з вірою, як на черговий етап у бурхливій, грішній і святій водночас історії Церкви. Що більше бур і скандалів, то більший вибух святості у пізніші часи. Перспектива історика також допомагає зрозуміти те, чого ми не можемо осягнути сьогодні, підкоряючись поспішним відповідям і медіа-коментарям.

— Революція Григорія VII в ХІ столітті закінчилася тим, що сам папа помер у вигнанні в Салерно, з почуттям поразки, — каже о.Томаш Галушка ОР, історик Середньовічної Церкви. — Рим ненавидів папу, значна частина кліру вважала, що він був узурпатором і шкідником. Казали: «Досі якось було, а прийшов оцей Гільдебрандт (вороги папи, прагнучи принизити його авторитет, свідомо уникали його папського імені) і запровадив нові порядки, й невідомо чого взявся за духовенство». А за сто років по його смерті всі вірні й цілий клір визнали його великим святим… І тепер ми бачимо, шо це був найбільший папа цілого Другого тисячоліття.

Тоді, після геласіанської моделі, що протрималася кількасот років (від св.Геласія І), почала формуватися григоріанська модель папства, яка — попри почергові фази, відкриття і струси по дорозі змін, викликаних спершу реформацією, потім революціями ХІХ і ХХ століть та ще кризу віри — протрималася фактично донині. Другий Ватиканський Собор у 1960-х роках започаткував новий етап у житті Церкви. Почалася реформа і формування нової моделі церковного життя. Натомість зараз ця реформа увійшла в революційну фазу. Й тому так тяжко. І можливо, що болітиме ще сильніше.

 

Ідеальна Церква

«Ідеальна історія Церкви закінчилася в п’ятому розділі Діянь Апостолів», — почув я якось від архієпископа Ґжеґожа Рися під час одного з дебатів про кризу в Церкві. Згадаймо ту історію: св.Петро звинуватив Ананію і Сафіру не тільки в обмані спільноти, але і в брехні перед Святим Духом, у справі грошей за продану землю. Перше зіткнення й тріщина? Якби історію Церкви рахувати не від П’ятдесятниці, а ще раніше, то можна би так само добре вказати на той момент, коли учні поза спиною Ісуса пересварювалися за те, хто з них буде більшим у Царстві Небесному. А Спаситель ще навіть не встиг померти на хресті… «Господь Бог ризикнув так діяти і вибрав людей, про яких ми кажемо, що вони “проходять через кризу”, а насправді просто — тяжкі грішники. Це мене переконує в неймовірній покорі Господа Бога, який ризикує об’являти себе через людину, таку обмежену своїм гріхом», — каже архієпископ Рись. І додає: «Криза не мусить завжди означати щось тільки негативне. Є таке поняття, як криза зростання».

— Перехід Церкви з однієї фази до наступної, Церкви, яка розвивається, живе життям Духа, — це завжди пов’язане з кризою, — каже о.Томаш Галушка. — Криза, яка передувала григоріанській реформі в ХІ столітті, була кризою великого гріха духовенства, також і пап. Ми просто не можемо уявити сьогодні такої новини, але, наприклад, папа Бенедикт ІХ — якого історики називають «повним дном» — оженився, продав папство, кілька разів нападав на Рим зі збройними загонами, щоб сісти силою на Апостольскому Престолі. А пізніше папство переходило з рук до рук різних світських родів. Реакцією на цей гріх пап і розбещеного духовенства була, власне, григоріанська реформа і революція. Майже всі папи і піонери того нового етапу в житті Церкви виявилися хорошими людьми, і навіть святими, часто походили з реформованих течій монастицизму, навіть мали «пунктика» на святості в дуже радикальному її розумінні.

Плодом «вибуху святості», що настав пізніше, є, зокрема, нові ордени — насамперед домініканці й францисканці, але також розвиток архітектури (готика), філософії, постання університетів і просто-таки розсипища святих.

Безсумнівно, найбільша криза західного християнства пов’язана з реформацією. Тут треба підкреслити, що це не була криза віри як такої, але криза Римської Церкви та її структур. Це не була криза віри (як у ХХ столітті), бо люди, покидаючи Католицьку Церкву, майже одразу долучалися до якоїсь із протестантських спільнот, що були сильно радикальні, не раз аж до аскетичності у своїх правилах життя.

— Напевно відповіддю на кризу реформації було величезне оновлення церковного життя і святості пап, що можна було помітити після Тридентського Собору, — каже о.Томаш Галушка. — Ось тільки то було коротке оновлення. Чому? Чинників багато, але безсумнівно, що після Тридентського Собору забракло наступних Соборів. Церква, як кожна здорова родина, потребує зустрічей, щоб розмовляти, обговорювати і розв’язувати проблеми. В Середньовіччі, а особливо в момент формування григоріанської моделі, Собори відбувалися дуже часто. Григоріанська реформа, яка принесла розквіт церковного життя у так багатьох площинах, була пов’язана з тим, що за 200 років відбулося аж шість Соборів. Не боялися верифікувати раніше ухвалені ідеї, а як треба було, то й повторювали ті сам канони, і то по кілька разів на наступних Соборах. Ішлося про те, щоби спільнота Церкви була жива і в пошуку, що Дух говорить до віруючих.

 

Миряни, позбавлені спадку?

Щоб, однак, не ідеалізувати григоріанський етап, варто додати, що саме він до певної міри відповідальний за… проблеми і напруження, які ми спостерігаємо нині, те, що пов’язане з клерикалізацією Церкви. Було би добре це зрозуміти, що ми спершу мусимо відступити аж до IV століття назад. Уже тоді був насправді знаним поділ на kleros i laos — духовенство і мирян, однак до IV століття грецькі поняття kleros (спадок) і kleronomoi (спадкоємці) застосовувалися до всіх християн.

— Лише в IV столітті настає дуже сильне й виразне обмеження цього розуміння слів kleros i kleronomoi тільки стосовно кліру. Тоді й настає виразний розподіл ролей, — каже о.Галушка. — І це до певної міри природно: справді, всі охрещені мають участь у царському священстві, але не всі з нас — служебне і сакраментальне священство. Тож, попри таке виокремлення ролей, миряни і духовенство постійно разом. Це та згадана геласіанська модель, яка існувала до ХІ століття. Втім, у той час були різні фази: раз більшу участь мають миряни, раз духовенство; буває, що пап обирали миряни, імператор або народ загалом, в іншій фазі папу поставляють духовні — але це був єдиний організм. І це радикально й надовго змінюється в ХІ столітті: настає велика григоріанська реформа, яка, однак, має один слабкий, хоч і суттєвий, пункт: по суті, вона охоплює тільки клір. ХІ століття започатковує нам клерикалізацію Церкви. На клірі починають базувати все. Миряни, залишені самі собі, починають бути послідовно відсторонювані та випихувані з Церкви, їх сприймали як тих, що дають кошти на діяльність Церкви і щонайбільше можуть бути споживачами. Папа Боніфацій VIII (†1303) навіть пішов на крок далі й один зі своїх документів розпочав словами: «Миряни завжди шкодили Церкві». Надмірно сильне пов’язання Церкви тільки з однією частиною, духовенством, немовби «перекладення» святості тільки на священиків, ба навіть ангелізація духовенства, визнання священика якоюсь «третьою статтю» має, на жаль, свої наслідки донині. Люди світські, кажучи «Церква», думають не про себе, а про духовенство. Коли виходять на яв тяжкі злочини священиків, навіть якщо в деяких дієцезіях це аж 7-10% духовенства, то не думають про велетенське добро, про десятки тисяч людей, які вірні своєму покликанню. Однак уже від папи Бенедикта XVI прямо говориться про доконечність деклерикалізації, а за Франциска то навіть про «єресь клеризалізму».

 

Нова відкритість

Можна сказати, що нинішня реформа розпочалася разом із початком ХХ століття, але була розпізнана й названа на ім’я тільки на Другому Ватиканському Соборі. Однак історики Церкви підкреслюють, що зараз ми входимо в етап революції. Й тому все виглядає подеколи аж так грізно.

Доконечність деклерикалізації проявилася саме в контексті сексуальних скандалів. За клерикалізм, на думку архієпископа Рися, відповідають разом і самі священики, які створили систему влади, контролю і взаємних укривань, так і миряни, які віддали духовенству відповідальність за Церкву.

— Те, що зараз відбувається, це дуже сильне розкриття гріха певної частини Церкви, і власне пастирів, тому болить найсильніше. Але це елемент реформи і революції, а революції за визначенням бурхливі, — додає о.Галушка. — Це етап бурхливості, але треба пам’ятати, що Святий Дух діє також і через порив. Якщо метою має бути зокрема деклерикалізація, то це в’яжеться з тим, що кілька років тому під час реколекцій для Бенедикта XVI говорив о.Раньєро Кандаламеса. Він назвав чотири фази євангелізації — від апостолів та їхніх наступників, потім монахів, які рехристиянізували Європу після періоду переселення народів, через ордени, що постали після григоріанської реформи, аж по мирян, які на неможливому раніше рівні взялися після Другого Ватиканського Собору за нову євангелізацію. І це відбувається в той час, коли багато церковних середовищ вбачають у Vaticanum II джерело нинішніх криз.

1969 року молодий о.Йозеф Ратцінґер пророкував: «Із нинішньої кризи вийде Церква, яка багато втратить. Вона стане нечисельною і муситиме розпочати заново, більш-менш від початків (…). Разом зі зменшенням числа своїх вірних вона втратить також більшість суспільних привілеїв. Розпочне заново від малих груп, від рухів і меншості, яка заново поставить віру в центр досвіду. Вона буде більше Церквою духовною, яка не припише собі політичного мандату, фліртуючи раз із лівими, а раз із правими. Вона буде вбога і стане Церквою вбогих».

2012 року під час дискусії про пособорну кризу о.Роберт Скшипчак сказав: «Церква завжди виходила з криз із новою святістю. І ті святі зараз теж з’являються. Бог нас до цього немовби примушує через кризу». А присутній там тоді ще єпископ-помічник Краківський Ґжеґож Рись підсумував: «Не хто інший як Церква має від Господа Бога ввірене їй знаряддя для боротьби з кризою: це Таїнство Покути. Ісус вклав у мої руки відповідь на всі ті гріхи. То світ безпорадний перед кризами. Але не Церква».

Переклад CREDO за: Яцек Дзедзіна, Gość Niedzielny

 

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.

Інші статті за темами

ПЕРСОНА

МІСЦЕ

← Натисни «Подобається», аби читати CREDO в Facebook

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

ПІДТРИМАЙТЕ CREDO
Шановні читачі, CREDO — некомерційна структура, що живе на пожертви добродіїв. Ми з вдячністю приймемо Вашу допомогу. Ваші гроші йдуть на оплату сервера, роботу веб-майстра та гонорари фахівців. Переказ через ПриватБанк: Пожертвування можна переказати за такими банківськими реквізитами:

5168 7427 0591 5506

Благодійний внесок ПРИЗНАЧЕННЯ ПЛАТЕЖУ: Добровільна пожертва на здійснення діяльності часопису CREDO.

Інші способи підтримати CREDO: (Натиснути на цей напис)

Щиро дякуємо читачам за жертовність усім, хто нас підтримує!
Підпишіться на розсилку
Кожного дня ми надсилатимемо вам листи з найважливішими та найцікавішими новинами.

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: