У Середні віки сформувався особливий жанр літургійного співу — секвенція. Історія його виникнення сягає епохи раннього Середньовіччя.
64-й папа римський, святий Григорій І, або ж Григорій Великий, який керував Церквою у 590-604 рр., серед усього іншого провів уніфікацію богослужбового співу. На той час у західному (католицькому) світі використовувалося, спрощено кажучи, чотири види, чотири традиції співу: амвросіанська, галліканська, мосáрабська і римська. Саме останній вид, який ще називається cantus planus — плавний спів, найбільше припав до смаку папі Григорію. Вважається, що це він визначив вісім основних його тонів та кодифікував близько 3000 мелодій. Внаслідок цього у Церкві як літургійний був затверджений монодичний, тобто одноголосний спів, який — від імені папи Григорія — зараз прийнято називати григоріянським. Мелодія у цьому співі будувалася на текстах переважно біблейського походження, наголоси і напрямок мелодії диктували саме тексти.
Спочатку григоріянський спів записувався за допомогою безлінійної невменної нотації, а на початку ХІ ст. монах-бенедиктинець Гвідо д’Ареццо винайшов 4-лінійний нотний стан із буквеним позначенням висоти нот на кожній лінії, який став основою сучасної нотації. До речі, за квадратними нотами, записаними на 4 лініях, григоріянський спів виконувати набагато зручніше, ніж за сучасним 5-лінійним записом.
З ходом історії григоріянський спів дедалі більше ускладнювався, обростав мелізмами. Особливо розбудованими були співи, призначені для виконання в урочистості. Історики музики вважають, що розспів складів співу слова «Алілуя» перед Євангелієм став із часом аж таким складним, що співаки почали підкладати під ноти тексти, щоб запам’ятати довжелезне «а-а-а» останнього складу, яке могло виконуватися навіть кілька хвилин. Зазвичай ці тексти не мали біблійного походження, а писалися поетами чи співаками. Так виникла секвенція як самостійний жанр. Сама назва «секвенція» походить від латинського «sequere», тобто «слідувати за».
З часом цей жанр ставав дедалі популярнішим. Від Середньовіччя до наших часів збереглося записаних понад півтори тисячі секвенцій. Оскільки вони не належали безпосередньо до чину Меси, Тридентський Собор (1542-1563) усунув їх із богослужінь.
Виняток було зроблено всього для чотирьох секвенцій: «Victimae paschali laudes» («Хай Пасхальній Жертві вічна хвала лине», переклад о.Костянтина Морозова OFMCap), «Veni, Sancte Spiritus» («Святий Духу, о прийди», переклад Миколи Луцюка), «Lauda Sion Salvatorem» («Слав Спасителя, Сіоне», переклад Анатолія Оліха) та «Dies irae» (назвемо її умовно «День гніву», оскільки її ще не переклали), яку виконують у жалóбних Месах. 1727 року до цього списку додали ще одну секвенцію, а саме «Stabat Mater dolorosa» («Матір зболена стояла», переклад Анатолія Оліха).
На корпусі цих секвенцій можна прослідкувати різні фази історії розвитку секвенції як жанру та ознайомитися з різними її формами. «Victimae paschali laudes», авторство якої приписують історику і поету Віпо Бургундському, як й інші ранні секвенції, не має регулярного ритму, кількість точних рим низька (цього в той період від секвенції не вимагалося), строфи її нерегулярні.
«Victimae paschali laudes» співають на Великдень — у неділю Воскресіння обов’язково, а в октаву довільно. В Україні її виконують на спрощену григоріянську мелодію.
«Veni, Sancte Spiritus» виконують в урочистість Зіслання Святого Духа, так само довільно її можна виконувати в октаву цієї урочистості. Авторство її приписують тому ж Віпо Бургундському або папі Інокентію ІІІ (1161-1261). Вона написана терцетом — найбільш поширеним видом строф секвенцій, які строго римуються між собою за схемою ААB – CCB. Рими дактилічні, переважно граматичні. Микола Луцюк розв’язав задачу сміливо: рима в нього потрійна (AAA), окситонна.
Потрійною парокситонною римою написана «Dies irae» (злам XII-XIIIст.). Автор її не встановлений, версія про Тому Челанського була спростована 1931р.
Секвенція була обов’язковою частиною заупокійної Меси; після Другого Ватиканського собору вона стала необов’язковою. «Dies irae» збереглася тільки в Літургії Годин. Її читають в останні дні року, на Месах вона зараз майже не виконується (на жаль).
Тож, як бачимо, можна реконструювати подальший шлях розвитку цього жанру. Спочатку секвенції не римувалися, не мали виразної будови, та з часом поступово набули чіткої структури і рим. Це були головно римовані терцети за схемою ААB – CCB. У музичному плані секвенції теж мали шерег характерних особливостей, головна з них така: кожний фрагмент мелодії повторювався двічі. Тобто можна сказати, що кожні два стовпчики мали свою мелодію і, відповідно, що довшою була секвенція, то складніше її було вивчити. Зараз секвенції співають уже не після, а перед «Алілуя».
фінансово.
Щиро дякуємо!
