«Ми зможемо збагатити ті суспільства, які нас прийняли, якщо збережемо свою ідентичність», — зазначає в інтервʼю для ватиканських медіа Апостольський екзарх для українців візантійського обряду в Німеччині та Скандинавії.
Єпископ Богдан Дзюрах (УГКЦ) розповів про виклики та нові можливості для душпастирства в умовах зростання кількості українських біженців у Європі.
— Владико Богдане, в чому полягає особливість служіння у вашому екзархаті в цей період? Чи з’явилися якісь нові виклики останнім часом?
— За період від початку повномасштабного вторгнення кількість українців на теренах екзархату зросла майже в дев’ять разів. Це, зокрема, стосується Німеччини. Дещо менша пропорційність у зростанні спостерігається в скандинавських країнах, але й там у два-три рази збільшилася кількість українців порівняно з періодом до повномасштабного вторгнення. В Ісландії, наприклад, кількість українців збільшилася вдесятеро. Звісно, ці цифри відносні, бо в Ісландії до 2021 року проживало приблизно 200 українців; але зараз їх є три тисячі. Отже, наша присутність, наше служіння є надзвичайно важливим.
Люди шукають духовної розради, підтримки, молитви, тому горнуться до Церкви. І це становить для нас великий виклик і важливе завдання. Розцінюємо це як наше служіння Україні та українському народові. До цього нас кличе Христос, до цього нас кличе наша помісна Церква і Вселенська Церква. Ми в цих завданнях не є самотніми: відчуваємо велику підтримку з боку Вселенської Церкви в країнах нашого екзархату. І за це ми надзвичайно вдячні. За минулі роки ми змогли збільшити нашу пасторальну присутність в усіх країнах. Зокрема, вперше в історії ми отримали своїх священників в Ісландії, де тепер служать отці-редемптористи. Також уперше маємо священника на постійному служінні у Фінляндії. Збільшилася кількість наших священників у Данії, Швеції, Норвегії. Словом, ми дуже вдячні нашим братам і сестрам римо-католикам, зокрема єпископам Католицької Церкви, які розуміють наші потреби і однозначно нас підтримують.
У Німеччині ми теж фактично подвоїли кількість душпастирів. Відповідно, зросла кількість наших душпастирських осідків, парафіян, місійних станиць. І всюди, де ми з’являємося, люди горнуться до Церкви. Це велика Божа ласка і великий шанс послужити нашим людям на цьому етапі нашої новітньої історії.
— Владико, мабуть, велика частина біженців, що виїжджають з України, походять із тих територій, де радянський режим довший час старався викорінити релігію. Чи це якось впливає на динаміку душпастирства, особливо у вашому екзархаті?
— Справді, ми бачимо, що люди, які належать до наших громад або приходять до наших церков, щоб заспокоїти свої духовні потреби, походять з різних регіонів України. І ми відкриті для всіх. Хочемо послужити всім, шануючи також конфесійну розмаїтість і неможливість на цей час задовольняти духовні потреби у Церкві своєї традиції. Тому наша відкритість проявляється в гостинності і в трактуванні з належною повагою кожного, хто до нас приходить.
Так, у центральній та східній Україні під час комуністичного панування церковне життя було майже знищене; але комуністичному режимові не вдалося знищити віру в нашому народі. І це проявляється дуже виразно. Так само, як наша українська ідентичність: щойно завалилася комуністична система — вона відразу дала про себе знати, і то по всій території України. Так само й віра в Бога: вона себе виявляє. І це для нас є добрий початок, добрий стимул і добре підґрунтя для подальшої праці.
Ця праця передусім полягає в євангелізації — бо дуже часто ми маємо людей, які не мали нагоди отримати системну катехизацію, вже не кажучи про певну керигматичну проповідь, як ми говоримо в церковних колах, де пробуджується їхня віра і де люди приймають особисте рішення належати до Христа, слідувати за Ним і бути живими членами Христової Церкви. Мені здається, і досвід наш показує, що наші співгромадяни з центру, зі сходу України дуже відкриті до нашого служіння. Маю враження, що в нашій Церкві вони відкривають церковну дійсність, яка виходить поза певні обрядові чи ритуальні моменти, але провадить їх до особистої зустрічі з Воскреслим Спасителем.
— Владико, від початку повномасштабного російського вторгнення в Україну Німеччина — як суспільство, так і Церква — надавала і, мабуть, продовжує надавати підтримку українцям. Як Ви би могли описати цю допомогу зараз? Наскільки українці почуваються захищеними в Німеччині та інших європейських країнах, які охоплює ваш екзархат?
— Я би міг описати це трьома словами: вірність, витривалість і великодушність. Надалі суспільства, в яких ми проживаємо, виявляють велику вірність у підтримці України. І в тих країнах ми справді не бачимо якихось системних чи великих антиукраїнських настроїв. Часами в певних політичних колах є певні угрупування, партії, які займають неприхильну до України позицію, з відомих політичних причин. Але загалом суспільство не піддається на ці провокативні заклики, зберігає здатність розрізняти добро і зло, розрізняє жертву й агресора. З цього погляду ми справді можемо спостерігати вірну підтримку України, витривалість у підтримці, яка вже набрала системного характеру.
На початку повномасштабного вторгнення, коли ми всі бачили хвилю спонтанної підтримки України, я казав, що вона швидко може згаснути, і людські особисті ресурси швидко можуть вичерпатися. І до цього треба ставитися з розумінням. Але це не означає, що на рівні емоційному, інтелектуальному, на рівні сприйняття країн, у яких ми живемо, люди перестали підтримувати Україну. Підтримка триває, і ця витривалість також є дуже добрим сигналом.
І третій момент: ця підтримка є надалі великодушною. Наші люди отримують соціальний захист. Очевидно, зараз ідуть щораз більші заклики, щоб відбувалася інтеграція українців і в ринок праці, і загалом у суспільства, в яких ми проживаємо; цей процес теж іде вперед. І нашим завданням тут є не лише заохочувати до інтеграції, але й застерігати перед асиміляцією, щоб наші люди зберегли свою ідентичність: духовну, культурну, історичну, мовну, національну. Це одне з наших завдань у служінні народу. Але загалом підтримка триває, і ми за неї надзвичайно вдячні.
— На мою думку, в минулому для українських емігрантів спонукою зберігати власну ідентичність і не асимілюватися, серед іншого, був також і той факт, що Україна була під гнітом тоталітарних режимів. Люди старалися зберегти українську ідентичність, бо не було української держави. Зараз Україна є вільною країною. Що може чи повинно тепер спонукати людей не асимілюватися, а зберігати свою українську сутність?
— Ризик асиміляції є, і я думаю, що до протидії цим процесам людей може спонукати почуття власної гідності, поваги до себе і почуття відповідальності за своїх дітей, за онуків. Небезпекою є хибне розуміння інтеграції. Власне, ми стараємося в нашому духовному і гуманітарному супроводі людей нагадувати, що невід’ємним правом людини є право залишитися собою. І тільки тоді ми зможемо насправді збагатити ті суспільства, коли не асимілюємося, не розчинимося в морі того суспільства, але збережемо своє національне самовизначення і будемо ним збагачувати народи, які нас так гостинно прийняли.
Я повернувся нещодавно з Бразилії і там міг переконатися, як сильно бразильський народ, бразильська влада цінують присутність української громади саме завдяки тому, що вона залишилась українською і внесла неповторні елементи нашої традиції, культури, духовності у життя Бразилії як країни і як народу. Тому ми сподіваємося, що ця теперішня історична хвиля, коли у світі є престижно бути українцем, признаватися до українства, сприятиме тому, що наші люди не будуть соромитися своєї українськості, а навпаки, будуть її плекати, зберігати, передавати дітям. Бо що глибше коріння має дерево, то кращі плоди воно буде приносити. Рослина, позбавлена коріння, стане перекотиполем; так і ми не зможемо виконати свого покликання в цей історичний період європейської історії.
фінансово.
Щиро дякуємо!
