З одного боку, він зізнався їй і собі, що закоханий, а з іншого — брали гору монаші обітниці чистоти та послуху. Він ніколи їх не порушив.
Нещодавно мені до рук потрапила книжка Дж.Г. Гріффіна «За голосом екстазу. Пустельницькі роки Томаса Мертона». Це була не перша моя зустріч із цим американським трапістом, але точно — виняткова.
Я мала певне уявлення про нього — монаха, який відкинув матеріальний світ, мирську славу, хорошу роботу, жінок. Ідеалізована постать Мертона — людини, яка після довгих пошуків потрапила до трапістів в американський Гетсиманії з найсуворішим серед усіх орденів уставом. Він подобався мені як монах, який не відмовився від своєї пристрасті, а навчився робити те, що любить, із Богом і для Бога.
Зрештою, до мене потрапила книжка, яка повністю змінила цей ідеальний образ. Я побачила звичайну слабку людину, яка після 20 років перебування в закритому монастирі трапістів закохалася в медсестру…
Закоханий монах
Вони зустрілися в березні 1966 року, коли Мертон потрапив до лікарні в зв’язку з операцією шийних хребців. Марджі була 20-річною медсестрою, яка доглядала за ним після операції.
Томас був тоді 50-річним монахом, який понад 20 років перебував у закритому монастирі. Він не звик до балаканини і розмов, тому спочатку присутність Марджі дратувала його. Молода медсестра не лише виявилася дуже балакучою, а й казала до того ж, що це честь доглядати Томаса Мертона.
Для нього це означало попрощатися з тишею й анонімністю. Попри його очевидне незадоволення якась частина Томаса не могла дочекатися, коли нарешті до нього прийде та гарна молода дівчина. Вона приходила щодня. Мертон почав вигадувати різні приводи, щоби Марджі прийшла до нього. Вона також знаходила причини, аби відвідати його.
Весь час перебування Мертона в лікарні був заповнений думками про Марджі, зустрічами з Маржі та бажанням побачити Марджі. Монах записував ці події в своєму щоденнику. Він не заперечував і не приховував нічого з того, що тоді відбувалося. Мертон писав, що її присутність надавала йому почуття легкості, безтурботності, визволення, почуття, що все так, як треба. А коли Марджі заходила до палати, то вона наповнювалася світлом, свободою й радістю.
Більше того, коли він знову зміг ходити, то йшов під її гуртожиток, сподіваючись, що вона до нього вийде або хоча б помахає йому з вікна.
Вони продовжували знайомство після того, як Мертон вийшов із лікарні. Коли він повернувся до свого монастиря в Гетсиманії, то писав:
«Я дивлюся на обкладинку свого записника, на якій ти написала на прощання своє ім’я та адресу. Зараз він лежить тут, біля мене, роблячи тебе присутньою. Ти стала людиною, про яку я зараз думатиму під час довгих безсонних ночей (починаючи від сьогоднішньої, незвично дощової). Людиною, ім’я якої я згадуватиму як магічне заклинання, щоб подолати жахливий тиск самотності, який зв’язує моє серце».
Їм було дуже складно зустрічатися в абатстві. У серці Мертона залишився незмірний смуток, пов’язаний з її відсутністю, а також величезне прагнення продовжити це знайомство.
Мертон переживав страшний бунт, пов’язаний із тим, що більше не повинен її бачити. З одного боку він зізнався їй і собі, що закоханий, а з іншого — брали гору монаші обітниці чистоти та послуху. Він ніколи їх не порушив.
Спроби самоконтролю
Спочатку Мертон намагався утримувати ці стосунки в глибоко духовній площині, чистій. Вони обидвоє вважали, що впораються з цією ситуацією. Але Мертон напрочуд часто вибирався зі своєї пустелі, щоби зателефонувати Марджі. Це суперечило правилу послуху, бо користуватися телефоном можна було лише з дозволу абата.
Вони стали листуватися, а також Мертон відвідував її в лікарні під час перев’язок, щеплень та оглядів. Він просив друзів відвезти його до Марджі, щоб провести з нею хоч кілка хвилин.
Вони розмовляли про любов і обидвоє підкреслювали, що вона має бути чистою та згідною з його обітницями. Зізнавалися одне одному в коханні. Ці зустрічі, наповнені радістю й любов’ю, були також повні страху: чи не востаннє ми бачимося?
У душі Мертона боролися два голоси. Один із них змагався за дружбу з Марджі; він вважав можливим залишитися в такій чистій любові та дружбі. Другий голос вважав, що йому бракує самоконтролю, щоб не піддатися спокусам. Ці голоси по черзі промовляли до Мертона. Іноді він піддавався першому, іноді — ставав на бік другого. Вони розлучалися кілька разів, але щоразу знову починали контактувати.
Їхні стосунки тривали кілька місяців. Якось один із монахів випадково почув розмову Мертона з Марджі й розповів про це абату. Все вийшло на яв. Мертону заборонили спілкуватися з Марджі. Попри те, що він вважав: абат просто не розуміє, у чому полягають ці стосунки, і дуже сильно помиляється — Мертон послухався його. Це коштувало йому великих страждань і болісної самотності, які часто будили його вночі.
Справжній монах і справжня людина
Монах писав листи, які потім рвав і викидав. Ставав на шляхи, з яких звертав. Його внутрішня боротьба — це приклад правдивості його життя. 20 років молитви й тиші не означало свободи від пожадання. Сам Мертон у своїх щоденниках писав, щоби після його смерті все це опублікували. Він не соромився своєї любові. Вважав, що вона відображала його справжнє, а не ідеальне, «я», яким жив увесь світ.
Зрештою, я пізнала Томас Мертона не як ідеального письменника-монаха, а як людину, яка бореться між тим, ким хоче бути, і тим, ким є. Я познайомилася з Мертоном, який, присвятивши себе Богові протягом понад 20 років у монастирі, не отримав повної свободи від таких речей, як пристрасть і капітуляція перед чарами жінки.
Я навчилася від Мертона, що ідеальності не існує, і до кінця життя залишається внутрішня боротьба між тим, чого я хочу, і тим, що мені здається, що я хочу.
фінансово.
Щиро дякуємо!
