21 грудня 2020р. Папа Франциск прийняв на аудієнції кардинала Марчелло Семераро, префекта Конгрегації у справах канонізацій, і підписав декрети, якими визнав героїчність чеснот і мучеництво кількох подвижників.
Першим документом підтверджено мученицьку смерть Розаріо Анджело Ліватіно, мирянина, убитого 1990 року з ненависті до віри. Сім інших декретів стосуються духовенства: ієрархів, священників і богопосвячених осіб. Серед них також є ім’я о.Бернардо Антоніні — або, як його називали по всій території Росії, України і Казахстану, дона Бернардо. Відтепер йому прислуговує титул «Преподобного», пише Vatican News.
Від Італії до Караганди
Слуга Божий Бернардо Антоніні народився 20 жовтня 1932 року в Чімего (Італія), помер 27 березня 2002 року в Караганді (Казахстан). Був висвячений 1956 року і служив у кількох парафіях Веронської дієцезії. З 1956 року — викладач у Нижчій семінарії Верони, сповідник у кількох парафіях, капелан кількох мирянських об’єднань. У 1958-1962 роках навчався на літературно-філософському факультеті міланського католицького Університету Пресвятого Серця, вивчав французьку мову. Потім здобув ступінь ліценціата з теології на богословському факультеті того ж університету, де навчався у 1963-1064 роках. Пізніше о.Бернардо вивчав біблістику в Біблійній школі Гарнака (Берлін), у Державному університеті Єрусалима та в Папському біблійному інституті в Римі. Більшу частину життя дон Бернардо прожив в Італії. На його релігійне виховання справило великий вплив домашнє традиційне виховання. Він з 11 років виховувався в Нижчій семінарії, а вступ до Вищої духовної семінарії та висвячення стали для нього природними кроками.
1988 року дон Бернардо почув, що в СРСР іде «перестройка», планується святкувати 1000-річчя Хрещення Русі, в якому мали взяти участь також католицькі ієрархи. Саме тоді в нього зродилися думки про місію в «Росії», як на Заході загалом сприймали Радянський Союз. Тож 1989 року він почав вивчати російську мову. До Москви приїхав 2 липня 1989 року, щоб вивчати російську мову й культуру в Московському державному університеті.
Повернувшись до Верони, о.Бернардо повідомив Державний секретаріат Ватикану, що бажає допомагати ділу євангелізації Росії. 1991 року влітку він дістав скерування до міста Маркс. У вересні архієпископ Тадеуш Кондрусевич (13 квітня 1991р. призначений Апостольським адміністратором для католиків латинського обряду Європейської частини Росії) запросив дона Бернардо стати викладачем у московському коледжі, задуманому як школа підготовки катехизаторів. То був саме той Коледж св.Томи Аквінського, від якого потім утворився аналогічний Коледж у Києві, ставши з часом Інститутом св.Томи Аквінського, під відповідальністю отців Східного вікаріату Ордену Проповідників.
«Містичний ректор»
Коли архієпископ Тадеуш Кондрусевич вирішив створити семінарію, саме дон Бернардо 1993р. представив декрет про її створення папі Йоанові Павлу ІІ. Отця Бернардо призначили ректором і префектом із навчання в духовній семінарії у Москві. Попервах семінарія розташовувалася в будівельних вагончиках біля кафедрального собору Непорочного Зачаття, в якого тільки маленька частина тоді була надана католикам. Дон Бердардо, «містичний ректор», постійно шукав кошти для семінарії. Коли її перенесли до Петербурга, урочисту Месу відслужив 10 грудня 1995 року в храмі Божої Матері Лурдської.
За час служіння в семінарії дон Бернардо проявив себе послідовним вихователем. Він був вимогливий, наголошував на духовному житті, а водночас мав добре серце до всіх, хто звертався до нього з проханнями.
Саме дон Бернардо почав розвивати ідею «всиновлення» духовними особами та мирянами окремих семінаристів. Та чи інша парафія чи об’єднання брали на себе відповідальність за одного семінариста, підтримували його молитвою та оплачували його утримання. Окрім молитви, у процесі виховання дон Бернардо підкреслював особливу потребу праці. Сам він працював багато й того ж вимагав від вихователів та семінаристів.
Після Великого Ювілею-2000, проведення якого дон Бернардо організував із величезною самовіддачею, він залишився в Москві й став керувати газетою «Світло Євангелія». В одному з інтерв’ю цього періоду він висловився про виховання священників так:
«Якщо священник збирається брати участь у духовних вправах тоді, коли буде вільний, — то це станеться тільки через 15 хвилин після його смерті… Для парафії важливіші чотири години молитви, а не чотири години адміністративно-господарської метушні». Також він сказав, що «примусив» 50 монастирів молитися про семінарію в Росії. Для нього самого місцем молитви могли бути і купе потяга, і літак, і таксі, де він міг спілкуватися з людьми.
1992 року дон Бернардо отримав з Італії устаткування для радіостанції. Він домігся дозволу на відкриття «Радіо Марія» у Москві. В реєстраційних документах записано, що спонсором є Провидіння Отця. Радіо Марія розпочало трансляції в Москві 1 червня 1993 року. Дон Бернардо був його першим редактором. Допоміг він і в створенні «Радіо Марія» у Санкт-Петербурзі (1997).
2001 року дон Бернардо, відповідно до рішення єпископа Верони, розпочав служіння в Караганді.
Треба багато працювати, щоб не було часу грішити
Дон Бернардо був завжди перевантажений працею. Але при цьому залишався простим людяним священником. Збереглося його приватне листування, з якого видно, що до людини, яка потребувала допомоги, а сама не могла нічого дати, він ставився з не меншою повагою, ніж до офіційних осіб та спонсорів. Він листувався з ув’язненими, висилав їм вервиці й духовну літературу, просив молитися за потреби семінарії та коледжу.
Дон Бернардо твердо вірив у Божественне Провидіння, довіряв йому і вчив цього інших. Із його віри в Бога зроджувалась його любов до людини, за яку він готовий був іти на ризик.
Окрім молитви, дон Бернардо велику увагу приділяв праці. Він часто підкреслював, що потрібно багато працювати, «щоб не мати часу грішити».
Однак людські сили його вичерпувалися. 31 серпня 2001 року в Казахстані дон Бернардо написав заповіт. У Караганді він поселився в духовній семінарії «Марія Матір Церкви», де був віце-ректором і викладачем біблійної теології, а з вересня — головним редактором щомісячника «Кредо».
Дон Бернардо помер уранці 27 березня 2002 року. Він був постійно готовий до смерті, сповідався щодня. Напередодні йому стало зле. Помер він просто за робочим столом, від розриву аневризми аорти. Після прощальної Меси в Караганді йог тіло відправили літаком до Москви, а звідти — у Верону. На прощальній Месі у Вероні було зачитано Духовний заповіт дона Бернардо, який він написав ще 16 липня 1998 року, бувши в Лурді.
Зустрінемося в Раю!
«На славу Пресвятої Трійці — Бога Отця і Сина і Святого Духа — в розпорядження Якої я віддав усе своє земне життя.
Я дякую Божественному Провидінню та Любові Непорочного Серця Діви Марії за всі дари: покликання до життя, святе хрещення, 12 років навчання в семінарії, кульмінацією яких стало висвячення у священники, за вивчення лінгвістики, богослов’я, біблістики, викладацьке та виховательське життя у семінарії, численні пастирські й апостольські труди в дієцезії, за покликання на місію в Росію, покликання служити в мирянському інституті, пов’язаному з Товариством св.Павла, яке заснував Високодостойний дон Джакомо Альберіоне, мета якого — використання засобів масової інформації як засобів апостольства. (…)
Благаю Бога про благодать дозволити мені померти в момент найвищого духовного горіння. Погоджуючись прийняти будь-яку смерть, я все ж таки був би щасливий померти біля вівтаря, прийнявши Святе Причастя — “Божественний білет” для входу до Раю. Я хочу померти, перебуваючи в повній єдності з Католицькою Церквою. (…) Даруй мені, Ісусе, за заступництвом Пресвятої Діви Марії, Цариці святих, щире і глибоке прагнення щоденного освячення, а також Пресвятої Євхаристії, Таїнства Примирення, апостольства, дару страждань — цих Божественних засобів освячення. В обмін на Твою милість, Господи, смиренно і щедро приношу Тобі, якщо це Тобі до вподоби, своє життя і свою смерть: нехай це станеться, коли, де і як буде завгодно Твоєму Люблячому Провидінню.
О Боже мій, Ти для мене — все! Палаючи вогнем апостольства, передаю Твоїй Любові та Пресвятій Діві Марії, Променю Твоєї любові, не тільки кожний день, але й кожну секунду життя, дарованого Тобою. Господи, ось я. Я — Твій.
Всіх, хто мене знав, прошу за мене молитися, щоб я осягнув Рай, де я, своєю чергою, молитимуся за всіх, хто допомагав мені за життя, і за всіх, кого я зустрів хоч би раз, хоч би й випадково. (…) Благословляю всіх, як я благословляв вас щовечора протягом свого життя. Всім вам, у єдності з Непорочним Серцем Діви Марії, я кажу: зустрінемося в Раю!»
фінансово.
Щиро дякуємо!
