Урочистість Трьох Царів, або ще Богоявлення Господнє, — одне з найбільших католицьких свят, яке у Церкві почали святкувати навіть раніше за Різдво.
Проте Отці Церкви, коментуючи цей уривок з Євангелія, дуже мало уваги взагалі звертають на особи мудреців зі Сходу чи Віфлеємську зірку. Більшість їхніх роздумів зосереджені на царі Іроді та мешканцях Єрусалима, які з нетерпінням очікували на прихід Месії.
1.Ірод, який боявся конкурента
У Євангелії від Матея написано: «Почувши це, цар Ірод стривожився, і ввесь Єрусалим з ним» (Мт 2,3) Новонароджений Ісус був для Нього конкурентом, адже вже самий титул царя становив загрозу його пануванню. Але цікавіше щось інше. Щоб залишитися при владі, Ірод кличе до себе священиків і знавців Писань і розпитує їх, «де Христос має народитися» (Мт 2,4). Правитель не гребує використати релігію та віру для власних політичних та інших інтересів, але при цьому зовсім не думає про Бога. Для нього Храм і священнослужителі — це спосіб легітимізувати свою владу в очах населення і чимдовше її тримати. Під побожним приводом «щоб я теж пішов йому вклонитись» (Мт 2,8) хоче вбити Бога, щоб той не руйнував йому планів на майбутнє. Адже найжахливіші речі люди часто роблять під маскою смиренності.
Святий Августин запитував себе, що чому Ірод злякався Ісуса, адже той не хотів відбирати у нього ані владу, ані царство, ані гроші. І якби цар преклонив перед ним коліно, то не втратив би нічого, а навіть отримав ще більше — благословіння Боже. Недарма папа Бенедикт XVI писав: «Той, хто дозволяє увійти Христові, не втрачає нічого, абсолютно нічого з тих речей, завдяки яким життя є вільним, прекрасним і великим. Христос нічого не забирає, а дає все».
Цей ірраціональний страх перед Богом переслідує кожного. Що, йдучи за Ним, щось втратимо, що Його заповіді обмежать нашу свободу, що, зрікаючись егоїзму, не зможемо бути щасливими. Цей страх перед смерть ще досі панує над нами (Рим 5,14): що, приймаючи на себе зло інших та жертвуючи задля них собою, втрачаємо своє життя. Однак же досконала любов проганяє страх (1Йн 4,18). Але, щоб відкритися на неї, треба спочатку отримати віру.
Для Ірода ж віра не мала принципового значення. Про це говорить і те, що, порадившись із первосвящениками істинного Бога, він покликав «тайкома мудреців, випитав у них пильно про час, коли зоря з’явилась». Не до кінця довіряючи пророцтвам Святого Писання, він іде до тих, які займаються магією та астрологією. У народі кажуть: і Богові свічка, і дияволу недопалок — коли, щоб отримати зцілення чи щось бажане, ми не гребуємо ніякими доступними методами. І в церкві помолитися, і до бабки сходити. Головне, щоб допомогло.
2.Вийти з Єрусалима, щоб знайти Божу волю
Не секрет, що весь ізраїльський народ очікував на прихід Месії, який мав звільнити його з римської окупації та неволі. Але коли ось нарешті Він прийшов — весь Єрусалим «стривожився разом з Іродом». Святий Йоан про це пише так: «Світло прийшло у світ, люди ж більше злюбили темряву, ніж світло, — лихі бо були їхні діла» (Йн 3,19).
Набагато легше виконувати релігійні обов’язки, пости, жертвувати щось на церкву, аніж навертатися. Важче спуститися з власного Єрусалима, де я нібито вже знаю Божу волю і мені не вистачає хіба що вінця святості, — до того убогого Віфлеєма, де немає нічого, крім убогості й маленького Ісуса. Для цього потрібна віра, щоб у залишити своє комфортне та сповнене релігійності життя і запитати Бога, де Він мене чекає сьогодні.
Це і є християнська простота — не комбінувати зі своїм життям, шукаючи компромісу з Богом і пропонуючи свої варіанти, де «має народитися Христос» і де я маю знайти своє спасіння, а прийняти Його план і повірити Його Слову.
Натомість у наших відносинах із Богом часто переважає корупційна духовність: «я щось тобі, а Ти, Боже, — мені». А якщо щось іде не за моїми планами, то навіщо Ти мене так покарав. Але зі свого досвіду знаю: те, що на перший погляд здається покаранням, насправді виявляється благословенням. Місце прокляття і вигнання, де немає нічого доброго, стає місцем зустрічі з Богом, а хрест зі знаряддя смерті — ключем до спасіння.
То чому мешканці Єрусалима не пішли поклонитися своєму Спасителю? Бо так само, як і для Ірода, Він становив загрозу для їхнього способу життя та бачення побожності. Бо Він закликав їх зійти зі своїх диванів і піти на периферію, щоб шукати Бога. Ну а вони вважали, що то вони у центрі світу, обраний єдиний «канонічний» народ, і Бог є з ними. Натомість не хотіли зробити й кроку, щоб бути разом із Богом.
3.Камені, що вказують на спасіння, залишаючись твердими на нього
Натомість ще дивнішою є позиція священнослужителів і вчених у Писанні. «Вони йому сказали: “У Віфлеемі Юдейськім, бо так написано пророком: І ти, Віфлеєме, земле Юди, нічим не менша між містами Юди, бо з тебе вийде вождь, що буде пасти мій народ, Ізраїля”» (Мт 2,6). Вони вже точно знали про місце і прихід Спасителя, але нічого не зробили, щоб піти Йому назустріч. Як ті придорожні знаки, що вказують напрямок, але настільки вкопані у землю та свої турботи, що не готові вирушити в дорогу.
Вже з самого початку Нового Завіту Біблія показує клерикалізм тих, які лише закликають навертатися й вірити, але нічого не роблять, щоб навернутися самим. Або кажуть, що вірять у Бога, — але їм тяжко у неділю прийти до церкви.
Щодо тих юдейських священнослужителів, то одна з причин, чому вони не пішли до Віфлеєма, — це дуже добрі стосунки з Іродом. В іншому разі вони були б у немилості в царя Юдеї. Церква, яка занадто наближається до влади, перестає бути пророком та Божим голосом і стає прислужницею державних чи владних інтересів. Так, вона може оберігати національну ідентичність, мобілізовувати людей у досяганні спільних цілей, зберігати моральний порядок, — але забуває про найважливіше. Що без Бога вона стає тільки громадською організацією з власним етикетом та атрибутикою. І хоч би що вона робила у сфері благодійності, виховання чи суспільного маркетингу, — завжди є фахівці, які зроблять це набагато краще за неї. Єдине, у чому немає у неї конкурентів, — це вести людей до Бога, бо для цього вона і створена. А, закриваючись у храмах із думкою, що завжди буде добре і сюди завжди, як і до Єрусалима, ходитимуть люди, — можна стати свідками запустіння Святині, як і дві тисячі років тому. Римляни зруйнували Єрусалимський храм, коли юдейські священики виявилися їм уже непотрібними і невигідними.
4.Два типи поган
Отож, волхви, які прийшли зі Сходу, це символ язичницьких народів, яким через знаки природи об’явився Господь. Слуга Божий Фултон Шін пише, що «тільки два типи людей почули плач тієї ночі: пастухи і мудреці. Пастухи: ті які знали, що нічого не знають, і мудреці: які знали, що не знають всього». Але ці волхви побачили зірку і віднайшли своє світло. Це погани, які прийшли у Церкву за правдою і знайшли життя. «І попереджені вві сні до Ірода не завертати, пустились іншою дорогою у край свій». Фултон Шін із цього приводу каже, що «жодна людина доброї волі, яка зустрічає Христа, не повертається старою дорогою, якою прийшла».
Проте є і другий тип язичників, які приходять у Церкву не заради Бога, а з інших, земних причин. Наприклад, щоб сподобатися владі чи піти за масами. Так сталося за часів імператора Константина. У 313 році він проголосив релігійну терпимість, що офіційно означало свободу віросповідання як для християн, так і для язичників. На практиці у пізніший час християнська Церква отримала особливі привілеї, чого очевидно не могли не помітити римські чиновники. Щоб показати свою вірність правителю, чимало з них приймали хрещення, але при цьому не змінювали свого способу життя ані прагнули звільнитися від гріхів «старої людини». Очевидно, що багато з мешканців пізнавали Христа і добровільно входили в християнську спільноту, але були й лише «охрещені язичники», які одну форму релігійності змінили на іншу, але не перемінили старий оцет ненависті на нове вино любові. Від цього вчення Церкви не змінилося, адже це було би запереченням дії Святого Духа, який постійно чуває над його незмінністю. Проте постраждало її обличчя, адже відтоді стало можливим і зватися християнином, і водночас пишатися своїми гріхами. Адже як може християнин кричати «смерть ворогам», коли Ісус казав «любіть ворогів ваших і моліться за тих, що гонять вас» (Мт 5,44)? Сам «Бог же показує свою до нас любов тим, що Христос умер за нас, коли ми ще були грішниками (Рим 5,8). Особливо боляче, коли такі гасла виходять від священиків, які представляють Ісуса Христа. Недарма св.Августин писав, що «багато з тих, хто буцімто є поза Церквою, насправді перебуває в ній, а ті хто перебуває в Церкві, є поза нею». Адже Церква — це видимий Союз Любові, скріплений узами Святого Духа і зміцнений Кров’ю Христа.
5.Хто той четвертий мудрець?
У Святому Письмі не вказано точної кількості магів, які прийшли зі Сходу, а число три, скорше за все, має символічне значення трьох людських рас. А ще є притча, що був і четвертий мудрець, який ніс для немовляти перли. Але він постійно запізнювався, бо зустрічав на своєму шляху вбогих та сиріт, які просили допомоги. І як він роздав усі перлини, то в нього залишилась тільки одна. Так, блукаючи по світу тридцять три роки, Він знайшов Христа, коли той вже помер на хресті. Думаючи, що все втрачено, він почув голос Божий, що насправді Христос був з ним завжди поряд — у бідних, хворих, голодних та покинутих. І мудрець не віддав Ісусові лише ту єдину перлину, яку беріг для своєї зустрічі з Богом.
За іншою версією, той четвертий вирішив шукати Бога самостійно й пішов окремим від решти мудреців шляхом. Він Його віднайшов лише через тридцять три роки, коли Христос помирав на хресті. Можливо, тому четвертому не подобалося товариство решти трьох магів; можливо, у нього були інші погляди на прихід Месії; а може, хотів випередити їх, щоби першим прийти і поклонитися новонародженому Христу. Але ці троє царів є прообразом майбутньої Церкви «де двоє або троє зібрані в Моє Ім’я, там Я серед них» (Мт 18,20), а цим четвертим є кожен з нас, який має зробити вибір: іти з ними за зіркою чи ні. Адже не потрапить до раю той, хто думає, що буде там сам.
Ця притча також є Доброю Новиною. Якщо ти всім серцем шукаєш Бога, то навіть як блукаєш і помиляєшся, — Бог сам неодмінно тебе знайде. Навіть через твій хрест.
Ілюстрація: Альбрехт Дюрер, Поклоніння волхвів. 1504, Галерея Уфіцці. Вікіпедія.
фінансово.
Щиро дякуємо!
