Від понеділка, 18 березня 2020р., в Україні скасовано всі Меси за винятком тих, де можуть бути присутніми лише 10 осіб. Навіть не 12, як апостолів, але тісно 10, як у футбольній команді. Ясна річ: здоров’я важливе і без нього ніяк, про нього ми молимось, піклуємось, на нього надіємось.
Але є ситуації, коли Святе Причастя важливіше за небезпеку коронавірусу. Так би сказали наші предки, які вмирали за віру, які заради Святої Меси віддавали свої мізерні обіди з сухарів, щоб отримати вільний час в ув’язненнях таборів. А ще є прості речі, через які Бог промовляє до нас у різних подіях нашого життя. Коли показує, що саме Євхаристійний хліб, Його Тіло, є не просто «обрядовим», як сказав президент, хлібчиком, а нашою поживою для життя на землі та у вічності.
2013 року в моїй сім’ї сталось чудо через містерію Євхаристійного Хліба і таїнства Церкви. У грудні того року моя 83-річна бабця раптово занедужала, втратила сили і вже помирала. Вона за кілька днів до того ходила, могла розмовляти, молилась, а в один день занедужала і перестала давати майже всі ознаки життя. Коли приїхала служба 103, сказали, що людині залишилось кілька годин і через зрілий вік настав час іти у вічність.
Почувши таку звістку, мама покликала родичів на прощання з бабусею та поїхала за священником до храму, щоб уділив Таїнство Єлеопомазання, провівши літню людину у вічність. Священник швидко приїхав. І взяв із собою оцей простий на перший погляд, але містерійний для католика, маленький, ледь видимий, тоненький хлібчик. Бабуся була уже непритомна, коли їй до вуст поклали цей хлібчик. А як священник поїхав, бабця раптом ожила. Підвелася з ліжка, стала знов молитись, їсти, розмовляти. Прожила ще п’ять років. І в грудні 2018-го померла, маючи 88 років.
Хтось із нас знає чи чув інші свідчення про зцілення під час Євхаристії: фізичні, духовні. Але, думаю, найважливіше — навіть не фізичне здоров’я, але наша вірність Тому, Хто нас любить і створив, Хто віддав за нас своє життя і кому приємна наша відкритість на Нього і відданість Йому.
Не хочу сказати, хто як має чинити, йти чи ні на Євхаристію за складних обставин, просити чи ні про Святе Причастя, наражаючись на небезпеку хвороби. Але думаю, що варто прислухатися до свого серця. Якщо воно каже, що раз на тиждень варто, йди, — то треба ризикнути, випросити у священників, і піти. Бо краще померти від відданості й любові, аніж і так померти, але знати, що я все життя діяв обережно і дбав ретельно, щоб ніколи нічим не забруднитися.
Думаю, якщо Бог дав дике і сміливе серце, то це Його благословення і благодать. Єдине, я б особисто була слухняна пастирям Церкви та їм не шкодила, щоб моя сміливість була виключно моєю відповідальністю та моїм життєвим вибором.
У блогах подається особиста точка зору автора.
Редакція CREDO залишає за собою право не погоджуватися зі змістом матеріалів, поданих у цьому розділі.
фінансово.
Щиро дякуємо!
