Україна

Апостольський нунцій: Шлях до гармонії церковно-державних відносин в Україні

28 Листопада 2019, 10:52 636

Публікуємо неофіційний переклад доповіді, проголошеної Апостольським нунцієм у Львові 18 листопада 2019 року з нагоди ІІІ Міжнародного конгресу Руху «Europa Christi»: «Вплив християнства на стабільність народів Європи».

Кожний, хто досліджує розвиток відносин між Державою та Церквою в період після занепаду радянського режиму, не може не тішитися отриманими результатами. Звісно, попередній режим, з ідеологічного погляду (і принаймні в думках його засновників), не доходив до ствердження необхідності знищити будь-яку форму релігії в марксистській державі. Насправді ж, з огляду на різноманітні події та часи, залежно від соціополітичних умов, режим окреслив прямий напад на релігію та переслідував її в процесі свого поширення.

Занепад Радянського Союзу фактично привів до відродження толерантності стосовно релігії без потреби ідеологічного переосмислення. 

Однак через брак поглиблених роздумів на станом речей може здатися, що зникла сама передумова, нав’язана і втілена марксистською думкою як необхідність: отримання будь-якого права нерозривно пов’язане з визнанням і виразним підтвердженням Державою. І так би мало бути з релігією. Згідно з таким станом речей, саме Держава, з огляду на свою прихильність, визнає надання якогось права, умови для його існування та застосування.

У цій перспективі державні структури, відповідальні за релігію та культ, продовжують претендувати — хоч і неявно — на повноваження визначати й окреслювати право на свободу релігій. 

Такий стан справ виразно контрастує з доктриною Католицької Церкви, яка вказує, що релігія та її вільне сповідання це не волевиявлення Держави, а природне прагнення людини, закладене самим Богом. І це фундаментальне право, яке існує незалежно від визнання його державою. Не обов’язково віра, а й здоровий глузд спроможний це визнати. Державі, натомість, належить право упорядковувати конкретні способи реалізації релігійних свобод. Це має відбуватися так, щоб не перешкоджати справедливому порядку в суспільстві, не виступати проти правопорядку та не створювати дискримінації між різними релігіями. 

Це стосується не тільки релігійної проблематики. Адже така позиція Держави як джерела законодавства проявляється в усіх сферах суспільного життя, так, що виникає складність у прийнятті того, що людина та релігійна громада мають права незалежно від їх визнання Державою. Ця «абсолютизація» влади Держави (а Держава практично означає представників влади, які нею керують) не полегшує шляху до визнання інших форм соціальних свобод, оскільки влада узурпує право бути основним джерелом соціальних свобод, а це, своєю чергою, відлякує претендентів на відповідні свободи, особливо коли вони помічають таку вимогу Держави. 

Потрібно зазначити, що такий стан справ — це не виключно спадок марксизму. Будь-яка влада, що існувала впродовж минулих століть, вважала володаря гарантом усіх дозволених прав і тим, хто визначає способи їх реалізації. У цьому аспекті всі монархії, які спираються на Божественне право, відрізняються від диктатури пролетаріату лише з формального погляду, оскільки обидва види влади заперечують право на свободу саму в собі й підпорядковують його волі актуальної влади. 

Україна, в роки пост-комуністичного розвитку, все ще перебуває у пошуках способу забезпечення прав людини. І на шляху до більш ясної та прозорішої інтерпретації цих прав та їх конкретної реалізації має дві перешкоди.

Перша перешкода — це спротив ментальності тих, про кого я говорив: до кабінету чиновника, відповідального за справи релігії, потрібно йти з «шапкою в руках». У ролі слуги, який просить у пана про милість. Досить згадати тему повернення релігійних споруд, конфіскованих марксистами. Така позиція в спробі досягнути того, що взагалі не повинно бути предметом дискусії (допомога системи посередників, подарунків, заступників, обмін, підлабузництво), виходить за межі самої природи свободи віровизнання. Таким способом також здійснюється і боротьба між релігіями, коли дружньо налаштована влада висуває одну із релігій як офіційне обличчя самої влади. Таких пошуків зв’язків та зближення з Державою неможливо уникнути повністю, адже Держава в будь-якому разі мусить визначати релігійну діяльність у сферах, вразливих для національної безпеки. Своєю чергою, релігія, яка не є виключно доктриною чи культом, здатна надихати суспільство та впливати на окремих громадян або групи, також і Державу. Цей феномен тим сильніший, чим сильніше переконання, що Держава і Церква (а в цьому разі обов’язково — «одна конкретна» Церква і обов’язково за рахунок інших) є союзом представників прав конкретної «нації».

Друга проблема актуальніша для сьогодення. Вона ґрунтується на факті існування Держави чи групи Держав, які пропонують економічні переваги територіям, раніше підпорядкованим тоталітарним режимам, і, заохочуючи до співпраці, гарантують збагачення та військову підтримку цим територіям у випадку ворожих нападів. 

Мається на увазі, що Держави — які, напевно, з соціального погляду більш розвинені, вважають самих себе вчителями та прикладом у побудові справедливого та освіченого суспільства — надають економічну допомогу, створюють зв’язки, налагоджують співпрацю, шукаючи у цьому власну вигоду. Це зумовлює, що Держави, отримуючи таку допомогу, приймають внутрішню ідеологічну систему, яку нав’язують Держави-«доброчинці», та модифікують власні системи згідно з законодавствами останніх. 

Конкретизуючи: на сьогодні Захід в обмін на певну допомогу вимагає від України внутрішнього застосування налаштування публічного життя, яке називається «демократичним». Безсумнівно, система західних цінностей більш розвинена й прогресивніша з огляду на сприятливіші політичні умови, в яких вона була опрацьована у великих труднощах та протистояннях упродовж минулих століть. Однак беззаперечно також і те, що вона часто була суперечливою, якою залишається і сьогодні, оскільки в ній існують права, які дослівно «заперечують» інші. Тепер же в народах, які не розділили цього позитивного історичного розвитку, підхід, що полягає у нав’язуванні ідей в обмін на фінансування, може породити бурхливу реакцію громадян Держави, змушеної застосувати такі вказівки.

У цьому контексті релігії будуть трактуватися західними «добродіями» як традиціоналістичні перешкоди, що стримують розвиток суспільства. Тому зміст релігійного соціального вчення для них є майже несумісним з принципами розробленими світським західним мисленням. 

Як же реалізують такі країни свої проєкти? Здійснюється дедалі більший натиск на чиновників, щоб змусити їх звернути особливу увагу на погляди та вплив релігій. Так застосовується метод підпорядкування, аналогічний тому, про який я говорив раніше. Тільки вже йдеться не про «шапку в руках», а про «гаманець у руках», що заохочує політичного керівника приділити особливу увагу ідеологічним умовам, яких вимагають західні «добродії». 

Мова не лише про дистанціювання від релігійних доктрин, а й про обмеження їх впливу на широкі маси населення, які асоціюють себе з цими доктринами, не зважаючи на відсутність у них активного та практичного досвіду (так звані непрактикуючі віруючі). 

В такій ситуації, посилаючись на свободу сумління, релігії змушені відмовлятися від виконання тих норм законодавства, які були скориговані під впливом зовнішніх чинників і стали неприйнятними з огляду на релігійні принципи.

Однак часто немає жодних гарантій, що право на свободу сумління буде реалізоване. Свобода сумління донедавна сприяла реалізації інших соціальних прав і виконувала функцію інструменту захисту свобод від зловживань. А в новому політичному контексті свобода сумління залишилась чи не єдиним засобом для протистояння свавіллю, яке виникло за посередництвом норм, нав’язаних ззовні. Ситуація складається так, що свобода сумління (на відміну від того, як було раніше) сприймається як перешкода на шляху реалізації інших прав. І ті, хто використовував її як захист від дискримінації, тепер вважають за необхідне обмежувати свободу сумління, піддаючи її всебічному тиску

Які ж шляхи вирішення цієї проблеми, що ризикує заплямувати стосунки між релігіями та Державою? Повернення до колишнього тоталітаризму чи фундаменталізму? Ні те, ні інше.

Передусім необхідно відмовитись від принципу колонізації, який полягає на прийнятті нав’язаного ззовні іншого суспільного методу. Очевидно, що це являє собою рабський підхід у засвоєнні таких цінностей заради блага суспільства і не може бути знаком прогресу — оскільки нав’язування цінностей позбавляє їх вільного культурного прийняття, навіть якщо їхній основний зміст об’єктивно позитивний для існування суспільства. 

Безумовно, релігії повинні здійснювати переоцінку власних соціальних переконань у напрямку їх модифікації для подолання заперечень основним загальнолюдським принципам та для виключення жорстких або дискримінаційних елементів. Необхідно усвідомлювати, що релігійні соціальні доктрини з часом повинні змінюватися під впливом тих чи інших історичних або ідеологічних факторів. Цей принцип може заперечувати лише той, хто не знає власної історії або став жертвою спрощеної ідеології. Зокрема, християнство, прагнучи залишитися вірним Євангелію, не має морального права використовувати будь-яку форму насильства та дискримінації або погоджуватися на будь-яку форму експлуатації окремої особи чи частини суспільства. Коли релігія звертається до насильства, це означає лише одне: вона вичерпала себе, втратила автентичність та опинилась в ситуації безнадії і слабкості. 

Крім цього, релігії у стосунках із Державою повинні зберігати автономію, шануючи при цьому й тих, хто не визнає жодної релігії. Адже, нав’язуючи власні переконання Державі, ми не сприяємо розвитку суспільства.

Зі свого боку, Держава повинна протистояти зовнішньому шантажу, оскільки це може створити підстави для появи радикальної внутрішньої опозиції, яка протистоятиме також і легальним заходам поширення свобод. А це може створити підстави для занепаду політичної влади, яка піддається шантажу.

Як релігія не має права за посередництвом політичної влади нав’язувати власні моральні норми, так і Держава не повинна узурпувати релігії, підпорядковуючи їх існування бюрократичним приписам. Адже вони є не лише необов’язковими, але й недійсними, нелегальними, якщо не сказати жорстокими та неможливими. Релігії не потребують опікуна, а тим більше зовнішнього господаря.

Ідеальним інструментом для досягнення прогресу суспільства є його залучення у прискорення внутрішнього розвитку, без хрестових походів та погромів. А заборони, якщо й матимуть місце, ― то тільки щоби стримати насильство та соціальні безпорядки. Саме представники народу, особливо ті, які в суспільстві виконують функцію керівників і посередників: учителі, лікарі, управляючі та інші, ― мають допомагати народу обирати такі свободи, які вважаються корисними та морально добрими. Це і є частиною «демократії». Натомість, з огляду на видиму суперечність «in terminis» (заперечення), важко назвати демократією нав’язування так званих «демократичних» обов’язкових норм для їх подальшого використання. Звісно, що наявні традиції можуть бути змінені або частково скасовані. Але такі процеси можливі лише за умови справжнього обговорення, справедливого порівняння, позбавленого будь-якого насильства і відкритого на правду, яка нас супроводжує, але не належить виключно нам. Однак у кінцевому підсумку лише саме суспільство має визначити ті принципи, які вважає необхідними, та способи їх реалізації. Вірю, що відкрите обговорення, суспільний розвиток, зростання усвідомлення спільного блага може стати гарантією справедливої реалізації права релігійної свободи в сучасній Україні. Релігія не повинна страхатися конфронтації та схилятися до мовчання з принципу. Завдання будь-якої розсудливої державної влади, в першу чергу, — сприяти відкритості свідомості суспільства, допомагаючи людям ставати більш глибокими, опановувати емоції, розвиватись інтелектуально та бути чуйними до суспільного блага. Таким чином релігії також були б більш захищені від маніпуляцій.

Отже, справжня демократія та дієвий спосіб для суспільного зростання, у який свій внесок робить і релігія, ― заохочення до відповідальності у таких пошуках.

Апостольська нунціатура в Україні

 

Інші статті за темами

МІСЦЕ

Львів
← Натисни «Подобається», аби читати CREDO в Facebook

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

ПІДТРИМАЙТЕ CREDO
Шановні читачі, CREDO — некомерційна структура, що живе на пожертви добродіїв. Ми з вдячністю приймемо Вашу допомогу. Ваші гроші йдуть на оплату сервера, роботу веб-майстра та гонорари фахівців. Переказ через ПриватБанк: Пожертвування можна переказати за такими банківськими реквізитами:

5168 7427 0591 5506

Благодійний внесок ПРИЗНАЧЕННЯ ПЛАТЕЖУ: Добровільна пожертва на здійснення діяльності часопису CREDO.

Інші способи підтримати CREDO: (Натиснути на цей напис)

Щиро дякуємо читачам за жертовність усім, хто нас підтримує!
Підпишіться на розсилку
Кожного дня ми надсилатимемо вам листи з найважливішими та найцікавішими новинами.

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: