Роздуми

Як вижити в часи підміни понять? Різдво — промінь радості для християнина

08 Січня 2020, 09:24 4155 Катерина Воїнська

Здається, ми живемо в добу повсюдних замінників і тотальної підміни понять.  Але чи тільки ми?

Погляньмо ретроспективно. Радянський Союз: владарі прагнули викорчувати з-поміж українського народу будь-яку пам’ять про святе. Професіонали працюють над розробкою мегапроекту під назвою «Новий год». Цей «празнік» має замінити українську традиційну тяглу Різдвяну феєрію, починаючи від свята Миколая. Творці міфу розробляють образ діда Мороза, пишуть про нього вірші, малюють мультики. Нове Життя, чекання на Добру Новину від ангелів замінюють піснею «5 міну-у-ут, 5 мінут»… до півночі — Нового года… Придумують різні ритуал для здійснення бажань, спеціальні телепередачі, щоб витворити атмосферу ейфорії…

Так працюють імперії. Щоб вижити, їм необхідно мати героїчну історію та «общєпонятний». Власну історію поневолювач витворює на ґрунті колонізованої. І переконує поневолених, мовляв, вони мають радіти, що «старший брат» дозволив їм їсти огризки з його столу. Так Київську Русь раптом перейменували на «Давню Русь»…  Відчуваєте відмінність? Українську мову трактували як «покруч російської», підробляли словники, історичні документи. Безліч науковців працювали над переписуванням історії України та адаптовуванням її культурної спадщини на догоду властям. Так пишеться історія імперій. 

А якщо пірнути ще глибше, то опиняємося в Едемі, де гад називає Божі закони надмірним обмеженням для людини, переконує, що посмакувати заборонений плід — нічого людині не коштуватиме. Брехун малює іншу дійсність: простір сваволі, в якому добрим «дядечком» (тим, хто наче все дозволяє) є Люцифер. І людина ведеться на брехню. Відтоді світ потопає в лексиці старозавітного гада: «Бідолашна Євочко, який же Бог нетерпимий з вами, хіба ж можна так багато забороняти вам, так обмежувати», «ти маєш право не слухати Бога!» Брехунське сичання у світі стандартне: воно ставить під сумнів Божу любов, мудрість, доброту і справедливість. Воно заяложене — зовсім не творче, не життєдайне, воно не надихає. А застрашує так сильно, що в людських очах гріх видається єдино можливим виходом. Брехунське сичання повсюдне: гад намагається прослизнути в кожну шпаринку нашого серця, в кожну установу цього світу. Що чує вагітна втретє жінка в кабінеті гінеколога? Що після другого кесаревого розтину вона має право на стерилізацію, що третій кесарів — це ризик, тому вона має право знищити «плід». А що світ, зведений гадом, знає про справжній ризик та право?

Так, брехун грається словами. І може хтось скаже, а «яка різниця?» або «це не так важливо», або навіть «мені однаково». Тільки знай: брехунові не однаково до тебе, він хоче, щоб ти плазував на череві, як він. Брехун хоче на тобі вдавати свою історію, робити видимим «своє плазувальне буття». Людина має міцні стопи, світлу голову і здоровий хребет лише в Бозі. Без Бога ми перетворюємося на холоднокровних плазунів. Тому брехун розробляє свій словник, у якому дитина в лоні — не дитина, а «плід», а там далі додумуйте, що хочете: плід уяви, статевого акту, бажаний чи непотрібний, тому його можна залишити, а можна зрізати, зірвати тощо. Тому до слова «сім’я» брехун додає раптом прикметник «традиційна», відтак можна сюди припхати і «нетрадиційну сім’ю». Відчуваєте гру понять? Те, що не є сім’єю, бо не може дати життя, бо не ґрунтується на Любові, на Бозі, раптом у такій перспективі прикметників можна номінувати «сім’єю», а відтак підривати усі сенси людського буття. Підірвати колиску, в якій мали плекати та оберігати життя. Але тепер це «плоди»: чи то овочі, чи фрукти. А яка різниця, коли нам однаково… Але повернімося до Едему.

Пізнавши смак заборони, Адам і Єва зазнали й оскоми, вони зрозуміли, що вороття нема, що брехун ошукав їх. Однак люди знову й знову мають нагоду пізнати вірність і милосердя Бога Отця. Вседержитель власноручно шиє одяг для людей, щоб вони не соромилися своєї наготи. Цей одяг надійний. Він не з листя, а зі шкури. Отже, перше жертвопринесення чинить на Землі сам Господь. Власноручно жертвує тварину для людини. Певна, що Богові боліла ця жертва. Бо саме Він це звірятко виплітав у материнській утробі. Бог дбав і про поживу для тваринки, і про безпеку її, і про її розвиток. А тут воднораз Всевишній пережив людське відречення — людина віддалилися від Отця, а отже, відреклася власної сутності, гідності й компетенції. А тому увійшла у світ, де вирує зло, яке постійно сіє сумніви у людському серці щодо Божої доброти. І воднораз Господь послідовний. Назвав людину своїм дитям, коли її виліпив, і триває в цьому навіть після первородного гріха. Засвідчує людині, чого вона варта. Як боляче Богові втрачати своє та своїх заради улюблених! Біль зарізаного звіряти обпікає серце Отця, чий одвічний Син готується до воплочення, до пришестя на Землю, поміж люди, де з Ним відкуплені розправляться, як зі звіром… Бог знає все це вже в Едемі. Але Його серце не холодніє від розпуки і болю… Бог неодмінно горить любов’ю, тому в Нього нема трагедій. Тому Бог завжди перемагає.

І знову Різдво. І знову виникає нагода для підміни понять. Увесь світ святкує Різдво. Але чиє? Що це за свято? Свято «зимового дива»? (Звучить як «Дрєвняя Русь».) Свято ялинки, червоних ковпаків, летючих оленів, кольорових піжамок-шкарпеток, подарунків та Санти Клауса? Свято куті, дідуха, пампухів і коляди? І тут теж опиняєшся біля розбитого корита людських ілюзій… Наше серце попри все архетипно хоче Чуда, бо наша справжня пам’ять береже спогад про Нього. Наше серце було створене для раю, для неустанного перебування в Чуді, з Чудом і через Чудо. До гріхопадіння люди щомиті могли переживати екстази від зустрічі з Богом. Вони могли Його бачити на власні очі! У Адама та Єви не було батьків, але вони не були жодної миті сиротами. Ніхто не є таким беззахисним, як людське новонароджене дитя. Якщо Бог прийшов на землю дитям, то певна, що і перша людина на землі була малючком. І носив її на руках не ведмідь, не мавпа, не вовк і не няня, а сам Бог! Який же колосальний досвід Божої любові мали перші люди!!! І вони схибили, так фатально і незворотно. Але навіть це не було для Бога трагедією. Відтоді Він неустанно виходить до людини, щоб вчити її знову і знову довіряти…

Що робила Діва Марія напередодні Різдва? Готувала дванадцять страв і чекала на казку? Вона вчилася довіряти… У чужому місті, де ніде голови прихилити, в стані найчутливішому та найнезручнішому для жінки, посеред тривоги та небезпеки, тотального неприйняття, Вона вчилася іти на голос Бога, наступаючи на шию страхові, людському нерозумінню та обмовлянню.

Бог дав мені благодать переживати вже втретє Різдво при надії. Особистий досвід прояснює мені осмислення того, що відбулося у Віфлеємі цієї неповторної ночі. А там не було ілюмінацій і красивих сценаріїв. Там усе було по-справжньому. Це була ніч довіри. Коли Бог довірився людині. Став украй незахищеним і безпорадним, щоб захистити людину і допомогти їй дати раду з власним життям.

Адже саме туди, де найтемніше, найнепевніше і майже безнадійно, неодмінно приходить Бог, щоб укотре звитяжно перемогти. Приходить не громовицею, не блискавкою, а маленьким і тихим промінчиком, який розрізає темінь. Половинить її, як уже непотрібну шкарлупу. І темінь поволі сповзає. Так народжується нове життя. Бог неодмінно приходить своєчасно, навіть тоді, коли здається, що темінь надто невчасна. Цей досвід залишає дивний знак у моїй свідомості. Наче зарубку на серці. Ці зарубки промацую задубілими пальцями у миті, коли сліпну від тривоги. Намацую ті живі хрести — знаки Божої перемоги — у власній приватній історії, притуляюся до них мокрою щокою і згадую, що Вихід є. Цей вихід — Ісус. І настає час народжувати… І приходить Він, зовсім не так, як очікували та планували. І ось нове все творить…

Дихаю разом із Ним. Дихаю Ним. Потреби нашого серця важливі для Нього. Це те, в чому я вже переконалася. Вчуся довіряти Йому… Йти на Його голос, незважаючи на тривожне сичання та регіт брехуна.

Довіряти Богові — це жити Його словом. Неустанно пригадувати Божі обітниці. І пам’ятати, що Бог вірний до кінця. Бог не обіцяв нам легкого та безтурботного життя. Він пообіцяв нам Царство Боже. Тож туди і прямуймо в ім’я Господнє…

 

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.

Інші статті за темами

ПЕРСОНА

МІСЦЕ

← Натисни «Подобається», аби читати CREDO в Facebook

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

ПІДТРИМАЙТЕ CREDO
Шановні читачі, CREDO — некомерційна структура, що живе на пожертви добродіїв. Ми з вдячністю приймемо Вашу допомогу. Ваші гроші йдуть на оплату сервера, роботу веб-майстра та гонорари фахівців. Переказ через ПриватБанк: Пожертвування можна переказати за такими банківськими реквізитами:

5168 7427 0591 5506

Благодійний внесок ПРИЗНАЧЕННЯ ПЛАТЕЖУ: Добровільна пожертва на здійснення діяльності часопису CREDO.

Інші способи підтримати CREDO: (Натиснути на цей напис)

Щиро дякуємо читачам за жертовність усім, хто нас підтримує!
Підпишіться на розсилку
Кожного дня ми надсилатимемо вам листи з найважливішими та найцікавішими новинами.

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: