Людина, зосереджена на собі, ніколи не знайде миру.
Одним із найпрекрасніших переживань для мене як священика є можливість знайомства з так званими світськими містиками. Вони відрізняються внутрішнім світлом, надзвичайною духовною чутливістю, хоча якщо їм про це сказати — почуватимуться ніяково. Вони подібні до євангельської Вероніки: приносять Ісусові свої сльози і страждання, іноді навіть говорять, що вони нам щось винні, хоча це вони втирають наші серця хусткою.
Цікаво, що багато людей завдяки їм зустрічають Христа, відкривають у собі надію, хоча самі вони мають відчуття, ніби рухаються в темряві. Неначе Всевишній, який є любов’ю їхнього життя і джерелом усякого світла, забув про них. Невміння вбрати цей досвід у слова спричиняє страх.
Проте в цьому разі він свідчить про дію Святого Духа, якого людина спершу боїться, бо Він повністю відрізняється від нас. Брак згоди на прийняття цього досвіду пов’язаний із відмовою зростання. Недарма багато біблійних персонажів, почувши Господа, благали зі страху, що вони не хочуть помирати, нібито Він приніс смерть.
І нічого в мені
Святу Мати Терезу згадували як людину, що випромінювала мир. Вона робила надзвичайні речі, хоча майже ніхто не знав, що вона переживає величезну темряву віри. Через декілька років вона відкрила, що без цього досвіду не зрозуміла би людей, із якими їй випало працювати. Так вона писала до архієпископа Перейри:
«Прошу Вас про особливу молитву за мене, щоб я не знищила Його справу, і щоби наш Господь показався мені, тому що маю в собі таку страшну темряву, як ніби все змертвіло. Це відбувається приблизно відтоді, як я розпочала “справу” (…) Я відчуваю в серці таку глибоку самотність, що неможливо висловити. Мені дедалі важче про це говорити».
В іншому з листів Мати Тереза зізнається:
«Слава Богу, все пройшло добре вчора. Сестри, діти, прокажені, хворі та бідні сім’ї — всі цього року були такі щасливі й задоволені. Справжнє Різдво. — А мені — нічого, крім темряви, конфлікту, жахної самотності».
Сьогодні ми знаємо, що її темрява в руках Бога стала великою допомогою для інших.
Про подібний досвід писав св. Йоан XXIII, який, бувши Апостольським нунцієм, записав у щоденнику: «Відчуття нікчемності постійно супроводжує мене, але саме воно наказує мені повністю довіритися Богу».
Так само і псалмоспівець благав: «Як довго, Господи, не будеш пам’ятати про мене? Скільки ховатимеш своє обличчя від мене?», а безсилий Іов, дивлячись, як руйнується його світ, зміг крикнути: «Хоч би навіть убив мене Всемогутній, — я довіряю!» Вражаючі зізнання, в яких тліє довіра, хоча, здавалось би, немає вже нічого, чому можна довіряти…
Досвід любові Христа не робить життя простішим. Павло з Тарса говорить про обрізання Святим Духом, а Йоан Хреститель — про хрещення вогнем. Випалення серця вогнем дедалі більше посилює відчуття пронизливої самотності. Начебто все, що досі приносило радість, стало замалим, аби заповнити порожнечу, що зростає в душі.
Це тривожний стан, оскільки людина не розуміє, що з нею діється. Вона шукає щастя, досягає нових цілей, а замість заспокоєння приходить відчуття розчарування і невдоволеності. Те, що вона раніше вважала за щастя, виявляється порожнім, безплідним і жодним чином не насичує.
З’являється хворобливе усвідомлення суцільної бездомності, як ніби ця земля не пахне домом. Хоча людина оточена іншими, вона почувається дивно чужою. І якщо вона намагається говорити про це — відчуває, що слова неадекватні й замалі. Зрештою, вона хоче замовкнути, але, на її подив, навколо неї з’являється все більше людей. Це дивовижно, бо вони стверджують, що відчувають мир!
У домініканських джерелах можемо знайти зворушливу молитву св.Яцека (Гіацинта) Одровонжа: «Часто зі сльозами і риданнями молився, щоби Бог вивів його із в’язниці цієї смерті до вітчизни, зокрема, що смертне тіло обтяжує душу і земне життя притуплює почуття розуміння вищих речей. І просив, щоб міг у мирі покинути цей світ. І почув Бог, Батько милосердя, його тугу…»
Цей стан переможеного Богом пов’язаний із великою тугою, що робить людину подібною до біблійного Якова, який справді отримав благословення, але відтоді кульгає і мусить навчитися жити наново. Світ і його місце в ньому стали іншими.
Обрізання серця
Досвідчені садівники кажуть, що якщо дерево обрізати, воно ростиме утричі швидше. Тоді вивільняється етилен, який сприяє швидшому дозріванню плодів.
Аби зрозуміти, в чому полягає сила пораненого серця, звернімося до книги пророка Амоса. У момент покликання Амос відповідає Богу, що він недостойний, і єдине, на що він здатний, це підрізати сикомори. Насправді ж — чого він ще не розуміє, — це могутній пророк, його слова мають силу обрізання людських сердець.
Християнська традиція називає це «раною любові». Справжнє серце стає зраненим і тріснутим. Старозавітний пророк Ісая у момент покликання отримує від одного з серафимів розжарене вугілля, яке має доторкнутися до його губ, а його вуста висловлюють стан серця. Одразу ж після цього болючого випробування серце пророка стає очищеним і вільним від гріха, а сам Ісая, хоча й надалі свідомий своєї нікчемності, готовий прийняти Божу місію. З цього моменту він уже вбогий духом, повністю залежить від Всевишнього і знає, що без Нього нічого не значить. Рана любові постійно йому про це нагадує.
Іншими словами, людське серце, прищеплене до Святого святих, спочатку має бути зраненим. Це супроводжується сильним болем, а все навколо стає темрявою. Це дуже болюча, але необхідна процедура. З неї витікає кров, що дає життя.
Саме тому великі духовні вчителі вказують на дивне правило: любити може тільки той, хто дозволяє себе поранити; а хто втікає від болю і страждань — не навчиться любити і ніколи не буде зцілений. Друг Ісуса живе відтоді зі шрамом в серці, носить у собі відчуття переможеного Творцем. А тим, хто переможений Богом, нелегко жити.
Хмара і темрява навколо Нього
У Святому Письмі хмара є знаком, що супроводжує найбільш піднесені моменти в історії спасіння. Вона з’являлася, коли Бог об’являв людині свої найглибші таємниці. Мойсей на горі Синай повинен був увійти в хмару, перш ніж Бог відкрив йому, хто Він. Хмарний стовп супроводжував ізраїльтян на шляху через пустелю. Соломон під час освячення нового храму був оточений хмарою. Крім того, в момент Благовіщення є характерна ознака присутності Бога: «Дух Святий зійде на тебе й сила Всевишнього осінить тебе». Хмара пов’язана з Божою славою, але, як додає псалмоспівець, навколо Нього також темрява (Пс 92, 2), а шлях до світла пролягає крізь неї.
Недарма люди, яких огорнула Божа хмара, які відчувають періоди вилиття на них безміру благодаті, невдовзі після того переживають темряву, начебто їхні очі непроможні були дивитися на таке чисте світло. Унаслідок цього вони стають істотами пораненими, пограбованими, майже каліками, і одночасно променіють надприродною красою та рівновагою духу. Темрява, прожита до кінця, провадить до внутрішньої зрілості.
Отець Йоахім Бадені, домініканець, який помер в ореолі святості, в останні роки свого життя боровся з духовною темрявою, але був свідомий того, що це етап очищення, необхідний для того, щоби він міг побачити Бога: «Перш ніж я вступив в Орден, був дуже захоплений тим, що можна тут, на землі, бачити Бога. Звісно, не так, як на небі, інакше. Але щоб побачити Бога, ми повинні пройти через журбу цього світу. Мусимо піддатися цій журбі й чекати світла. Якщо людина терпляче чекатиме світла — що дуже болісно, — за деякий час починає його бачити. Але потім знову приходить журба, тільки трохи інша, і знову треба її перечекати. Після цих етапів людина починає бачити глибше; вона починає постійно бачити невидимого Бога».
«Випробування Іова» або «боротьбу Якова» св.Йоан від Хреста називав темною ніччю; вона продовжується доти, поки не зникне в нас диявольська спокуса облаштувати світ по‑своєму, всупереч Творцю.
У цей період очищення не відчуваєш почуттів і душу охоплює темрява. Людина перестає довіряти собі. Більше не знає, що правда, а що ілюзія. Триває операція на відкритій рані, під час якої людина роззброєна, але, попри наростання болю, дозволяє лікарю вести себе. Не тому, що бачить сенс, навпаки — не розуміє всього цього; не розуміє, однак вірить надприродною довірою, що це може бути найкоротший шлях.
Дорога темряви триває, аж доки випалиться в нас фальшиве «Я» і з’явиться лагідність, щоби прийняти те, що є.
Своє випробування також пройшов св.Петро, який після арешту Ісуса повністю зламався. Автор біблійного коментаря зазначає, що три заперечення з боку Петра показують, як поступово, крок за кроком, він втрачає свою ідентичність. По‑перше, відмовляється від стосунків з Ісусом — втрачає контакт із Богом. Тоді відмовляється від відносин зі спільнотою — втрачає контакт із людьми. Врешті-решт, відмовляється від коренів та землі, з якої походить, — втрачає контакт зі своєю особистою історією.
У житті можна пройти кожне випробування. Було би тільки з ким! Петро залишається абсолютно сам, розбитий, у самотності, що знесилює. Крім відчаю і темряви, не залишилося нічого. Саме в такому стані його досягає милосердний погляд Ісуса. Петро плаче, бо зрозумів, що у нього немає життя без Ісуса, що поза Ісусом втрачає себе. Без Нього він ніяка не скеля, а лиш пісок. І відтоді він уже знає, що інша людина, навіть найближча, може обійняти тіло, але тільки Христос може обійняти душу.
Решітка не ламає кісток
Стара історія, що походить із монастичної традиції, розповідає історію ченця, який отримав благодать єднання з Богом. Ця звістка викликала переполох у монастирі; деякі монахи хотіли побачити брата.
— І як ти почуваєшся? — запитали вони.
— Так нікчемно, як ніколи раніше…
Наша культура розуміє людину як того, хто постійно збирає і накопичує. Але Ісус говорить про іншу конструкцію людського «я». Вона полягає у зменшенні. Людина, яка бажає визволення, повинна прагнути зникнення. Не для того, щоб принизити себе, але для того, щоб звільнити місце для тонкої і таємничої сили, яку християни називають благодаттю.
Петро, після відкриття того, ким насправді є Ісус, благав: «Відійди від мене, Господи, бо я грішна людина». Ісая, коли переживав видіння Бога, плаче: «Горе мені! Пропав я! Бо я людина з нечистими устами».
Так чому ж ці великі біблійні святі, незважаючи на усвідомлення своєї власної нікчемності, могли так багато людей притягнути до Бога?
Тому що вони відкрили, що духовне зростання полягає не в якомусь таємному вмінні, а насамперед в утраті. Тут дорога йде вниз. Не до досконалості, а до смирення. Це дивна, євангельська закономірність.
У цей момент усі риси, які ми підсвідомо вважали за відображення в нас Абсолюту — такі як святість, досконалість, доброчесність, — зникають. Також зникає спокуса вважати себе кращим за будь‑кого. Виникає неприємне усвідомлення того, що я здатний до найбільшого злодійства. Більше того, росте переконання, що я нічим не відрізняюся від найгіршого злочинця. Зникає все, що наближало би до того, щоби з будь‑якого добра в собі зробити точку опори.
Людина, занурюючись у Бога, починає ясно бачити, що без Нього вона беззахисна, ніщо. Без Його волі промінь сонця не міг би освітити землю, жоден лист на дереві не поворухнувся би, людина не могла би навіть дихнути.
Арамейський і грецький термін «убогий» означає жебрака. А жебрак — це той, хто залежить від допомоги інших. Усі християнські вчителі цього навчають. Перша і найголовніша умова для духовного зростання — це зрозуміти свою духовну убогість, нікчемність і безпорадність у присутності Бога. Спроба це оминути — як ходіння без ніг.
Це усвідомлення не означає занепаду або дешевої жалості до себе, але, хоч як парадоксально, приносить свободу. Той, хто відчуває свою духовну убогість, стає відкритішим на допомогу згори. Тоді Всевишній може зробити в ньому це чудо переміни.
Егоцентризм — головна причина того, що багатьом людям важко увійти на стежки споглядання. Людина, зосереджені тільки на собі, ніколи не знайде миру. Бог дає свої дари не за досконалість, а насамперед за смирення.
Один із ченців християнського Сходу порівняв цей процес із деревами, які не згинаючись під напором вітру, врешті‑решт ламаються. Так само й людина, яка постійно ставить себе в центрі, розіб’є собі голову, бо не поступиться. І хоча така людина не знаходить миру, але вперто стоїть на своєму. Лиш тоді, коли в ній помре егоїзм, може воскреснути душа.
Споглядальні монахи, описуючи такі моменти, не бавляться у ввічливі слова. Вони настільки щирі, коли говорять про Бога, що це може викликати цілком зрозуміле неприйняття. Отець Єронім, покійний трапіст із французького абатства Септ‑Фонс, свій духовний досвід визначив як «розчавлення Богом». У його духовних працях ми не знайдемо ані грама плачу за собою, тільки слова, що завдяки цьому «Він робить нас дедалі більш подібними до себе».
Інший трапіст, о. Міхал Зьоло, порівнює дію Бога з хижаком, що так само може здатися жахливим: «Бог — як тигр. Крадеться, тихо наближається, викрадає. Так, але людина також як тигр. Щойно скаже Богові “так” — повторюється сцена з хворим тигром, на якого повільно наїжджає масивна решітка радіатора і повільно притискає його до стіни. Решітка не ламає кісток, але утримує хижака. Тоді велика кішка дозволяє доторкнутися до себе, тремтить, — але, приймаючи укол, засинає і одужує. Небезпечний не Бог, а екологи духовності. Цікаво, чи будуть протестувати, читаючи про решітку».
***
У кожної людини своє власне «хресне випробування», темрява, яку вона повинна пройти. Але Бог обіцяє нам, що не дасть нам більшого тягаря, ніж можемо витримати (1 Кор 10, 13). Біблія ясно говорить, що після кожного випробування, пережитого з Христом, ми стаємо «набагато більшими», потрапляємо туди, де вже діють не стільки наші сили, скільки Його благодать.
Я пам’ятаю вислів ченця-картезіанця, який втратив зір у монастирі. Людей, які зустрічалися з ним, захоплювала його надприродна лагідність і внутрішній мир. Він зізнався журналістові: «Не треба турбуватися про те, що діється з нами. Я часто дякую Богу, що Він допустив, аби я осліп. Я переконаний, що Він допустив це для блага моєї душі».
Хто може досягти такої внутрішньої свободи? Тільки людина, яка дозволила перемогти себе Богу.
Переклад CREDO за: Кшиштоф Палис ОР, dominikanie.pl
Фото: Volha Catharina Muskaja
фінансово.
Щиро дякуємо!
