Як повідомлялося, вчора Російська Православна Церква розірвала євхаристійне спілкування з Константинопольським Патріархатом. Це було відповіддю Вселенському Патріархату, який оголосив, що приступає до надання автокефалії Церкві України та ухвалив рішення відновити канонічний статус предстоятелів УПЦ КП та УАПЦ.
Віце-директор Інституту релігійних наук св. Томи Аквінського отець Петро Балог ОР прокоментував для CREDO розрив євхаристійного спілкування між РПЦ та Вселенським Патріархатом, а також те, як це рішення стосується католиків:
Як це стосується католиків в Україні?
Якщо йдеться про католиків в Україні — це один рівень і його належить відрізнити від рівня Вселенської Церкви з центром у Римі. Тому що ми перебуваємо в Україні, тут є УПЦ (КП), УПЦ (МП), УАПЦ, тут з’явилося питання автокефалії і так далі. Тому ця справа з одного — церковного — боку нас ніби не стосується. Але з іншого боку — нас це стосується як християн і як громадян.
Також це стосується, можливо, східних християн, греко-католиків, у яких є мрія, що колись у майбутньому буде єдина Київська Церква Володимирового Хрещення в Україні. А взагалі, більшість католиків цим питанням особисто не переймаються — воно для них якби «збоку». Йдуть собі на Службу Божу, як і раніше, у їхньому релігійному житті в зв’язку з цими подіями, через ці розриви чи поєднання, не видно жодних змін — хіба що у взаєминах зі знайомими-православними.
Як це стосується Вселенської Церкви?
Натомість якщо йдеться про Католицьку Церкву як Вселенську, Рим як першу видиму столицю у Вселенській Церкві та наступника Апостола Петра, який вже багато століть, ще з першого тисячоліття, вважається гарантом видимої єдності Церкви, — то на цьому вселенському рівні розриви видимого Тіла Христового це завжди болісно.
Мушу нагадати, що дотепер триває розрив між Константинополем і Римом. Немає євхаристійного спілкування між Римом і Константинополем, між Римом і Александрією, Антіохією, Москвою, православним Києвом. Це біль Вселенської Церкви, на чолі якої, як перший, стоїть єпископ Рима і який, повторюю, є гарантом єдності. І коли потім ще ці частинки, ці Помісні Церкви, ці Патріархати, які не мають спілкування з Римом, ще й між собою далі розділяються, — цей біль поглиблюється.
Тому Рим старається розмовляти з усіма цими Церквами, хоч би в яких стосунках між собою вони перебували. Для нас, в Україні, це деколи незрозуміло і навіть сприймається болісно — як наприклад, зустріч у Гавані, зустріч ще десь із тими, кого ми не любимо, кого, можливо, навіть не вважаємо Церквою, бо ж «як так можна, вони — вороги, вони нас вбивають». А Рим виходить у цьому питанні з іншого рівня: не як сторона, не як «одна з Церков», але як видимий центр Вселенської Церкви. Рим старається, як Матір, у цьому розумінні зібрати всіх своїх дітей і вийти назустріч усім, спробувати об’єднати. Натомість як Церква-Сестра для інших Церков Рим перебуває на іншому рівні: на рівні Римо-Католицької Церкви, чи (як дехто на Сході називає її, Патріархату Заходу.
Ісус закликав учнів, «щоб усі були одно, як ти, Отче, в мені, а я в тобі» (Йн 17,21). Тому кожен такий розрив — болісний для видимого організму тіла Церкви. На цьому вселенському рівні не можна казати, що нас, католиків, це не стосується. Це нас стосується безпосередньо. Зрештою, про це колись говорив Патріарх Варфоломій ще перед Собором на Криті. Він казав, що сьогодні Помісні Церкви стали настільки незалежними, аж не зважають на сусіда: «ти нам не потрібен, ми собі радимо самі, в нас є всі Таїнства, в нас є повнота спасіння». А це проти Писання, адже апостол Павло писав, що ми всі члени одного Тіла і не може, наприклад, нирка сказати печінці, що «ти мені не потрібна, я собі сама функціоную», — і навпаки.
Церква Христова — це не лише автокефалія. Навіть після цього розколу Московський Патріархат залишається Церквою, без огляду на те, хто і що там говорить. Бо має дійсні Таїнства, бо має єпископів, навіть якщо і втягнутих у політику, верхівка яких у такій собі «симфонії» злилася з державою, і з ФСБ, і з Путіним. Але такого роду «цезаропапізм» був і у Візантії свого часу… Тому Рим, напевно, не розірве відносин ані з Константинополем, ані з Києвом тепер, ані з Москвою, ні з ким — він продовжуватиме офіційні відносини з усіма, як із тими, хто має всі Таїнства. Мало того: Рим продовжує ці відносити навіть із тими, хто не має повноти Таїнств і чия віра у догматичному плані відрізняється від католицької.
Чим загрожує розкол?
Між братами має бути видима єдність, а не тільки євхаристійна. Розірвання євхаристійної єдності не означає повного розколу, як декому здається. Цих «розколів» ще в першому тисячолітті було десятки, якщо не сотні; але, тим не менше, ми кажемо, що перше тисячоліття — це тисячоліття єдності, бо всі, попри все, мали єдність із Римом, та й між собою ті розколи були тимчасовими. Аж коли 1054 року порушився баланс, тобто порушилася єдність із Римом, — тоді поступово Схід почав інтенсивно відходити від Заходу, а Захід від Сходу, і кожний став жити окремим церковним життям, і навіть кожен до цієї аномалії вже звик.
А тому зараз теж не можна сказати, що настав повний розкол. Константинополь продовжує згадувати Московського Патріарха в своїх Літургіях; отже, Константинополь не розірвав відносин, Москва це зробила односторонньо. Це такий необдуманий «недоророзкол» чи, як дехто каже, «тріщина». Але в будь-якому разі, тріщини на Тілі Христовому, тертя, ворожнеча — це завжди болісно не лише самим членам, але цілому Тілу Христовому та його Невидимій Голові, самому Христу, який з цього приводу знову страждає. А також біль є для видимої голови, яка теж за цим дивиться, навіть якщо члени вже тисячу років не хочуть мати з головою спілкування.
Таких розірвань спілкування було багато. Останнє, яке ми пам’ятаємо, — через автокефалію, надану Естонській Церкві. Потім усе поверталося, загоювалося, знаходили компроміс, інколи політичний. Деколи ці розколи більше мають форму емоцій, ніж богословські підстави. Розкол у Церкві настає, особливо в Східних Церквах, з приводу єресі, відходу від віровчення, а не через поділи канонічних територій — через це не повинно бути розколів, і тим більше євхаристійних. А от коли хтось починає по суті навчати не того, що в Символі віри, — тоді є підстави. Отже, нинішній розкол не має богословських підстав. Бо не відбулося ніякої єресі. Адже віра православних у Києві, Москві чи Константинополі не відрізняється.
А взагалі, то ми зараз спостерігаємо майже звичну історію для народження автокефалії. На Сході нема чіткої процедури створення нової Автокефальної Церкви, як це є на Заході, де чітко прописано у Канонічному праві, як постають партикулярні Церкви, і Рим цим процесом керує. А якщо серед православних Константинополь і вважає, що це в його прерогативі — що й слушно, бо хтось один мусить остаточно бути відповідальним і мати останнє слово у спорі (імператора вже немає), — то все одно найчастіше створенню автокефалії передували схизми, боротьба, війни, анафеми, а потім уже наставало визнання, примирення, все поверталося в нормальне русло. Принаймні, до моменту чергового політичного переділу держави, на терені якої ця автокефалія існувала… Саме таке болісне народження української автокефалії ми зараз і бачимо. Проте сподіваємося, що ці болі, як і оголошення про розрив сопричастя, — це все тимчасове, і що Бог покерує цим усім у правильному й мудрому напрямку.
фінансово.
Щиро дякуємо!
