А що якби діти робили батькам постанови на Великий Піст?

«Щоби тато не сидів стільки з телефоном, а розмовляв з мамою».

Що ще діти вигадали для дорослих?

Малі проповідники

У мене перед очима така картинка. Бабця веде першачка до школи, розмовляє по телефону. Перед пішохідним переходом хлопчик різко зупиняється і рішуче каже: «Бабцю, стій! Ти не бачиш, що їде машина?» Бабця сховала телефон і, очевидно схвильована, пригортає онука, щось йому тихенько каже, а хлопчак на повен голос відповідає: «Не бійся» Для цього в тебе є я!»

Мала дитина, яку ведуть за руку, сама стає провідником, показує щось, чого дорослий не помітив. Сьогодні ця картинка знову зринула.

Восьма ранку, клас першачків. Катехиза про Великий Піст. Навернення, приготування сердець до великодньої зустрічі з Тим, Хто любов’ю переміг смерть. Що мені сьогодні скажуть мої малі проповідники? Чи сьогодні я навчатиму їх, чи, може, вони мене?

Великопісні постанови

Урок минає швидко, ми доходимо до моменту, коли починаємо розмовляти про великопісні постанови. У малюків розв’язуються язики, вони розповідають щось про себе, і певної миті одна дівчинка запитує прямо: «А яку постанову Ви взяли на Великий Піст?»

Це моменти, яких одні вчителі не люблять, бо почуваються ніяково і воліють не відповідати на особисті розпитування дітей. Інші ж на це чекають, бо саме тут відбувається справжня зустріч, саме зараз поміж учителем та учнем постав справжній міст.

Я поділилася з учнями своїми постановами і почула коментар: «Мої батьки, певно, нічого собі не постановили, якби міг, то я би сам їм щось вигадав».

— А що б ти вигадав? Які ми маєте великопісні постанови для дорослих? — запитала я. І ось що почула:

— Я би хотів, щоб батьки постановили, що будуть більше часу проводити зі своїми дітьми.

Як допомогти дорослому?

Я слухала і відчувала, що, немов у дзеркалі, в цих дитячих словах відбиваються наші вади дорослих, слабкі сторони дорослого світу. «А якби дорослим було тяжко дотримати своїх постанов, або і взагалі не вдалося, що б ви їм сказали?»

— Мама мені каже, що не завжди все вдається, а тепер я би їй сказав те саме.

Діти бачать більше, ніж нам видається. Простота і щирість дитячого серця спроможні вказати ті досить болючі місця в нас, які ми б хотіли перед ними і собою приховати; ті слабкості, які б ми хотіли затушувати і вдавати, ніби їх немає.

Може, інколи варто дозволити, щоби наші діти вивели нас на пустелю — замовкнути і дати говорити їм, аби почути те, що Бог хоче цими малими руками в нас виправити.

Переклад CREDO за: Едита Ґонет, Aleteia