Сьогодні в Церкві — свято (а в домініканців — урочистість) святої Марії Магдалини. Про яку просто неможливо не поговорити.
Чому Марія Магдалина — покровителька Ордену Проповідників, написав свого часу о.Мацєй Зємба, тодішній Провінціал, у своєму «Чорно-білому щоденнику», якщо я не помиляюся. Фраза така влучна, що глибоко запала в мене, а авторство її може, загалом беручи, належати будь-кому з братів-проповідників. Вона стосувалася однієї трьох головних опор Ордену — навчання. Того самого, про яке жартував свого часу о.Бадені, знову ж таки, якщо не помиляюся… Він казав: неправда, що для буття домініканцем потрібно навчатися 12 годин на добу. Доведено, що домініканцеві може цілком вистачити тільки 10 годин навчання на добу…
То таке, інтелектуальні домініканські жарти. А от фраза, до викладення якої я добираюся, хоч і виглядала смішно, але вразила до болю. Тому що у великому і постійному вивченні Святого Письма чи не кожен домініканець зрештою опиняється перед розпачливим запитанням «де ви закопали мого Господа?»
Це чиста правда про тих, хто вважає, ніби Бога можна «вивчити», і засторога для тих, хто дуже рветься в науку, бо не одна ця опора тримає цілий Орден (та й християнство загалом), а тільки разом із молитвою та перебуванням у спільноті. Як казав свого часу брат Марк, настоятель нашої спільноти, а пізніше Братства св.Гіацинта, це як стілець, який повинен мати всі три ноги цілими й рівними, інакше на ньому буде неможливо сидіти.
Дуже багато людей сьогодні приходять до Церкви, у сенсі — до людей Церкви, до священників і до мирян, і ставлять те ж саме «запитання імені Марії Магдалини»: де ви закопали нашого Бога? Бо люди зі століття в століття таки продовжують Його шукати. Цей докір відлунням гуляє в анфіладах історії, і в наш час він абсолютно не новий, як не нова по суті і євангелізація, якої потребує світ. Не скажу хто (мені пам’ятається, що Роман Брандштеттер, але це набагато давніші слова й він міг когось цитувати) сформулював цю просту істину приблизно такими словами: ніщо так не заважає людям приходити до Церкви, як сама Церква. Це не просто гра слів, фраза-парадокс, — це постійна реальність, із якою Церква постійно має справу, і тому інколи в ній стаються великі неприємності типу «злиє ви, уйду я от вас», а також усілякі синоди, собори та спроби оновлення. Бо кожне «де ви закопали мого Господа?» є знаком часу — для кожного свого часу, — що люди Церкви цього часу захопилися чимсь іншим, а не Живим Богом.
Тут я зверну вашу увагу на один простий, але вельми суттєвий момент. Коли в мережі бачу/чую/читаю різного роду критичні матеріали зі вказівками «Церква повинна змінитися», «Церква винна», «Церква мусить», — переважно вони викликають не тільки спротив, а ще й відчуття невідповідності істині. Я не володію істиною, я не Бог (якщо хтось стверджує, що він уже все знає, і тільки вказує, як треба діяти Церкві, то усміхніться йому ґречно і перейдіть на інший тротуар, бо в тому напрямку явно не варто йти). Однак коли я читаю чи чую «Церква повинна», то насамперед з’ясовую, чи це говорить людина, яка до Церкви належить, чи хтось сторонній. Бо сторонньому Церква може бути «щось винна», з його погляду (про це крапельку пізніше); натомість якщо це говорить хтось «свій», то постає логічне запитання, чому він не асоціює себе з Церквою, якщо висуває претензії до неї, наче сторонній.
Чому докори до Церкви, яка «повинна, мусить і зобов’язана» водночас і правильні, й неправильні? Точніше кажучи, обґрунтовані і необґрунтовані водночас. Найпростіше це буде пояснити на прикладі сім’ї. Це якнайбільш логічний приклад для пояснення церковних питань і справ. Коли в тата з мамою одна дитина і все райдужно попереду, то на кожну усмішку відповідають усмішкою, кожну сльозинку втирають і кожну цяцьку купують. І такий панує мир і благорастворєніє воздухов, хоч картинку малюй. А коли в мами з татом дітей купа купезна, іпотека на дім, протікає давно ставлений дах, забилися труби в каналізації, на роботі зменшили зарплату, хвора рідня вимагає допомоги і грошей, ДПСник штрафонув за розбитий підфарник, і т.д. по безконечному списку, а тут якесь чергове дитя смикає за рукави і вимагає змінитися, бо йому щось не подобається…
Гм.
Навряд чи це подобається самим батькам. І вони би раді змінитися. І все змінити. Заради щастя всіх. Ось тільки реальна реальність — це не Мандрівний замок Хаула, в якому Кальцифер може за бажання створити видимість біленьких фіранок і квітника при вході. Те, що будувалося довго й інколи цілком по-людськи безладно (бо в Церкві не всі святі, в ній повно грішників), не дасться перебудувати так, як хочеться черговій невдоволеній дитині. Тим більше що одній дитині не до вподоби колір шпалер, а іншій — колір посуду… І що вже казати про вимоги тих, хто просто стоїть зовні й критикує.
Ця умовна сім’я, тобто Церква, звісно, бере до уваги як потреби дітей (тільки реальні. Заміна цяцьок не мусить бути пріоритетом), так і критичні зауваження зовні. Тому що це теж нормально. Сидячи в хаті, можна не помітити, що вітром зірвало шмат сайдингу на даху. Все це поступово ремонтується. Просто — не так швидко, як того хочеться дітям у домі, або як хочеться (чи не хочеться?) тим, хто спостерігає зовні.
А от із запитанням «а чому не так швидко» знову можна піти до Марії Магдалини. Всі чудово знають звабливі картини про жінку з розпущеним волоссям… Яка вона була і як поводилася, і як зловживала своєю красою. Поки Господь не вигнав із неї сім бісів. Після цього вона ходила з Ним і за Ним. І була біля Нього аж до Його смерті, а також після. Сім бісів, символ повноти гріховного життя… і є сім головних гріхів у Церкві… і взагалі, повно символіки.
А як щодо відволіктися від розглядання символіки і (запитати «де ви закопали мого Господа») подивитися на себе? Як на тих дітей, які постійно хнипають, скиглять, бурмосяться, все їм не так, і «зробіть мені приємно», бо «Церква повинна». Скільки бісів ще має бути вигнано з вірних дітей Церкви, щоб вони, як Магдалина, пішли з Христом і за Христом?
Отака простенька вправа, яку можна виконати, попросивши Магдалину про допомогу, в межах підготовки до наступної сповіді. З того, що «всі знають» про Магдалину, то Господь хіба вигнав з неї аж тільки одного біса — розпусту, блудливе життя… А що там за решта була? А що там за решта — в мені? Чи я вже позбувся/позбулася хтивості? Не позираю ласим оком на не свого чоловіка/жінку, не зазираю на «клубнічку» в інтернет, бриджуся шлунковим прицмокуванням у кіно, де актори кепсько вдають поцілунки? Чи я перестав обманювати, нехай у дрібницях? Чи перестав сприймати когось (неважливо, з якого приводу) як свого особистого ворога? Чи перестав слухати, а тим більше переказувати пікантні новинки про знайомих, співпрацівників, сусідів, парафіян, сестер, священників?..
Варто скласти список своїх власних «семи бісів», від яких Господь вас ще не визволив, і попросити Його про це визволення за заступництвом Марії Магдалини. Може, за ретельного іспиту сумління їх виявиться набагато більше, ніж сім, і «велика грішниця» Магдалина виявиться воістину святою в порівнянні…
А заодно знайдеться принаймні частина відповіді на те, як саме має змінитися Церква. Тому що Церква змінюється не через перебудову Курії, а через навернення тих, із кого вона складається. Якщо вам не до вподоби щось у цьому Домі — з’ясуйте, як це змінити, і змініть. Бо «Церква» вам нічого не «винна». Хіба що ви погодилися бути маленькими дітками, які ні за що не беруться. Але тоді не треба нарікати на те, що батьки зайняті перестановкою меблів, а не вашим поламаним брязкальцем.
У блогах подається особиста точка зору автора.
Редакція CREDO залишає за собою право не погоджуватися зі змістом матеріалів, поданих у цьому розділі.