У четвер, 9 січня 2020 р., у Ватикані відбулася традиційна на початку року зустріч Папи Франциска з дипломатичним корпусом, акредитованим при Святому Престолі.
У промові Папи Франциска про «стан світу» цього року варто звернути увагу, зокрема, на слова, присвячені ескалації напруження між Іраном та США. Папа, який уже висловився щодо цього питання в неділю, 5 січня, повторив заклик запобігти подальшому зростанню протистояння, зберігаючи «полум’я діалогу та самоконтролю в повній пошані до міжнародного правопорядку». Цей заклик є дійсним для всіх сторін та з реалізмом відображає загрозу втягнути Близький Схід та ввесь світ у конфлікт із незчисленними наслідками, повідомляє Vatican News.
Але якщо сьогодні, цілком справедливо, рефлектори зосереджені на розвиткові кризи між США та Іраном і на додаткових загрозах, які вона представляє й без того нестабільному Іракові, розтерзаному війнами та тероризмом, Папа Франциск не спрощує дійсності. Він згадує про численні інші війни та прояви насильства, надто часто забуті. Викриває пелену мовчання щодо долі Сирії, конфлікт у Ємені, який переживає дуже серйозну гуманітарну кризу серед байдужості міжнародної спільноти. Згадує Лівію, але також насильство в Буркіна-Фасо, Малі, Ніґері та Ніґерії. Нагадує про насильство проти невинних людей, між якими — чимало християн, убитих за вірність Євангелію, жертв тероризму й фундаменталізму.
Того, хто слухав чи прочитав довгий і детальний перелік криз, включаючи ті, що вирують у Латинській Америці та викликані несправедливістю й ендемічною корупцією, не може не вразити той факт, що Папа Франциск розпочав свою промову поглядом надії. Тієї надії, яка для християн є фундаментальною чеснотою і яку неможливо відокремити від реалізму.
Надія, як пояснив Папа, вимагає того, щоби проблеми були названі на ім’я і щоб була відвага долати їх. Не забуваючи про лиха, викликані війнами, що тривають віддавна, та про заподіяні ними знищення. Не забуваючи про абсурдність і неморальність гонки ядерного переозброєння й конкретну загрозу самознищення світу. Не забуваючи про брак пошани до людського життя й гідності, про нестачу їжі, води та медичного забезпечення, від якого страждають так багато людей, про екологічну кризу, яку ще надто багато людей вдають, що не помічають.
Але надіятися можливо, бо у світі, який здається приреченим на ненависть і мури, є чоловіки та жінки, що не піддаються поділам і не відвертають погляд в інший бік перед тими, хто страждає. Бо є лідери, з різних релігій, які зустрічаються та намагаються будувати світ миру. Бо є молодь, яка старається посилити чутливість дорослих щодо ризиків, на які наражається створений світ, наближаючись до точки неповернення. Можемо надіятися, бо серед віфлеємської ночі Бог, Всемогутній, вирішив стати дитиною, немовлям, слабким і смиренним, аби перемогти та підкорити своєю надмірною любов’ю та своїм милосердям.