Як ставиться Українська Греко-Католицька Церква до перспективи появи єдиної Помісної Православної Церкви в Україні? Чи побоюється конкуренції від набагато більшої Церкви? Чи не боїться втратити відчуття «носія українськості»? Як ставиться до закидів із Москви, що за об’єднанням православних стоять греко-католики і що «все це — католицький проект»?
Про це під час семінару на тему «Церкви, війна і мир» у Києві Радіо Свобода мало змогу розпитати єпископа УГКЦ, голову єпархії святого Володимира Великого в Парижі, президента Українського католицького університету (УКУ) владику Бориса Ґудзяка.
– Владико, чи немає у Вас враження, що ми — свідки й учасники великих тектонічних зсувів у світі та в Україні, наслідків яких годі поки що осягнути?
– Зміни, які відбуваються у православному світі, вплинуть на життя країни, на церковне життя, а також на життя Української Греко-Католицької Церкви. Але також відбуваються великі глобальні зміни. Дуже важливо, що відкрилася перспектива поєднання різних українських православних Церков. Ми, християни, покликані Богом бути разом.
Перед своїми Страстями Христос просив апостолів триматися разом, бути єдиними. І це ганьба для християнства, що ті, які проголошують любов до Христа, любов до ближнього, не любляться взаємно, не можуть знайти згоди.Тому кожний реальний крок до поєднання – велика радість для християн.
Створення єдиної помісної Церкви, надання їй томосу про автокефалію було б великим надбанням, бо Україна – одна з найбільших країн у світі за числом практикуючих православних християн, і вона має право на те, щоби, згідно з православною практикою, бути самоврядною.
Це також важлива подія для багатьох мільйонів українських вірних Української Православної Церкви Київського патріархату та Української Автокефальної Православної Церкви, про які інші православні Церкви казали, що вони неблагодатні, що Бога там нема, що їхні таїнства недійсні. Досі це затьмарювало духовне життя мільйонів людей, і завдання томосу — вивести мільйони людей з-під такої хмари. І це дуже важливо для духовного життя конкретних осіб. Достатньо згадати про трагічний випадок із похороном маленького хлопчика у Запоріжжі, де священик Московського патріархату відмовився його поховати як християнина, бо вважав хрещення у Київському патріархаті недійсним, а отже, він не міг молитися над нехрещеною людиною.
Для греко-католиків важливо, що коли українські православні об’єднаються, то є надія на те, що з однією Церквою буде легше провадити богословський, духовний, екуменічний діалог.
Ми також свідомі того, що цей процес буде складний і що до нього потрібно готувати ієрархів, клір і народ Божий. Цей процес не відбудеться без великої Божої благодаті. Це має бути Божий процес. І від усіх учасників цього процесу буде потрібно багато смирення, готовності до прощення, бо багато гострих слів пролунало, багато прокльонів, анафем. Було багато взаємних образ, які болять досі, і тепер доведеться виходити з цих образ, щоб об’єднатися.
– Вже зараз ставлять питання про роль греко-католиків у цьому процесі. І не виключено, що й деякі греко-католицькі священики та миряни захочуть приєднатися до процесу православного об’єднання. Що буде робити з цим греко-католицька Церква?
– Позиція греко-католицької Церкви та сама, яку висловлював ще митрополит Андрей Шептицький в час визвольних змагань Першої світової війни. Він сказав, що коли православні об’єднаються і будуть готові об’єднатися з Вселенською Католицькою Церквою, я готовий відступити свій престол якомусь єпископу, який до такого об’єднання прилучається.
– Зараз дехто говорить, що греко-католики заради об’єднання з православними готові відмовитися від вірності папі…
– Ідеться не лише про єпископа Рима, про одну особу, але про співпричастя з мільярдною Вселенською Католицькою Церквою, і поривати того співпричастя католики не збираються. Вони за це у ХХ столітті пролили ріки своєї крові, щоб зберегти цю єдність, бо вона життєдайна, вона є центральним аспектом тотожності греко-католицької Церкви.
Є і такі гасла від російських речників, що це є великий греко-католицький проект. Це гасла гібридної війни, і ці люди і тут стараються підставити ногу цьому процесу.
А з іншого боку, лунатимуть такі заклики, що, мовляв, це є правдива українська Церква, і якщо ви до неї не приєднуєтеся, то ви є меншими українцями. Мене питали навіть на цій конференції, чи ми не боїмося, що будуть окремі священики, або ж і цілі парафії захочуть під цей клич перейти до такої об’єднаної помісної православної Церкви. Я думаю, що масового руху не буде, але поодинокі випадки, мабуть, будуть. І тут, на жаль, треба попередити наших православних братів, що першими будуть рухатися ті священики, які мають дисциплінарні проблеми, які перебувають у нас під якимось санкціями. І такий відхід би для нашої Церкви був очищенням.
Є священики чи вірні, травмовані цією війною, для них захист України був пов’язаний з особистими великими жертвами, чи вони були свідками великих жертв. Вони кажуть, що у час війни потрібно робити якісь великі українські декларативні акти.
Але я спокійний, що Українська Греко-Католицька Церква служила і служить і Богові, і людям, і українському народові. І саме через її вселенську єдність із широким католицьким світом вона змогла у страшний радянський час зберегти чітку моральну позицію і не бути Церквою-колабораціоністкою. Греко-католицькі священики мали можливість зберегти життя і свободу і перейти до православ’я та мати спокійніше життя. Але через бажання зберегти цю вселенську єдність багато з них опинилися у тюрмах і ГУЛАГах. Багато з них померли мученицькою смертю.
Отже, сьогодні Церква зможе служити найбільш плідно, якщо вона посідає і українські, і універсальні людські, і передовсім Божі позиції. У час війни, у час великої демографічної кризи, коли люди в розпачі покидають країну, – а ми це в Парижі дуже відчуваємо, і досліджуємо і простягаємо руку цим людям, – в цей час можуть лунати дешеві кличі, що можуть занижувати процес, який має бути дуже високим, аскетичним, сповненим великого смирення і бажання служити одне одному. А тому ми молимося за цю єдність і хочемо в жодному разі не перешкодити.
– Історія і Православної, і греко-католицької Церкви у ХХ столітті була трагічною, але через відмову співпрацювати з режимом греко-католицька Церква змогла зберегти свою тяглість, ту тяглість, що йшла ще від Київського хрещення. Чи вона могла б зараз передати новій об’єднаній Православній Церкві щось із тієї спільної української традиції?
– Не один речник православ’я звертав увагу на те, що в греко-католицькій Церкві збережені аспекти київського благочестя. Навіть якщо подивитися на такі зовнішні речі, у літургійному житті у православній практиці домінує синодальний обряд. Тобто українські православні церкви служать за правилами, визначеними у Російській православній церкві. Елементи вбрання священиків, жести – також були витіснені тими, що розвинулися в Росії. Київська традиція була посунута імперською Церквою, а потім у радянських час ці практики були уніфіковані,стали загальними для всіх у Російські Православній Церкві, частиною якої був український православний екзархат. Вимова церковнослов’янських текстів є російською. Українська мовна практика була витіснена в релігійному служінні майже по цілій Україні, але Київська практика збереглася у греко-католицькій Церкві.
Інше питання, що і в греко-католиків були періоди латинізації, полонізації, але протягом цілого ХХ століття у греко-католиків тривав процес переосмислення цього і повернення до джерел. Греко-католики не мають всіх відповідей, але вони багато над тим працювали, досліджували, і тепер із цих праць може скористатися українське православ’я.
– Першими про патріархат в Україні почали говорити у ХХ столітті саме греко-католики, і цієї мети вони ніколи не полишали. Чи не почуваються тепер греко-католики трохи скривджені главою своєї Церкви, що Папа Римський не надав його і досі, а православні, очевидно, незабаром уже його матимуть? Чи не виявився Константинопольський патріарх сміливішим у цій ситуації?
– Дай Боже, щоб це все сталося. Але ми не маємо позиції «сам не гам і другому не дам». Ми будемо тільки тішитися, що процес об’єднання, надання автокефалії, завершиться також визнаним православним патріархатом.
Я думаю, що це буде стимул для ієрархії Римо-Католицької Церкви, і для самого папи римського — переосмислити ті аргументи, які формували митрополити Андрей Шептицький, і Йосиф Сліпий, і Мирослав-Іван Любачівський, і Любомир Гузар, і тепер висловлює Блаженніший Святослав Шевчук. Ми молимося за патріарха. Ми вважаємо, що визнання патріархату є належним. Також є важливо, щоб ми, греко-католики, розуміли, що нам теперішній стан майже ні в чому не обмежує нашу діяльність і розвиток. Патріархат – це не орден і не медаль, це – не прикраса чи нагорода. Патріархат є душпастирським інструментом, по-перше, а по-друге, він є ознакою певної зрілості Церкви. І до тієї зрілості ми можемо рости.
Зрозуміло, що після такого знищення греко-католицька Церква потребувала загальносвітової солідарності, навіть у матеріальному плані. Але важливим є те, щоб ми – українські греко-католики – навчилися оплачувати свої видатки, не казали, що нам для наших студентів потрібні стипендії від Рима, нам треба від римо-католицьких фундацій кошти. Так, з одного боку, це нормально — і приймати, і просити, і ми це робимо далі, і я це роблю і для своєї єпархії, і для Українського греко-католицького університету.
Але я б хотів своїх вірних закликати до того, щоб ми не лише хотіли свого патріархату, але й могли забезпечити нашого патріарха, щоб він мав засоби діяти як патріарх. А ми цього ще не робимо. Ми поки що дотаційні у римо-католиків.
Така несамостійність є і в інших питаннях. Не раз бувають церковні сварки, то ми біжимо до Рима: «Розсудіть нас».
– Хіба немає своїх інституцій?
– Є свої інституції, але чи є своя зрілість? А це і є патріархат. Бо патріархат – це не є клобук із гарними прикрасами, це – інструмент і вияв нашого душпастирського життя.
Я мушу визнати, що наша Церква пройшла величезний шлях розвитку. Я від ранньої юності виховувався у середовищі патріарха Йосифа Сліпого. Я був свідком всіх тих змагань і баталій, які розвивалися у 1970–1980-х роках, коли єпископат був поділений, коли лише 3 із 17 підтримували патріарха Йосифа. А сьогодні є одностайність, і є не 17, а 50 чи 51 єпископ. Церква зросла, вона стає глобальною, 9 єпархій у Північній Америці, 3 – у Південній, 2 – у Польщі, в Австралії, 4 єпископи у Західній Європі, і ми є об’єднані, ми – синодальні.
Для Церкви важливо мати цю синодальність, спроможність обговорювати, сперечатися, але ухвалювати спільні рішення. Щоб це не була радянська авторитарна система, а щоб це була соборність душ вірних, кліру, єпископів, свого роду демократія у Святому Дусі.
Трансформації, до яких ми покликані, вимагають багато молитви, бо людині самій це не під силу. Приклад смирення і святості єпископів і кліру, але також і мирян, буде потрібний для тих процесів, які стоять перед нами.
– Чи це не є якість надзавдання?
– Глобальний світ так сильно секуляризується, що від Церкви є чимраз більше очікування. Церква мусить бути чистішою, святішою, яка ставить перед собою мету об’єднати людей, які живуть у Бозі, які люблять Бога і люблять ближнього. А у нас є ще багато болю, в наших сім’ях є багато тріщин, у світі є війна, бідність, велика несправедливість, корупція, — і християни, з одного боку, відповідають за ці біди, а з іншого боку, відповідають за те, щоб ці біди ліквідувати, щоби зцілювався людський рід. Бо Церкви, яка того не робить, у сучасному світі ніхто не потребує.
Бо молода людина ставить ці питання: чи ця Церква мене наближує до Бога, чи вона розвиває моє духовне життя, чи вона допомагає бути повніше людиною? Якщо ні, якщо це є ще один механізм влади, контролю чи, не дай Боже, якогось пригнічення, то з такою Церквою навіть не буду сперечатися, я просто йду в іншому напрямку. І ми чимраз більше бачимо це з молодими поколіннями.
фінансово.
Щиро дякуємо!
