У свято Стрітення Господнього, 2 лютого, Католицька Церква відзначає Всесвітній день богопосвячених осіб. Ми розпитали у братів-капуцинів, які служать у парафії святого Йосипа в Дніпрі, як вони розпізнали своє покликання.
Брат Марек Лісовські OFM Cap
Народився у с.Вєловєсь, що у Куявсько-Поморському воєводстві (Польща). До капуцинів вступив у 2001 році, довічні обіти склав у 2007 році, а священицькі свячення прийняв у 2008 році.
Настоятель монастиря і парафії у м. Дніпрі.
Я походжу з віруючої, католицької сім’ї. До певного часу я практикував віру, бо так робили мої батьки. Я був міністрантом, ходив на катехези. Але моя перша особиста зустріч із Богом відбулася у 14 років на реколекціях Францисканської молоді. Я туди поїхав через дівчину, яка мені подобалася, проте там Бог по-особливому торкнувся мене. Я пізнав Його присутність і любов дуже емоційно, що мені сильно допомогло і принесло плоди: повернувшись додому, я почав молитися і спонтанно розмовляти з Богом. Це був мій перший досвід живого Бога.
Потім я мав формацію у Францисканській молоді, їздив у різні поїздки. Тоді я був близько Бога, часто бував на Євхаристії протягом тижня, — але думав про те, щоб мати дружину, дітей, не думав іти у священики чи в Орден.
За рік до того, як треба вирішувати, що робити після школи (у 18 років), ми з другом пішли до озера і стали розмовляти, як завжди. Потім перейшли до серйозних тем, зокрема, що далі робити в житті. І тоді я попросив Бога, щоб Він показав, що маю робити далі, бо власні ідеї здавалися мені дуже примітивними, без глибини. Після цього я поїхав на зустріч молоді й там були монахи-капуцини. Коли була Євхаристія і я йшов до Причастя, дивлячись на капуцинський габіт, мене так само сильно торкалась Божа благодать, як уперше, коли я зустрів Бога у 14 років. Це для мене було вирішальним, хоча до того я не думав про монаше життя.
В цей момент я почув запитання Бога, чи я хочу йти за Ним у такий спосіб. Я одразу сказав Богові «так». Через півроку я вже був в Ордені, у постулаті, і почав формацію: серйозно розпізнавати Волю Божу — не емоційно, а з допомогою Церкви і братів.
Брат Володимир Процько OFM Cap
Народився у м.Кривому Розі. До капуцинів вступив у 2001 році, довічні обіти склав у 2010-му, а священицькі свячення прийняв у 2011 році.
Заступник настоятеля, економ монастиря та парафії у м.Дніпрі.
Я виріс у родині, яка була непрактикуючою, далека від Церкви і Бога. Моє розпізнання життєвого покликання було на рівні розпізнання професії, яку б хотів обрати. Особливих інтересів не було, цікавило саме життя, наука про життя, — і я обрав біологію. З другої спроби вступив до Дніпропетровського державного університету. Вже на першому курсі розчарувався у своєму виборі: мене не дуже захоплювали загальні дисципліни. Тоді я відчув, що біологія взагалі не дає відповідей на питання про життя, а філософією як предметом я зацікавлений не був. Згадуючи апостола Павла — «шукали Бога, чи, може, навпомацки не знайдуть його». Я шукав відповіді, якої мені на той момент ні батьки, ні школа ані університет дати не могли. Бог сам мене знайшов в університеті через зустріч з людьми, які мені розповіли про Ісуса Христа, про Бога, про те, що Він є. Це був перший крок до пізнання Бога взагалі. Дорога була досить непроста, пролягала через різні зустрічі з різними людьми, які вірять у різні речі. Паралельно з цим я брав участь у зустрічах невеличкої спільноти студентів, серед яких були католики. Це була маленька молитовна група «Улыбка Марии» в нашому гуртожитку.
У 1994 році я закінчив університет і пішов працювати, майже автоматично. Кілька років приходив на зустрічі молоді в Кривому Розі, на яких мені сказали, де збираються католики. Я то приходив, то не приходив — до того моменту, поки мною не зацікавилися францисканці. Вони мене провадили, опікувалися мною, підготували і допровадили до хрещення.
9 червня 1996 року я прийняв Таїнство Хрещення. З перших кроків, першого знайомства з католиками пройшло майже п’ять років. На той момент мені здавалося, що я вже розпізнав своє покликання: в мене є робота, я працюю в санепідемстанції лікарем-бактеріологом, у мене є спільнота. Після Хрещення, того ж року, я поїхав на Францисканську школу євангелізації. Там ближче познайомився із ІІІ Орденом святого Франциска і написав заяву про вступ до постулату. Проходячи навчання в Школі, етапи формації, я вважав, що все розпізнано. Тільки не розпізнано, чи Бог кличе до сімейного життя, чи так, як є. Проте під час молитов і зустрічей з людьми Бог давав нагоди до розпізнання життєвого покликання.
У Кривому Розі настоятель не знайшов священика, який би провадив адвентові реколекції, і звернувся до Францисканського ордену світських. Ми спершу розгубилися, а потім прийшли із готовим планом, порадившись із бр.Казимиром Гузіком і сестрами із ІІІ Ордену. Протягом трьох тижнів ми щонеділі читали конференції, давали свідчення, ставили сценки. Під час цих реколекцій до мене підійшла парафіянка і запитала, чи я не думав, що Бог кличе мене до священства. Також і по закінченню Школи брат Казимир запитував, чи немає в мене покликання до монашого життя, до Ордену. А я якось спеціально не думав на цю тему.
У 2000 році настав такий момент, коли Бог показав, що робота, яку я виконував, можна сказати, мучила мене. Поки я працював у відділі інфекцій, саме була епідемія дифтерії. Обставини праці показували, що наша робота потрібна: діти хворіють, ми робимо діагностику. Після переведення в інший відділ я перестав бачити, чи те, що я роблю, має взагалі якийсь сенс. Коли ж мене поставили в.о.завідувача лабораторією, я в основному займався паперовою роботою, пошуком фінансів. Тоді я почав замислюватися над словами, які чув від бр.Казимира і нашої парафіянки.
Був також момент сумніву. Мені було вже 27-28 років, і я думав, що вже пізно вступати до Ордену, куди, як правило, йдуть у 17-18. Деякі навіть вже почали казати, що я йду, а я ще не міг вирішити: ніби так, а ніби й ні. Останнім моментом у прийнятті рішення був візит папи Йоана Павла ІІ в Україну. Ми їздили до Києва на зустріч. Хоча я мало що з того пам’ятаю, такі втомлені ми були, але сама подія, наше приготування, цей виїзд допомогли прийняти остаточне рішення: звільняюся з роботи, ще їду на Школу послужити, а потім — в Орден.
На школі у Летичеві я поговорив із бр.Казимиром. Він порадив зателефонувати до кустоша. Брат Петро Комарнічек повертався з відпусту у Вінниці через Летичів, і ми зустрілися. Ходили з ним навколо монастиря Матері Божої Летичівської та розмовляли: про моє життя, про батьків, родину, про те, як я прийшов до Католицької Церкви. Врешті він сказав, щоб я приїжджав. І ось 1 вересня 2001 року я переступив поріг монастиря у Старокостянтинові. Так почалося моє розпізнання дороги капуцина.
Брат Леонід Міхалець OFM Cap
Народився у м.Старокостянтинові Хмельницької області. До капуцинів вступив у 1990 році. Довічні обіти склав у 1997-му, а священицькі свячення прийняв у 1998 році.
Перші думки про Бога приходили до мене в дитинстві, коли я їздив до бабусі пасти корову. Там ще жила прабабуся, яка завжди кликала до себе: пригощала цукерками і печивом, вчила мене простих молитов. Я тоді не знав, що вона належить до Францисканського ордену світських, але прабабуся була дуже доброю людиною — така усміхнена доброта, попри хвороби, різні труднощі, які вона мала. Коли ж я йшов спати в іншу кімнату, а влітку дуже часто бувало ясне нічне небо, — я дуже добре бачив образи, що висіли в цій кімнаті. Там, як сьогодні пам’ятаю, були зображені різні біблійні сцени.
Раз на кілька років ми їздили до єдиної на весь Хмельницький парафії, до св.Анни. Там мене за дві години в 12-річному віці підготували до Першої Сповіді та Першого Причастя. Я знав тільки «Отче наш», «Радуйся, Маріє» і «Слава Отцю», мені загально розповіли про Бога, і на тому катехизація була завершена.
Глибше я відчув Бога в своєму серці, коли йшов в армію. Я поїхав до храму, посповідався і причастився. Бог поблагословив мені, в армії мені було назагал добре. Тоді я почав розмовляти з Богом майже кожного дня.
Як я повернувся з армії — у Старокостянтинові на Різдво віддали храм. Мама мене кликала, але я не йшов. Коли ж помер тато, я з поваги до мами і всієї родини пішов на Службу Божу, яка правилася за мого батька. Сам приступив до сповіді, під час якої наш теперішній владика Станіслав Широкорадюк запитав, чи я ніколи не думав, що Бог може покликати мене до священства. Я був дуже здивований і мав «квадратні очі». Проте після тієї сповіді я почав служити міністрантом і дуже добре почувався біля вівтаря, хоча нічого не вмів робити і мене вчили всього, як маленького хлопчика. В цей час я почав по-справжньому відчувати, що Бог мене любить. З однієї сторони, я втратив земного батька, а з іншої — я знайшов Небесного Батька.
Влітку 1989 року я випадково зустрівся в місті з о.Станіславом Падевським. Розповів йому про свої плани вступати на навчання в Києві. А він, засміявшись, відповів, що бачить, що я маю покликання до священства, але я маю в цьому сам переконатися.
Так і сталося. Після невдалої спроби вступу до вишу я працював у колгоспі. В якийсь із робочих днів я їздив на тракторі під містом, близько дому. Пекло серпневе сонце. Я зійшов із трактора і сонце з’явилося всередині мене, крім того, що було назовні. Тоді я відчув переконання, що як сьогодні не піду й не скажу, що хочу стати священиком, то ніколи не піду.
Ввечері прийшов додому з роботи, помився. Мама запитала, куди я йду. Кажу: «Ой мамо, іду до костьолу і хочу сказати ксьондзу, що хочу бути ксьодзом». Мама засміялася, сказавши, що сьогодні вечір суботи і я йду на дискотеку.
Біля храму я зустрів о.Станіслава Падевського, який, як завжди, кудись поспішав, і він порадив мені звернутися до брата Казимира Гузіка. Ми ходили з ним навколо стадіону за храмом, і брат Казимир за кілька годин розповів мені про покликання, про те, що є різні священики, є монахи. За цей короткий часу Бог переконав мене, що я маю капуцинське покликання. Я пішов до капуцинів, і досі тут.
Як реагували батьки/близькі на обраний Вами шлях?
Брат Марек: Коли я вперше сказав батькам, вони пережили шок. Мама розплакалася, а тато сказав: «Іди, але не вертайся». Потім, коли я вже збирався, батько сказав, що я завжди можу повернутися, але якщо я приймаю таке рішення, то маю ставитися до цього серйозно.
Брат Володимир: Я не наважувався одразу говорити. Спочатку написав заяву про звільнення з роботи. Сказав мамі, потім батькові. Особливих умовлянь не було. Єдине, що питали, — чи я добре подумав. Батьки сказали: головне, щоб я був щасливий. Коли я був у новіціаті в Польщі і в мене виникли труднощі, були кризи й хотілося повернутися, я написав батькам листа. Мама тоді підтримала, підбадьорила, сказала, щоб я швидко не здавався.
Що Вам приносить найбільшу радість у Вашому покликанні?
Брат Марек: Ситуації, коли я бачу, як Бог діє в житті людини. Коли розмовляю з людиною під час сповіді чи просто так, і відкрито бачу, що Бог привів цю людину, піклується про неї. Радість, коли я бачу дію Бога в житті інших. Це допомагає бачити, що Бог так само або подібним чином може діяти або діє у моєму житті.
Брат Володимир: Коли приходить усвідомлення того, що роблю Божу справу, що це Божа Воля. Радість приносить служіння як священика: відправлення Служби Божої, слухання сповідей, розмови з людьми, різне служіння. Усвідомлення того, що Господь кличе до праці у своєму винограднику, а я це почув і виконую. Радість, коли робиш речі, які відчуваєш, що вони потрібні Господу Богу, Церкві.
Що б Ви побажали людині, яка хоче обрати шлях богопосвяченого життя?
Брат Леонід: Шукати Бога завжди в своєму житті, в різних обставинах. Як Бог дає покликання, то Він його не забирає; це людина може його загубити, зректися. І Бог шанує цей вибір і буде інакше спасати цю людину, але людина змарнує цей дар.
Брат Марек: Нехай розпізнає Волю Божу. Якщо це від Бога, хай іде за цим. Виконати Волю Божу — найпрекрасніше, що може бути. Коли підеш за тим, що обрав для тебе Бог, життя буде повним і направду щасливим. Монаше і священицьке життя — прекрасне і важке, так як і кожен інший спосіб життя: чоловіка/дружини, мами/тата. Є певні труднощі, але коли ти у Волі Божій, тоді ти щасливий.
фінансово.
Щиро дякуємо!
