Мене завжди вчили, що старших треба поважати. Так ніби гідність людини зростає пропорційно до її віку… Але й найменших треба поважати, не менше, ніж старших.
Стать дитини — чи це аж так важливо?
Під час першої вагітності мені повторювали: «Аби лиш було здорове!» Зі жвавою майже дворічною донькою і круглим животиком я вже вислуховувала: «Тепер вже має бути хлопчик!» Із двома донечками і в наступній вагітності: «Бог трійцю любить, може, на третій раз вдасться». А як уже третя дівчинка народилася, то: «Тепер уже маєте постаратися про хлопчика. Хлоп повинен мати сина!» Або зітхання, коли зазирають у візочок із немовлям: «Третя теж дівчинка? Ну, що поробиш, може, ще якось вдасться».
А як узагалі про це можна запитувати?
Що це за дивне явище? Коли хтось мене запитував, чи я б воліла мати сина, — я замислювалася, як узагалі можна такі запитання ставити. Я неймовірно люблю своїх доньок і ні на кого в світі б їх не поміняла. Також я певна, що якби ми з чоловіком думали би про збільшення сім’ї, — то без огляду на можливу стать, бо її (спеціально для тих, хто проспав уроки біології!) все одно неможливо запланувати. Так, можна пробувати «збільшувати шанси», але… чи це якесь вирощування племінних тварин?
Чи зобов’язує нас норма, щоб ми, немов екзотичні птахи, «мали пару»? Чи стать дитини має аж таке велике значення? Батько, який не «народив» сина, не є справжнім батьком? А мама тільки тоді, як має доньку, стає «справжньою матір’ю»? А я питаюся… Що це означає? Що, маючи сина, я була би більше татом, ніж мамою? Всі ці коментарі вводять мене в ступор.
Нібито й «політики статі» у нас нема, бо до Китаю далеко, — а ментальність, однак, зовсім не така віддалена. Я знаю, що нема чого брати такі висловлювання до серця, треба їх повз вуха пропускати. Але вони спонукають замислитися. Я маю враження, що це симптом прихованої хвороби. Особливо коли таке говорять при моїх дітях — я замислююся, який образ у головах цих малих дівчаток ми формуємо? «Дівчинка? От шкода!», «Татусь певно хотів би сина».
Діти — не предмети
Такі коментарі щодо дорослого були б образливими, вони неприйнятні. А от дитину завжди можна сприймати як річ. Таку, найкраще — куплену десь на інтернет-аукціоні, де батьки, щоправда, самі не могли перевірити якості товару, зате самі вирішували і вибирали кращі моделі. Тому після народження «об’єкта» їм треба поставити оцінку за власними критеріями. Стать, здоров’я, може — зріст, нічний сон, вигляд або темперамент — усе можна голосно оцінити, немовби коня на ярмарку. Але ж ми тут говоримо не про коней, а про людину! Про осібну істоту, яка хоч і не все розуміє, та дуже швидко від нас вчиться. Також вчиться оцінювати. Принижувати. І вчиться почуття власної гідності. Як вона має зростати, якщо вже з колиски дитина дістає від суспільства такі сигнали?
Зрозуміло, «люди завжди балакатимуть». Чого, однак, із цих неприємних зустрічей я могла навчитися? Я замислилася над власним способом комунікації. Почала звертати увагу, як саме і що саме я кажу про дітей, коли комусь про них розповідаю. Як я висловлююся при них, а як — без них? Як я звертаюся до вагітних?
Повага належить кожній людині. Починаючи з найменших.
Переклад CREDO за: Катажина Вишинська, Aleteia