Чи знаєте ви, що у Дрогобичі є унікальний та єдиний на всю Україну монастир ордену госпітальєрів?
Його брати опікуються хворими й бідними, не мають своїх парафій та храмів. Але чи легко бути милосердними у сучасному світі? Чому серед українців так багато самотніх старших людей? І яка катастрофа чекає на нас, якщо житимемо так, як живемо сьогодні? Про це zmistovno.com.ua розповів настоятель монастиря Ордену Госпітальєрів Святого Йоана Божого отець Лаврентій Іваньчук.
— Як давно ваш монастир функціонує у Дрогобичі? Чому саме це місто обрали? Чи не сумуєте за Батьківщиною?
— Наш монастир – єдиний в Україні. Раніше осередки ордену боніфратрів були у Львові та Луцьку. Після поділів Польщі вони обидва припинили свою діяльність.
У 1990-х роках постало питання про відновлення монастиря на теренах України. Спочатку планували зробити це у Львові, проте справа зазнала фіаско. На щастя, тодішній дрогобицький мер Хрущ дав дозвіл на заснування станції соціальної допомоги. Офіційно ми «осіли» в Дрогобичі у 1996 році. Перший монастир був у поліклініці, що по вулиці Шептицького. Згодом збудували цей дім. Наша особливість у тому, що у нас нема храмів, парафій. Це орден братів, які покликані допомагати хворим. До Польщі їздимо нечасто — лише для закупівлі ліків, адже там вони дешевші.
— Які люди отримують допомогу від вас? Що це за допомога?
— Нашу допомогу можуть отримати інваліди першої групи, багатодітні родини, бійці АТО, хворі. Ми опікуємось лежачими людьми — носимо їсти, даємо ліки. Волонтерів на постійній основі ми не маємо. Систематично до нас приходить 470 потребуючих. Раз на місяць вони отримують два кілограми муки, олію, кілограм рису, цукор, макарони та пігулки. Кожного понеділка ми роздаємо одяг. Брати працюють із понеділка до неділі, 24 години на добу. У нас немає вихідних. Я ж не можу прийти до людини, яка лежить у ліжку, і сказати їй, що сьогодні їжі не буде, бо я хочу відпочити.
— Догляд з лежачими та самотніми — це, напевно, дуже важко та відповідально водночас. Чому ці люди в Дрогобичі стали самотніми? Розкажіть їхні історії.
— Наша допомога для таких людей — це не просто догляд, їжа та ліки. Головне — бути з ними. Вони дуже самотні й потребують спілкування та зустрічей. Справді, це важко — бути з ними. Іноді ми приходимо до людей, які живуть немов тварини. На це боляче дивитися. До прикладу, колись ми опікувались пані Людвікою, яка жила з козами та собаками. У хаті був справжній Ноїв ковчег. Жінка знала лише одну молитву, але завжди давала милостиню. Недарма кажуть, що бідний віддає останній шматок хліба. Бідні люди щасливіші…
Опікуємось і пані Лідою. Жінка психічно хвора і самотня, мешкає в будинку, де немає газу та світла. Ми придбали для неї конвектор, але минулої зими вона примерзла до підлоги. Коли ми викликали соціальну службу, то ті спочатку питали, чи має старенька пенсію… На своє виправдання працівники сказали, що пані Ліда їх не впускає до себе, а тому вони не можуть доглядати за нею. На перших порах моїх братів вона теж не впускала, але ж хіба можна через це залишити людину помирати?
— Таке враження, що це історії з фільму жахів… Як вважаєте, ця ситуація зміниться з роками? Яка старість чекатиме на українців?
— Зараз у нас 30% самотніх стареньких, але з часом цей показник збільшиться удвічі. Молодь масово виїжджає за кордон, бо прагне доброго життя. Не можна не врахувати тенденцію до самостійності. Зараз кожен хоче мати своє життя. І це нормально. Але ж про батьків забувати не можна. Хоча в Польщі, до прикладу, багато дітей віддають своїх стареньких у притулки. Батьки потім цілий рік очей не зводять із дверей, бо чекають… Чекають на своїх дітей. Якщо люди не зміняться — на нас чекатиме катастрофа. Зміни мають початися зсередини. Треба багато молитися. Але не молитися, щоб гроші мати (сміється — авт.), а молитися про зміни.
— Чи є різниця між вашою діяльністю в Україні та діяльністю ваших братів у Польщі?
— У Польщі є 17 таких монастирів, а в Європі налічується 250 лікарень. Навіть у Китаї є один монастир. Я працював у польських лікарнях і маю з чим порівняти. По-перше, там лікарі не беруть грошей від пацієнтів. За таку корупцію можна сісти у в’язницю! В Україні я знаю лише одного лікаря, який лікує безкоштовно! В Європі нема такого, що медсестра не буде ставити крапельницю, бо їй не дали 25 гривень. Це все розказую з нашого досвіду. Не кажу, що всі такі, просто справжніх медпрацівників можна порахувати на пальцях. В Україні пацієнт у лікарні має заплатити так, що потім доводиться відмовитись від харчування. Бо як на одну мізерну пенсію можна оплатити комунальні послуги, купити ліки та їжу?! Наведу простий приклад: у Польщі є фінансування, яке дозволяє використати 4-5 памперсів на день, в той час як в Україні 2 памперси — це розкіш.
— А хто фінансує вашу діяльність? Хто допомагає?
— Це Бог нам дає усе (усміхається — авт.). Матеріальна допомога йде від братів із Польщі. Долучаються й люди, які складають пожертви, приносять одяг. Маємо пам’ятати, що вкінці Бог не запитає про наші будинки, машини, освіту. Бог запитає, чи нагодували ми голодного, чи одягнули бідного. Чомусь люди вважають, що житимуть вічно. От приклад, нещодавно помер дуже молодий чоловік. Подружжя їхало до Польщі на заробітки, на кордоні йому стало погано, повезли до лікарні. За тиждень він помер. Але чи він міг думати, що з ним трапиться таке? Він планував, мріяв, хотів заробити грошей, — але в один момент усе обірвалося. Ми не замислюємось, що таке може трапитися з нами, кудись поспішаємо й думаємо лише про матеріальне…
— Як милосердя змінює людей? Чи легко бути милосердним у сучасному світі?
— Йоан Божий казав: «Будь завжди милосердним. Де немає милосердя — немає Бога, хоч Він є на кожному місці». До нас приходять навіть мусульмани — ми допомагаємо, бо так робив Ісус. Бог — милосердний, а ми маємо бути Його учнями. Милосердя — безкоштовна любов. Це дар. Я не маю нічого. Я монах. Я тут є, а за хвильку на моєму місці може бути хтось інший. Дуже часто люди думають: «Я допомагаю, я добрий», але ж це Ісус допомагає через нас. Можу сказати, що чим люди бідніші — тим щасливіші. Хто має багато, той хоче мати більше. А хтось не має — шматочком хоче поділитися. Багатство вбиває милосердя.
— Чи плануєте розширювати свою діяльність?
— Хочемо збудувати дім для старших людей, але поки що це зробити важко. Треба молитися, щоб Бог допоміг у цій місії. Є дуже багато аспектів, треба мати матеріальну стабільність.
P.S. Після розмови, вийшовши з бібліотеки, отець одразу біжить у кімнатку, наповнену харчами та ліками. Там сидить жінка, яка тремтячими руками отримує свою їжу. Біля неї маленька дівчинка. Отець, випереджаючи мої запитання, розповідає, чому бабуся та її онука приходять сюди. Потім він пригощає малечу шоколадкою та метушиться у пошуках іграшки для дитини. Ми виходимо. В коридорі, стискаючи у руках зіжмакані рецепти на ліки, чекає жінка. На подвір’ї зустрічаємо чоловіка, який тримає пакети з харчами та всміхається до нас. «Це дар. Мій дар від Бога», — усміхається отець, знову відповідаючи на моє ще не поставлене питання…
Спілкувалась Анна Качмар
Фото Христини Романчак
фінансово.
Щиро дякуємо!
