Важко бути жінкою

Важко бути жінкою. У дитинстві тебе пресують, щоб була слухняною донечкою, тішила батьків успіхами у школі, потім щасливо вийшла заміж, народила онуків, але продовжувала бути слухняною дівчинкою своїх батьків.

А чоловік хоче, щоб ти була ідеальною дружиною та матір’ю, відчепилася нарешті від маминої спідниці (про чоловіків, які тримаються за той самий предмет гардеробу своїх матусь, ми також якось обов’язково поговоримо), а суспільство «вимагає» твоєї професійної реалізації, бо якщо ти лише дружина і мама, то, вважай, ніхто. Проте якщо ти успішно робиш кар’єру, то що ж ти тоді за мама? Не борешся за права жінок – ретроградка, борешся – феміністка!  Словом, суть приблизно зрозуміла: жінкою бути важко. Дуже.

Якщо у школі тебе ще навчать писати і читати, а в університеті зроблять такого-сякого спеціаліста від чогось там, то ніхто не вчить тебе бути такою жінкою, дружиною та матір’ю, щоб без шкоди для твого психічного здоров’я та здоров’я оточуючих і без почуття провини.  Бо хто має навчити? Перелік вимог та очікувань сформулювати легше, ніж служити з покоління у покоління прикладом і переказувати позитивний досвід. Усі знають і обов’язково скажуть тобі, що ти робиш не так, але ніхто не скаже тобі – ти молодець! Кожна третя бабуся на твоєму шляху запропонує забрати твою нечемну дитину на перевиховання, а кожна друга скаже тобі, що ти розбалувала дитину і тому вона вилізла тобі на голову, а скільки засудять тебе мовчки, то й не порахувати.

І жінка починає вірити, що вона погана мама, що вона якась така «недодружина», і дочка, до речі, теж так собі, бо не вписується в якісь уявні рамки, в які насправді ніхто не вписується, просто одним краще за інших вдається створювати ілюзію. А взагалі, не існує ніяких рамок. Те, що добре працює і справджується в одній сім’ї, не працює для іншої, бо вони інші люди. І це нормально. Але нам десь заклали у голови, що має бути «все як у людей», і звідси починаються всі комплекси, розчарування та незадоволення собою.

Надто багато критики, надто мало похвали; забагато очікувань. Як наслідок – відчуття поразки. Або постійне бажання комусь щось довести. Все це руйнує і нищить самооцінку, робить жінку агресивною і змушує перебувати у перманентному стресі. А тоді страждають всі.

Чи є шанс «урятуватися»? Не піддатися тиску, зберегти свою ідентичність і перестати намагатися відповідати чиїмось очікуванням, а йти своїм власним шляхом? Я вірю, що це можливо. Знаю, що непросто, не відразу, але це реально.

Ось кілька порад:

Не розчиняйся.

Не розчиняйся в батьках, бо ти вже виросла і не твоя вина, що вони не вміють жити лише вдвох. Це був їхній вибір, тому не переживай за дистанцію — її наявність корисна для всіх.  Не розчиняйся у чоловікові: він повноцінна особистість і потребує поруч такої ж повноцінної особистості. Не розчиняйся у дітях: допомагай, вчи жити власне життя самостійно, а не живи їхнім життям замість них.

Не бійся втрачати

часу чи можливостей. Пам’ятай, у житті все приходить у свій час і до тих, хто вміє чекати. Є час активного будування кар’єри і час активного материнства, час саморозвитку і час виховання дітей, час, коли світ відсувається на задній план, і час, коли він знову може сісти у першому ряду, поруч із твоєю сім’єю. Не бійся час від часу щось «втратити». Якщо правильно розставити пріоритети, тоді це інвестиція.

Будуй мости, а не стіни.

Міст із батьками створить добрі стосунки і здорову відстань, яка допоможе вам тішитися одне одним. Міст із чоловіком — це територія ваших спільних інтересів та обов’язків: що він ширший, то більше місця на взаєморозуміння та підтримку. Міст із дітьми – це простір, де ти дозволяєш їм бути собою, приймаєш їх такими різними, відмінними від тебе і вчиш їх приймати тебе.

Припини змагатися.

Єдина людина, яку ти маєш перевершити завтра, — це ти вчорашня. Все. В інших людей свій ритм життя. У них свої пріоритети і свої амбіції. Не треба нікому нічого доводити. Не втягуй свою сім’ю в якісь уявні і лише тобі зрозумілі олімпійські перегони, щоб вона не перетворилася потім на поле бою. Програють усі.

Не нарікай.

На батьків. На чоловіка. На дітей. Батьків ти не вибирала — люби таких, яких маєш, бо вони дали тобі життя і навіть цього достатньо, щоб бути вдячною, навіть якщо буває складно з ними порозумітися. Чоловіка ти вибрала сама – щось не подобається, то нарікай на себе. Скаржачись іншим на те, який він «поганий», ти насправді більше свідчиш про себе, і то не найкраще.  Діти часто віддзеркалюють дорослих у своїй поведінці, а характер і темперамент це вроджене. Замість скаржитися всім на свою дитину – допоможи їй дати собі раду.

Не звинувачуй себе.

Інші вже зробили це замість тебе. Ти добра мама навіть тоді, коли ти свариш своїх дітей, коли кричиш від безсилля і втоми, бо ні на мить не перестаєш любити тих, хто, здається, прийшов на цей світ лише заради того, щоб випробувати твої межі.  Ти хороша дружина, тому що робиш тисячі малопомітних жестів, які в результаті роблять твого чоловіка впевненим у собі і щасливим.

Важко зберігати межу і бути мамою дітям, і не бути мамою чоловікові, бути турботливою донькою, але не перетворитися на «швидку допомогу». Але ти це можеш. І нехай своє «дякую» ти почуєш не зі сцени під час вручення премії Оскар чи з трибуни під час вручення Нобелівської премії, а може і взагалі не почуєш цього слова, але у тебе завжди будуть малі, але необхідні дрібнички, щоб зрозуміти, яка ти важлива: телефонний дзвінок, щоб ти не хвилювалася, виправлена поведінка чи оцінка, щоб ти не засмучувалася, потай підкинута в сумку цукерка, щоб тобі було з чим попити кави, закупи дорогою з роботи додому, щоб ти не тягнула важких торб, красиві теплі шкарпетки, бо досі не увімкнули опалення, нова сукня, бо дівчатка це люблять, чи похід у кіно просто так. Вчинки інколи промовляють голосніше за будь-які слова. І саме тоді починаєш розуміти, що бути жінкою, може, і складно, але так прекрасно.  І ти впораєшся!