Цьогорічне сидіння в карантині досліджуватимуть ще довго після того, як буде оголошено кінець пандемії. А деякі побіжні висновки (принаймні, фахові спостереження) з’являються вже зараз.
Один із таких поглядів висловила Світлана Качмар, психолог Інституту сімейних просвітницьких і правових програм.
Зараз багато хто пише, що напланували собі всілякого для саморозвитку на період карантину, а воно чомусь не пішло. Лекцій не слухають, концерти — нецікаві, всілякий воркаут — поперек душі. І взагалі: мізки не працюють, сил мало, ідей нема, початковий запал остаточно згас…
Це абсолютно нормально для обставин, що склалися. Це — стрес. Це — високий кортизол. Це захисний механізм психіки. Так має бути!
Ми опинилися в депривації та непередбачуваності. Забагато нового, замало конкретики.
У нас відпали звичні зв’язки, зникли накатані маршрути, обнулилися плани на життя: на місяць, на рік… Ми по інерції нахапали собі «корисних лінків» і уявили, як ось зараз попрацюємо в тиші та спокої. Та далебі!
Це саме те, про що ми (психологи) на всі лади розповідаємо у школах прийомних батьків, і навіть малюємо криву стресу за Гансом Сельє. Спочатку — коротка мобілізація, потім плато, коли всілякі «надлишки» і «прикраси» відпадають через непотрібність; а потім, якщо це триває достатньо довго, і якщо ми продовжуємо себе силувати, — спад і соматичні захворювання.
На високому кортизолі можна винести бабусю з будинку, який палає; на високому кортизолі можна закінчити проєкт за три дні; але абсолютно неможливо будувати тривалі плани та мріяти. Жодне прекрасне майбуття не придумається, тому що горизонт планування — менше тижня, і реально спрогнозувати, що буде наступного понеділка, не може ніхто. Так, ми — і проста людина, і чиновник, і керівник — виконуємо якісь рухи і будуємо якусь концепцію. Треба розуміти, що це радше «магічні ритуали», щоб понизити тривожність і не скопититися просто на місці. І, так, дії з планами дуже потрібні, щоби структурувати свідомість.
Але! Одне велике АЛЕ. Не треба доїдати себе за те, що ви з чимось не дали ради. Всі не дають ради цій ситуації, просто у нас різні нервові системи і дещо відмінні поведінкові патерни, ми не даємо собі ради по-різному. Ми з вами дорослі люди, у нас — крім позитивного досвіду — є своя історія провалів і жахіть; і все це загострюється у період стресу.
Нейробіологи з етологами кажуть, що коли ми не можемо бити або втікати — треба, умовно кажучи, «гризти паличку». Робити щось не дуже складне, що дає заспокоєння. І — ні, це зовсім не курс з архітектури XVIII століття, і не розробка концепції нового бізнесу. Це – серіальчики, пироги і турбота про найближчих. Усі живі, ніхто у вікно не виходить, — і вже добре.
Я, коли розповідаю про малу ефективність формальної освіти в період адаптації, завжди наводжу такий приклад. Уявіть, що перед вами — прописи з китайськими ієрогліфами, і вам треба їх акуратно переписати. При цьому вас гамселять бамбуковою палицею по спині. Добре у вас вийде? Ні. І взагалі, основне завдання виживання зараз не в ієрогліфах, а в тому, щоб бити палицею перестали.
Висновок: більшість із нас зараз перебувають у вразливому становищі й дуже про це хвилюються. Більшість із нас не може вплинути не те що на долю світу, але навіть на майбутнє своєї сім’ї. Тому зараз краще робити щось просте, що зменшує тривогу. Гнати злих людей зі стрічки соцмереж і з життя. З добрими — об’єднуватися через скайп та інші сервіси. Планувати сьогоднішній день, а не наступні 10 років. Готувати їжу. Мити голову. Плакати, коли плачеться. Сміятися, коли смішно.
Молитва довіри до Бога
фінансово.
Щиро дякуємо!
