Погляд

Як постає проповідь? І що може піти не так..?

20 Серпня 2020, 12:01 432

Для самого проповідника було би добре, якби він пам’ятав, що під час свячень його запитували: «Чи хочеш гідно та мудро виконувати служіння Слова, проповідуючи Євангеліє та навчаючи католицької віри?», а він відповів: «Хочу». І що про вірність оцьому «Хочу» з нього колись спитають.

Проповідь — не найважливіший, але однак важливий, а для багатьох ще й «невралгічний» елемент літургії. Не раз саме вона стає вирішальною в тому, чи ми будемо ходити саме на цю Месу саме до цього храму, а чи пошукаємо іншої години або й навіть іншої парафії (відкладімо зараз дискусії про те, чи це добре, чи погано).

 

Проповідь: виступ чи страждання?

Що таке проповідь для священника, який її виголошує? Завдання? Виклик? Обов’язок? «Виступ», який більше чи менше оплачується? Напевно це буває дуже по-різному.

Одні проповідники мають більші «дари мовця», інші — менші. Одним ніколи не траплялося відчути, як тремтять коліна, інші борються з цим щоразу, хоч би й виголошувана проповідь була вже невідомо якою з черги сказаних у їхньому священницькому житті. Одні виходять на амвон завжди підготовленими, інші — з легковажним наставленням «щось там скажу».

Є такі, хто знає, що хоче сказати, хоч інколи це їм тяжко дається. Інші ж говорять вільно, гарно і барвисто, хоч і не завжди вдається зрозуміти, про що саме.

Буває також і так, що саме сьогодні проповідникові «добре говориться», а наступного дня у нього погане самопочуття, задуха в храмі, а дитина, що репетує в бічній наві, просто не дає з думками зібратися… Є проповідники дисципліновані, які завжди мають одну головну думку й ніколи не перевищують раджених Папою Франциском 10 хвилин, і такі, що вічно (як це називає священницький «сленг») «не можуть приземлитися».

Одні використовують схематичні фрази (своєрідна церковна «новомова»), інші ж мають дар виражати старі істини свіжими словами, що спроможні зворушити слухача. Одні теоретизують, інші хай би про що починали говорити — в кінці завжди говорять про себе (хоч це й не завжди є справжнім свідченням).

Буває по-різному, і всі ми це добре знаємо.

 

Проповідь чи гомілія

Чим буває і чим може бути (як у позитивний, так і в негативний бік) проповідь на Месі, знають всі, хто відносно регулярно ходить до храму.

А чим вона має бути?

Під час Святої Меси принципово має бути виключно гомілія, тобто пояснення Божого Слова, коментар до читань, які ми щойно почули. Вочевидь цей коментар має якось «зв’язувати» вислухане Слово з життям слухачів: підказувати й заохочувати до втілення Слова у щоденну практику нашого звичного життя.

Натомість проповідь, яку можна виголошувати за інших нагод, ніж літургія (наприклад, під час молебнів), не мусить бути тісно пов’язана з виголошеним раніше Божим Словом. Вона може стосуватися довільних тем — вочевидь, пов’язаних із вірою та духовністю. При цьому зазначимо, що поділ на «гомілію» і «проповідь» досить-таки умовний, тому надалі ми вживатимемо обидва терміни як взаємозамінні.

 

Як постає проповідь?

Або ж: як має виглядати процес її поставання? «Шкіл» є безумовно багато. Тут ми, ясна річ, обійдемо увагою очевидні патологічні випадки, коли проповідник абсолютно не готується або має «шпаргалку», або ж виходить зі згаданого припущення «щось там скажу», — як і спорадичні ситуації, в яких насправді нема провини священника і доводиться щось говорити «на бігу».

Однак хай би як відбувався цей процес (і хай би скільки він тривав), то у випадку проповідника, який серйозно сприймає завдання проповідування Божого Слова, підготовка завжди міститиме кілька тих самих елементів.

 

1.Особиста зустріч зі Словом

Перш ніж я запитаю себе, «що маю говорити на проповіді», я повинен відповісти собі на запитання «що це сьогоднішнє (чи недільне) Боже Слово говорить конкретно та особисто мені?»

Така є дорога Слова. Щоби насправді проголошувати іншим Живе Слово Живого Бога, я сам спершу повинен із Ним зустрітися, пізнати Його міць, дозволити Йому мене торкнутися. Коротко кажучи: як проповідник я не можу виходити з припущення, що якщо вже «маю» свячення, то відтоді я в Церкві вже тільки «начальник-навчальник». Я повинен залишатися учнем, тобто тим, хто постійно слухає.

Без цього вслуховування проповідника в слово, яке Бог скеровує особисто до нього, дуже швидко відкриється, що… йому нема про що говорити. Тож він почне шукати «теми на заміну». Найчастіше це закінчується моралізаторством. Інколи — гіршими дурницями, такими як сумнозвісне «політикування на амвоні».

Цікавий досвід: не раз трапляється, що Господь Бог майже повністю різне говорить через якесь конкретне слово до мене і до людей, яким я це слово переказуватиму. Так чи інакше, ця особиста зустріч зі Словом і слухняність йому — необхідні, якщо проповідник має насправді проголошувати Добру Новину, а не тільки «книжкові гасла».

 

2.Неустанне вивчення Божого Слова

Цей другий пункт певною мірою випливає з першого. Бо якщо я насправді учень — це означає, що мені надалі цікаве Боже Слово. Також і на моєму дуже «людському», інтелектуальному рівні.

А це, своєю чергою, означає, що я сам постійно прагну це Слово відкривати, вивчати, щоразу краще пізнавати. Тому я сягатиму по різні переклади (або оригінальні тексти, якщо знаю біблійні мови), по давні й сучасні коментарі, також і по гомілії інших проповідників. Але не для того насамперед, щоби «знайти щось нове», чим би я «здивував» своїх слухачів, — а тому, що мене самого Боже Слово захоплює.

 

3.Зустріч із людиною

Звучить досить-таки банально, але це також дуже важливий елемент. Абсолютно інакше проголошується проповідь до анонімного натовпу парафіян, яких проповідник якось там трошки впізнає за щонедільним їх баченням у храмі, — і до людей, яких знаєш особисто, з їхніми проблемами та радощами, надіями і турботами.

Є, наприклад, немалозначна залежність між тим, як священник слухає в конфесіоналі і як проповідує на амвоні. Звісно, тут знову багато залежить від характеру цього священника, від його здатності встановлювати стосунки поза власним священницьким середовищем. Тим не менше, характер це одне, а свідомо вибраний «стиль» функціонування у стосунках із людьми — зовсім інше.

Надзвичайно важливе те, чи гомілет узагалі хоче знати «своїх» слухачів, увійти в їхній світ, пізнати їхні турботи, сумніви, питання, проблеми, потреби (також і духовні). Інакше йому загрожує немилосердно, але до болю влучно обсміяне сестрою Малгожатою Борковською пояснення дошколятам «іманентності Бога», а затворним монахиням — потреби молитви.

 

4.«Щоб язик гнучкий сказав усе, що голова подумає»

Читав я… — ну, скажемо так, це питання «лабораторії» проповідника. Майстерні у якнайбільш прозаїчному розумінні цього слова. Дикція, гучність, старанність мови, словниковий запас тощо. Це не найважливіші моменти, але своє значення вони теж мають.

Безумовно, що «несміливий заїка» — якщо він насправді молиться — проповідуватиме незрівнянно «дієвіше» з духовного погляду, аніж фактично невіруючий красномовець, у якого є «професія: священник». Це ясне і шкода часу на дискусії.

Але не відвертаймося від факту, що для «пересічного вірянина» такі прозаїчні питання також мають значення — не першорядне, але, трапляється, важливе. Знову ж таки: одні проповідники мають більші здібності, інші — менші. Але це не те, чого неможливо навчитися. У вражаючій кількості випадків достатньо буде просто цим зайнятися.

Що це значить?

Докласти трохи зусиль: звернути увагу на те, як говориш (чи голосно, чи дикція виразна, чи конструкція речень логічна), попрактикуватися, вислухати критичні зауваження, попросити когось приязного про «рецензію», взятися за добру — і не обов’язково релігійну — книжку, потурбуватися про те, чим наповнюєш свою голову у вільний час.

 

Проповідувати гідно і належно

Раніше, перш ніж читати Євангеліє, священник молився (латиною): «Обмий моє серце і мої вуста, Всемогутній Боже, щоби Твоє святе Євангеліє я звіщав гідно та належно».

З нового тексту цієї молитви це «належно» чомусь зникло. А шкода…

[За Обрядом Святої Літургії  Католицької Церкви латинського обряду в Україні (Львів, 2019), формула «гідно і належно» зберігається у зверненні священника до диякона, який має читати Євангеліє, але відсутня в молитві самого священника, яку він читає в разі відсутності диякона. — Прим. пер.]

Загалом то добре би було (для самого проповідника насамперед), щоби він постійно пам’ятав, як його під час свячень запитували: «Чи хочеш гідно та мудро виконувати служіння слова, проповідуючи Євангеліє та навчаючи католицької віри?». А він тоді відповів (зрештою ж, свідомо і щиро!) — «Хочу». І з вірності цьому «хочу» колись відзвітує. А оскільки він «насмілився стати священником і прийняти надану йому владу, то розрахунок із ним буде набагато суворіший», як писав в одній зі своїх книжок шотландський відставний вояк, полковник Клод Каннінґем, більше знаний як Брюс Маршалл.

Переклад CREDO за: о. Міхал Любовицький, Aleteia

 

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.

Інші статті за темами

ПЕРСОНА

МІСЦЕ

← Натисни «Подобається», аби читати CREDO в Facebook

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Ми працюємо завдяки вашій підтримці
Шановні читачі, CREDO — некомерційна структура, що живе на пожертви добродіїв. Ваші гроші йдуть на оплату сервера, технічне обслуговування, роботу веб-майстра та гонорари фахівців.

Наші реквізити:

pb.ua: 4731 1856 1920 9130

monobank: 5375 4141 1230 7557

Інші способи підтримати CREDO: (Натиснути на цей напис)

Підтримайте фінансово. Щиро дякуємо!

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: