Трапляється таке чути від різних людей, ближчих і дальших знайомих — звісно, віруючих, бо ми тут говоримо про теми, пов’язані з вірою.
Я теж запитувала, себе, людей і Бога, тому розумію, про що йдеться. На мою думку, якщо подивитися на життя віри спокійно і чесно, то ніхто не зможе сказати, що в нього все завжди було і є прекрасно, саме тільки щастя, «алілуя, Ісус мій Спаситель, життя прекрасне на землі, а в небі того щастя буде — завались». Або така людина ще не дійшла до серйозних випробувань, або вона себе дурить, свідомо чи ні. Для нашої психіки неможливо постійно перебувати на гребені щастя. І для справжньої близькості з Богом — теж. Як я часто зауважую в блогах, це не я сказала. Це досвід святих, а йому нема підстав не довіряти.
Конкретне «чому?…» знову ставить перед необхідністю подумати, які «людські» відповіді можна дати. Бо відповідь від Бога — справа індивідуальна: одного Він випробовує, чи міцний, другому вказує, що він віддалився… Бог до кожного ставиться особистим і особистісним чином, і Його на це вистачає, бо на те Він — Бог. Натомість люди, буває, роблять однакові помилки.
Що «не так» у цьому конкретному разі? Насамперед, схоже, поверхова жадібність.
За тисячоліття існування Церква накопичила у духовній скарбниці буквально незліченну кількість молитов і молебнів, схвалила й затвердила прерізні духовні шляхи, матеріальні знаки для допомоги на цих шляхах (коронки, вервички, медальйончики, скапулярчики, значки). Коли хтось зростає у віруючій сім’ї з чіткими сімейними ритуалами, йому з цим легше. Навіть якщо його обмежує бабцина звичка молитися тільки так, то він принаймні чітко знає, як молиться бабця і як йому самому молитися не хочеться. А надмірний вибір ускладнює сам процес вибору, це знають усі психологи.
В духовному житті це теж нерідко спрацьовує. Не знаючи, що конкретно вибрати, людина хапається за все підряд, від Рорат о 5-й ранку до вечірніх адорацій о 23.00, а всередину цього часу пакує все: роботу, сім’ю, себе саму, Розарій, літанії, духовну літературу, потребу якнайчастіше приходити на Месу, присвячення себе від покров Богородиці, Йосифа, Непорочного Серця, Пресвятого Серця, а ще десь потрібно дати собі хоч 15 хвилин на обід — зрештою, не всім вдається жити Святим Духом у прямому розумінні… До чого це провадить, зразу ясно. До поверховості, втоми і подальшого «мені не вдається» або розчарованого «це не працює, я пробував».
У чому тут певна складність, як я її розумію. В тому, що ми, люди, істоти вільні за природою, можемо вибирати що завгодно, але не можемо осягнути все, щоби знати точно, що вибрати. І або роками сидимо в сумнівах, або хапаємося за багато що зразу. Відповідно, кожна з цих «духовних страв» зрештою перетворюється на «духовний фастфуд»: заковтнув, побіг, а якого воно смаку, то й не добрав як слід. І коли набридає — від фастфуду легко відмовляються. Бо він таки справді некорисний.
Не буде виходом судомно вчепитися за щось одне і панічно вищати (як мінімум, внутрішньо), коли життя виносить хвилею на якийсь інший острівець.
Не буде виходом «збільшувати зусилля», щоб опанувати всі вже включені у своє релігійне життя техніки, бо кількість людських сил — обмежена, і можна себе «загнати», як коняку. І це аж ніяк не буде духовним досягненням.
Не буде виходом скласти список усіх своїх духовних і релігійних практик і визначити, які ви залишаєте, а які треба «відсіяти» як «зайві» чи «неефективні». Ми маємо вільну волю для вирішування, так, але духовне життя будуємо не своїми силами, це основна істина: вся наша духовність є тільки відповіддю на Божий поклик.
Кажучи інакше: не буде виходом ніщо, що виходить зі страху свободи і з бажання самому «скласти собі ідеальний день (чи ціле життя) християнина». «Христос нас визволив на те, щоб ми були свобідні» (Гал 5,1), а свобода неможлива у страху, який диктує необхідність обмежень. Пізнавати різні молитви, традиції, шляхи духовності — варто і треба. Вчепитися у щось одне — не варто. Триматися багато чого разом — не тільки не треба, а просто не вийде, і маємо відповідь на оте початкове «чому».
Церква це човен, але вона також і море. Човен дає певність, він твердий (ієрархія, традиції, молитовники тощо). Але човен не існує для виставки, він для плавання. Човен Церкви і море віри — нероздільні. Звісно, це недосконала метафора, бо я не закликаю покидати Човен Петра; хочеться образно показати цю реальність живої віри, яка не тільки закликає до свободи, а просто-таки вимагає, потребує її як умови для контакту з нею. Щоб навчитися плавати, треба увійти у воду; замало буде сидіти в човні і боятися хвиль. Щоб виходити в море віри, потрібно з цим морем познайомитися. Навчитися дихати (перше вміння, щоб не тонути!), навчитися рухатися, зрозуміти, як вам найзручніше: кролем, брасом, жабкою чи по-собачому. Можна провести все життя на палубі човна, вивчаючи теорію плавання, і при цьому або страшенно перелякатися, впавши у воду, або сидіти й нарікати, що «нічого не виходить».
При цьому зовсім не обов’язково одразу ж стати олімпійським чемпіоном і досконало знати всі стилі плавання. Треба просто зайти у воду і вчитися плавати. Зрозуміти, ЯК ЦЕ. Знайти для себе зручну дошку, за яку можна час від часу вхопитися, щоб перепочити. Або линвочку, спущену з човна. Щоб не згубитися десь далеко. Не намагатися пливти одразу всіма способами, бо це не гармонізує руху. Довіритися морю. Довіритися молитві. Дати їй себе тримати. Навчитися молитви — це не слова вивчити, це навчитися в ній бути, як у воді, коли пливеш.
Тоді буде легше визначитися з тим, що саме тобі «вдається», і практикуватися в цьому, не переймаючись стосами підручників на палубі. Всього знати і все виконувати неможливо, це спокуса, бо все знає і все може тільки Бог, на те Він — Бог. А ми — люди, створіння вільні, просто обмежені у можливостях. Заглибившись у щось одне, можна досягти конкретних результатів, і буде менше розчарувань про «не виходить» чи «не працює». Заглиблення в одне означає відмову від іншого; цей факт варто сприйняти спокійно і не дати себе пригнічувати тим, що щось «не виконав». Коли ми починаємо свій шлях, земний загалом чи духовний зокрема, перед нами — вільний простір, море, і свобода пливти куди і як хочеш. Неможливо тільки одне: йти в усі боки одночасно. (Спеціально для доскіпливих: за такого розуміння Церква, Човен Петра, — «імовірнісна», тобто існує в усіх імовірностях вибору.) І хай би якими були «стежки» — головне, що на них вимагається, це в кожній конкретній ситуації діяти разом із Богом; а хто не має чіткого розпізнання — то щонайменше не робити нічого проти Бога свідомо. Решту Він бере на себе.
Завершуючи цю спробу літньо-відпусткового морського опису, підіб’ю підсумки такою думкою: «план Бога» стосовно життя людини — це щоб ми від берега допливли до Нього. Які кренделі ми будемо виписувати на цій дорозі — то інше питання. Головне, що на морі слідів, зрештою, не залишається, і буде тільки те, що є у споконвічному плані: людина, яка повертається до Творця.
У блогах подається особиста точка зору автора.
Редакція CREDO залишає за собою право не погоджуватися зі змістом матеріалів, поданих у цьому розділі.
фінансово.
Щиро дякуємо!
