Дві історії про те, як «визволителі» забирали храми під господарські потреби.
В радянський час будь-яка конфесія, крім Російської Православної Церкви, була під забороною або напів забороною. Католицькі храми закривали, майно і культові речі конфісковували. Ми розповідаємо дві історії про храми, що вимушено змінили своє призначення за радянської влади.
Храм як звичайна будівля
Музей мистецтв Прикарпаття діє в Івано-Франківську (на фото вгорі) вже 39 років. Щоправда, розміщений він у будівлі Колегіального костелу Непорочного Зачаття Діви Марії на площі Шептицького.
Храм звели у XVII столітті під керівництвом французьких архітекторів Франсуа Корассіні та Кароля Бенуа. Після Другої світової війни римо-католики, які були його парафіянами, були змушені виїхати до Польщі, а храм комуністи закрили.
1966 року радянська влада віддала будівлю костелу під музей геології Інституту (зараз Університету) нафти і газу. Лише 1980-го будівля стала мистецьким музеєм.
«Тоді це була сіра споруда, жодних натяків на сакральну архітектуру всередині не було. Увесь інвентар забрали, все знищили, залишили тільки голі стіни», — розповідає директор музею Василь Романець.
За його словами, в радянський період католицький храм перетворили на звичайну будівлю: стіни побілили, а кабелі електроенергії проклали просто по фресках. Він називає дії тодішньої влади вандалізмом:
«Для них не було ані сакральної архітектури, ані промислової: все, що годилося для їхніх потреб, вони забирали».
Мистецький музей у храмі
У 1980-х з Москви прийшло замовлення: створити музеї в кожному обласному центрі, щоби збирати там твори соцреалізму. Керівники на місцях вирішили проблему просто: зробили музей там, де він уже був.
Василь Романець додає, що для радянської влади не було різниці — що сакральна архітектура, що промислова.
«Ніхто не думав, вірить хтось чи не вірить. Потреби вірян не враховувалися. Церкви були закриті, тим більше такі великі, як ця», — згадує директор музею.
Інститут нафти і газу забрав мінерали до новозведених приміщень, а Музей мистецтв почав збирати колекції. До соцреалізму так і не дійшло: музей став місцем зібрання сакрального мистецтва.
Від непотребу до Лувра
Експозицію формували з речей, які раніше вилучили з інших церков. Предмети сакрального змісту зберігалися як непотріб у покинутих храмах, на кшталт церкви святого Пантелеймона у селі Шевченковому, біля Галича. Через те, що їх тривалий час зберігали в неналежних умовах, багато з них були непоправно пошкоджені.
«Коли ми відкрили доступ до цих “складів”, як їх тоді називала влада, мистецтвознавці відібрали експонати для колекції. Так і почала формуватися експозиція», — каже директор музею.
Сьогодні Музей мистецтв Прикарпаття славиться колекцією релігійного мистецтва Галичини XV-XX століть. Серед найвідоміших її експонатів — ангели-путті (дерев’яні фігурки пухкеньких херувимів), три барокові скульптури українського майстра Йоганна-Георга Пінзеля.
«Цим творам немає ціни. Наші експонати побували в Луврі, і тепер у Європі знають, що в цьому музеї є твори Пінзеля», — підкреслює Василь Романець.
Не для вірян, а для відвідувачів
Хрест зрізали 1966-го, коли храм переробляли під музей геології. Влада вимагала збити барельєф «Розп’яття» біля входу. Але тодішнє керівництво музею залучило спілку художників, які придумали, як його зберегти. Вони зробили інший барельєф із написом «Художній музей», і ним накрили «Розп’яття». Так воно збереглося до сьогодні.
1991 року, під час перших досліджень будівлі храму, виявилося, що під багатьма шарами фарби збереглися старовинні фрески. Серед них знайшли також старі розписи костелу до Мармулядової пожежі у 1868 році.
«Ми пристосували знайдені фрески до потреб музею, а не сакральної споруди, показали всі періоди», — додає директор.
Відтоді за будівлею закріпилося значення музею.
Залишити музей
Ще до розпаду Радянського Союзу Київ виділив кошти на відтворення фресок Музею мистецтв Прикарпаття. Однак коли Україна здобула незалежність і релігійні громади змогли легально існувати, будівлю храму римо-католикам не повернули. Натомість запропонували інший — по вулиці Вовчинецькій.
Хоча закон дозволяє претендувати на Колегіальний костел Непорочного Зачаття Діви Марії, однак громаду таке рішення влаштувало. До того ж у музей вже вклали багато коштів. Так колегіальний костел і залишився музеєм.
За словами Василя Романця, щоб повернути храму його первинний, сакральний зміст, потрібно кошти на нову будівлю для музею: сотні мільйонів гривень, яких у місцевої влади немає.
«Проте всі конфесії в Івано-Франківську забезпечені належними сакральними спорудами, тож потреби у перерозподілі поки не виникає. Всі задоволені таким балансом», — додає директор музею.
М.І.Жарких, “Життя навколо храму (1976 р.).
Історія Гарнізонного храму
Нинішній Гарнізонний храм святих апостолів Петра і Павла по вулиці Театральній у Львові відкрили всього вісім років тому, коли міська влада передала його Львівській архієпархії УГКЦ. Зараз храм функціонує як центр військового душпастирства УГКЦ.
Цей римо-католицький храм звели у стилі раннього бароко на початку XVII століття на зразок єзуїтської церкви Іль-Джезу в Римі. Керував будівництвом італійський архітектор Джакомо Бріано. Єзуїтський храм — одна з найбільш культових будівель Львова.
Однак упродовж 41 року він був книгозбірнею. Через те, що в радянський час храм використовували не за призначенням, суттєво погіршився його зовнішній вигляд. Зараз він перебуває на реставрації.
«У 2006 році ми як військові капелани роздумували, щоб у Львові постав такий гарнізонний храм. Ми хотіли, щоб це було як у різних країнах світу, де військовослужбовці мають свої храми. Вибрали костел єзуїтів, який історично вже був гарнізонним храмом. Нам залишилося наповнити його таким змістом, щоб він служив українським військовим», — говорить настоятель храму, єпископ-номінант Степан Сус.
myron13 wikimediacommons
Навала небезпечних книжок
За СРСР храм був завалений книжками: у 1970 році його передали Львівській науковій бібліотеці імені Стефаника. На стелажах заввишки у шість метрів, які заповнювали весь його простір, було понад 2.300.000 книжок, до яких звичайні люди не мали доступу.
«Книжки, які знаходилися в храмі, були конфісковані з приватних бібліотек мешканців Львова, вивезених до Сибіру чи в інші заслання. Доступ до цієї книгозбірні був лише з дозволу служби безпеки, тогочасного КГБ», — згадує настоятель храму.
Степан Сус каже, що для комуністів ці книжки були небезпечні, бо в них ішлося про свободу і права, що загрожували радянській системі.
На думку настоятеля, цей храм обрали для зберігання таких книжок, бо будівля розташована в центрі міста. Тоді діяла тільки РПЦ, а всі римо-католицькі храми, до яких належав нинішній Гарнізонний храм УГКЦ, були закриті.
Для храму таке «перепрофілювання» обернулося пасивним нищенням. Владика-номінант орієнтовно оцінює збитки у 50 мільйонів гривень.
«Звісно, якщо ви 65 років не доглядаєте за приміщенням, воно стає страшним», — каже він.
Винятком є історія унікальної скульптури розп’яття 1616 року Яна Пфістера, митця німецької школи. Воно зроблене у стилі стюк: дерево, покрите емаллю, виглядає як мармур. У 1980-х створили комісію, яка вивчала цінність розп’яття, бо його хотіли забрати в Ермітаж.
Тодішній директор Львівської галереї мистецтв Борис Возницький урятував розп’яття. Він заявив комісії, що ця скульптура не має жодної мистецької цінності, бо розумів: все, що заберуть до Ленінграда, назад не повернеться. Зараз розп’яття відреставроване, і його можна побачити в храмі.
Воскресіння храму
За словами Степана Суса, храм із книжками був серйозною проблемою для різних християнських конфесій міста: греко-католицької, римо-католицької і православної — вони хотіли, щоб його врешті відкрили.
Попри спроби вірян повернути храмові пряме призначення, тривалий час цього не відбувалося. Реставрація почалася тільки через 20 років після здобуття Україною незалежності.
«Визволення храму від книжок розпочалося в жовтні 2011-го. Ми залучили курсантів Національної академії сухопутних військ, які передавали їх із рук у руки. Потім перевезли в нове книгосховище бібліотеки Стефаника, по вулиці Авіаційній. Орієнтовно 144 машини книжок і 30 машин стелажів», — згадує настоятель.
Коли міська влада передала храм греко-католикам, отець Степан Сус побачив, що документів майже не було. Потрібно було виготовити паспорт національної пам’ятки. Він скаржиться, що в реставрації храму держава не допомагала: майже все довелося робити парафії за власні гроші. Зараз реставрація триває за кошти Інституту національної пам’яті Польщі та парафіян. Деякі проєкти фінансують порівну.
Реставрація
Нині у храмі відновлюють фрески Франциска Екштейна ХІХ століття. Раніше тут уже відновили вівтарі 1825 року.
Цьогоріч у Гарнізонному храмі розпочнуть реставрацію центрального фасаду. Це коштуватиме понад 5 мільйонів гривень, частину яких має виділити місто. Гроші збирають навіть через qr-коди.
Хто залишився вірним?
Упродовж сімдесяти років радянська влада намагалась знищити релігію. Більшовики думали, що зможуть це зробити одним черком пера.
«Прийшли наші “визволителі” і хотіли все зруйнувати до основи — державний устрій, національні традиції, і принести щось своє. З релігією їм це не вдалося. Оскільки те, що вони придумали, було неприродне, — воно не прижилося», — зазначає Василь Романець, директор Музею мистецтв Прикарпаття.
За тридцять років важко виправити те, що радянська влада знищувала майже дві третини століття. Деякі храми, зруйновані дощенту, вже не зможуть повернутися до свого попереднього призначення.
«Добре, що в нашому випадку храм послужив книгосховищем. Звісно, книжки не завдали великої шкоди розписам храму, вівтарям, образам та іконам. Є більш прикрі випадки, коли з храмів робила склади хімікатів або навіть тракторні бригади», — зазначає настоятель Гарнізонного храму у Львові владика-номінант Степан Сус.
фінансово.
Щиро дякуємо!
