Спрощено кажучи — у світі є дві основні логіки, лінійна і нелінійна. За лінійною логікою, можна до кінця світу стукатися лобами на вузькому містку «Гаррі Поттер це шкідлива книжка чи ні».
Згадую цю сагу Роулінг, оскільки вона зросла до рівня символу. З яким можна боротися (затято і безнадійно, зате вкласти купу сил і отримати велике задоволення від себе — Захисника Істинних Цінностей), а можна не боротися: символи виникають і відходять.
За нелінійною ж логікою, шекспірівське питання «боротися чи не боротись» не стоїть узагалі, бо за нею питання буде іншим: як це можна використати. Чого це може навчити.
Останнім часом я читаю — як багато людей це роблять — дві книжки одночасно. Звісно, не в сенсі лінійної логіки, тобто не фізично одночасно і не одним оком одну, а другим другу. Читання переплітаються. Першою книжкою є «Вічна людина» Гілберта Кійта Честертона. Другою «умовною книжкою» є фентезі Ольги Онойко, зокрема цикл у стилі кіберпанк про комп’ютерника, який вийшов «на адміністраторів цього світу», і далі про цих адміністраторів та різні світи. Загалом беручи, погляд на наш світ як на одну з програмованих дійсностей — штука проста на рівні лінійної логіки, бо такі прямі паралелі проводить купа людей. Свого часу, коли відкрили будову атома і простою логікою дійшли до того, що ядро з електронами подібні до будови Сонячної системи, з Сонцем і планетами, поет Валерій Брюсов навіть вірш про це написав. Тому у світі, де активно розвиваються можливості комп’ютерів, висновок про «нас теж хтось написав» — простий. Як і подальша можливість вигадувати інші світи, вже виступаючи «автором-Богом» стосовно своїх Всесвітів. Це теж нормально, це прояв співтворчої сили людини. Згадаю при оказії, що Бог (Творець) грецькою зветься Поетом (ποιητής — творець/поет, від ποιεĩν — робити, виготовляти, будувати, народжувати, складати, творити). Тобто тут все очевидно навіть на рівні походження слів і понять.
Читання кількох творів паралельно зіштовхує бачення різних авторів в одній читацькій голові, а також спонукає подивитися на один твір крізь призму другого (а заодно, інколи, — на обидва твори з власного незалежного погляду). Головна думка, з якої і заради якої Честертон написав «Вічну людину», — це поставити читачам перед внутрішнім поглядом феномен людини як такої, спонукати побачити людину заново, первісним, здивованим поглядом. Бо саме тоді можна оцінити, яким дивом людина є — вийшовши поза межі звичного сприйняття самих себе. Ніщо не приховує найбільшу таємницю так глибоко, як призвичаєність і буденність! Пам’ятаєте оповідання Конан Дойля «Обряд дому Месгрейвів»? Якщо повторювати щось бездумно, «бо так було завжди», то зникає найголовніше: суть. Старовинна реліквія була фактично втрачена, попри те, що всі орієнтири детально переказувалося в обряді. Але його просто переказували, без розуміння.
Коли до людини, а також до християнства ставитися бездумно, без розуміння, повторюючи обряди, «бо так було завжди», — втрачається не те що свіжість сприйняття, а саме сприйняття. Якщо побачити, пише Честертон як приклад, коня — так, немовби уперше, — оце дивне, недоладне створіння з замаленькою головою на задовгій товстій шиї, з волоссям, яке росте смужкою, з тонкими ногами (які, додасть порівняльна анатомія, спираються не на стопу, а на один палець, і фактично стоять на одному нігті одного пальця), — якщо побачити коня отак, немов уперше, хіба ж він не викличе подиву? І якщо побачити людину так, немовби уперше, — хіба ж не перевищує всі можливі логічні стрибки те, що вона створіння тілесно-духовне? Видатне, непересічне, за логікою — НЕМОЖЛИВЕ, хоч як сюди тулити гіпотези Дарвіна, але вони ніколи до кінця не справджуються. «Не спрацьовують», бо «не дотягують».
А що може допомогти сучасній людині поглянути на християнство немовби заново, за цим принципом Честертона?
Мені ось допомогло технофентезі Ауренги — не скажу, що допоможе всім. Зрештою, хтось може просто не любити кіберпанк. Зазначу одразу, що її магічні казки (сучасне фентезі в чистому вигляді) я не вподобала, мені це просто нудно. Вічна боротьба «бобра з козлом», маніхейський дуалістичний світогляд про невиразне добро, яке вічно бореться з локалізованим злом, — у цьому немає цікавої ідеї як такої.
А погляд на конструкцію світу крізь призму комп’ютерника — зрештою, Ольга Онойко має відповідну освіту і роботу, вона знає, про що пише, — освіжив моє сприйняття віри. Бо, думається, багато і багато в кого віра «затерлася» і стала звичною, а відтак малопомітною частиною буття, ба навіть побуту. Це не робить її неважливою — це робить її «малофункціональною», парадоксально, як у Назареті, де Господь «не сотворив багатьох чудес через їхнє невірство». А якщо подивитися на створені письменницею світи, то починаєш себе запитувати. У тих вигаданих храмах відбуваються вигадані, але дієві в тому світі моління, — а чи ж наші служіння не «справжні»??? Чому в тих вигаданих реальностях люди, позначені якимось таємним знаком, стають справжнім братством, — а охрещені перестали сприймати одні одних як братів? Це не риторичне запитання. У нашому нинішньому світі, коли десь опинишся, чи можеш — наскільки можеш, де можеш — прийти туди, де побачиш свій Знак, щоб тебе прийняли як свого? І не йдеться виключно про участь у Євхаристії за кордоном!
Це не проблема релігії, це проблема людей, які до неї «притерлися», призвичаїлися, яким доводиться різними способами нагадувати, що віра — це Реальність, могутня і невидима, але вона — Сила, і вона — Справжня. Магічні казки, якщо їх сприймати як засіб оновити свій погляд на дійсність, можуть заново, і вражаюче сильно, показати, до якої могутньої і велетенської Реальності ми належимо. Іноді людству потрібно давати несподівані дзеркала, щоб воно заново усвідомило певні звичні для нього моменти.
А щодо того, чи такі казки небезпечні… Це питання «рівня Шрьодінгера»: одночасно так і ні. Вони МОЖУТЬ БУТИ небезпечні. А можуть не бути. Захисники магічних казок, від Гаррі Поттера по самопальні історії про ельфів, можуть навести багато прикладів насправді мудрих слів у цих творах, справді виховних і розумних ситуацій з героями. Це аж ніяк не заперечує того, що магічне мислення — шкідливе.
За моєю оцінкою, ситуація зводиться до того, що коли автор талановитий і його світи життєздатні, то він нерідко говорить дуже хороші й правильні речі — просто тому, що талант це дар Божий. Талант — це варіант присутності Бога в людині. Бог, Творець, Віковічне Слово, Логос, допомагає своїм даром такому автору, і зазвичай двічі по два дорівнює чотири, тобто коли автор насправді має талант, то він буде говорити речі Божі, так чи інакше.
Натомість варто пам’ятати, що людина має вільну волю, і далеко не всі автори — віруючі, а тим більше далеко не всі мають цілісний католицький світогляд і повноту віри. Отож те, що Богом дане як талант, людина з проблемною вірою цілком здатна перекрутити так, що твір може бути талановитим, але шкідливим. Або ж мимоволі в автора вийде хвороблива конструкція безнадійних світів, позбавлених Істинного Бога: світів, творених невротиками-комп’ютерниками в Ауренги, світів, повних окультних сил у Роулінг, і так далі. Наша справа це насамперед відділяти те, що там може бути доброго (Божого), від суто людських помилок автора. Ну і при нагоді — оновлювати власне бачення і сприйняття світу, віри, людини і Бога Єдиного.
У блогах подається особиста точка зору автора.
Редакція CREDO залишає за собою право не погоджуватися зі змістом матеріалів, поданих у цьому розділі.
Тізерне фото: полярне сяйво на Алясці, Вікіпедія
United States Air Force photo by Senior Airman Joshua Strang
фінансово.
Щиро дякуємо!
