З року в рік, вступаючи в час Великого Посту, ми обіцяємо собі та Богові певні зміни. Хочемо виправити ті чи інші злі нахили, можливо, викоренити якісь пристрасті чи залежності.
Як показує мій короткий душпастирський досвід, більшість таких постанов — фікція, адже до кінця посту ми неодмінно їх забудемо, шукаючи різних виправдань. І так щороку.
Сьогодні навіть серед непрактикуючих християн дедалі більше таких, хто каже: «Ну все, на цих 40 (умовно кажучи) днів я обіцяю, що не буду те і те». І що цікаво: чимало з них і справді витримують, — але приходить свято Пасхи Господньої, і всі ті старання десь зникають, бо людина старається з великим запалом «надолужити втрачене».
На мою думку, нинішні люди забули, що таке піст у справжньому розумінні. Церква з року в рік старається нагадувати, що піст — це далеко не дієта, що в піст важливо практикувати діла милосердя, прощення тощо, а фраза св.Василія Великого про те, що в піст головне не їсти один одного, вже така «заїжджена», аж у рекламу взята. І водночас це абсолютно не допомагає нам бути кращими чи бодай трохи змінити своє життя.
Саме тому, вступаючи в цей прекрасний період, які святі отці називають «весною християнина», хочу запропонувати для наших роздумів ці три та ще одну думку на Великий Піст. Скажу одразу, я не став «вигадувати велосипед», а побудував ці роздуми над трьома головними ділами, про які повчає нас Катехизм: молитва, піст, милосердя. Гадаю, практикуючи їх у цей період, ми зможемо насправді гарно здійснити свій власний перехід, свою Пасху, щоби зустріти Воскреслого Христа.
Молитва
Сьогодні, схоже, ми забули, що таке справжня молитва. Забули, що молитися — це не представляти Богові наш список прохань, а дещо інше. «Моліться так, якби все залежало від Бога. Працюйте так, якби все залежало від вас», — повчав св.Ігнатій Лойола. Часто-густо ми нарікаємо, що Бог не чує наших молитов, хоча насправді це далеко не так, — адже якби не молитва, то хтозна, де б і ким ми були зараз!
Справжня молитва — це добра й тепла розмова зі своїм Небесним Отцем. Але вона до тієї міри інтимна, що навіть нашим рідним необов’язково про неї знати. «Ти ж, коли молишся, увійди у свою кімнату, зачини за собою двері й молись Отцеві твоєму…» (Мт 6,6).
Сповідаючись, люди часто кажуть, що забувають про молитву, забувають клякнути та як слід помолитися «Отче наш» чи «Богородице Діво». В таких моментах я раджу молитися бодай тоді, коли згадаєш. Ясна річ, усі молитви, яких нас навчили в церкві чи батьки, — добрими; але, живучи за сучасним ритмом, я й сам розумію, що справді інколи краще помолитися по дорозі, своїми слова подякувати Всевишньому за всі Його благодаті, аніж похапцем пробубоніти завчені слова.
Інша крайність — коли один із членів сім’ї починає жити ледь не монашим правилом. Нічого не маю проти людей, які багато моляться. Але якщо, скажімо, дружина стрімголов летить до храму, а в хаті нема чого з’їсти і брудно, то думаю, така молитва щонайменше викликає запитання, адже щире виконання наших щоденних обов’язків — це також молитва.
У своїх молитвах ми часто просимо змінити обставини, але майже ніколи не просимо змінити себе. Нам страшно навіть уявити себе трохи іншими, можливо — кращими, а навіть якщо й уявляємо, то страх бути несприйнятим чи докласти зусиль відбиває у нас всяку охоту.
Святий Августин навчав: «Ми молимось не для того, щоб сказати Богу, що Він має зробити, а щоб Бог нам сказав, що ми повинні зробити». Тому стараймося в часі цього Великого Посту заново відкрити для себе молитву та полюбити її. Це відкриє нам величезний плацдарм для розуміння Бога та людей і зможе сформувати нас тими новими людьми, які справді пережили ту Пасху.
фінансово.
Щиро дякуємо!
