Роздуми

Війна і тріумф: позачасові уроки історії Церкви

26 Серпня 2021, 15:34 1623

У ці важкі часи дуже легко зневіритися. Від цієї зневіри нас може порятувати здатність бачити ширшу картину світу. Ми повинні, наскільки це можливо, бачити речі такими, якими їх бачить Бог. У Бога немає минулого і майбутнього. Для Нього все — теперішній час, а отже кожен із нас завжди присутній поруч із Ним разом із усією історією людства.

Історія свідчить про те, що Церква воююча, яка бореться з владою сатани, завжди потрапляє під облогу ззовні — і страждає від зрад зсередини. Ця модель була встановлена ще за життя Христа, і розвивалася протягом останніх двох тисяч років. Світська влада, починаючи від Ірода та Пилата, завжди мала більшу політичну силу, ніж Церква, і завжди воювала з нею. Щодо воїнства Христового, то його модель встановили апостоли у час Страстей Господніх. Із 12 чоловіків, яких Христос обрав до свого внутрішнього кола, один був зрадником, 10 — боягузами, і лише один мав мужність супроводжувати Матір Христову на Голгофу і стояти поруч із нею біля підніжжя хреста.

Цю модель ми бачимо протягом усієї історії Церкви. На кожного святого завжди знаходиться десяток боягузів, що біжать до сховища як тільки настають важкі або небезпечні часи; на кожного святого завжди знайдеться зрадник, готовий зрадити Христа і Його послідовників.

Цей багаторічний візерунок, вплетений в історію, існував як у добрі, так і у погані часи. Він був присутній в історії Середньовіччя, у чому може переконатися кожен, хто читав твори Данте і Чосера. Навіть тоді, коли будувалися великі собори, існували негідні папи, а часом навіть кілька осіб, які водночас претендували на престол святого Петра. Навіть коли сила християнського Риму здавалася тріумфальною, папи були вигнані з самого Риму. Навіть коли землею ходили великі святі, поруч із ними завжди йшли великі грішники. Навіть коли Церква визначала ортодоксальність, світ розривали єресі. Для кожного святого так званої «золотої доби» християнства, зображеної Данте, є свій грішник, який страждає у своєму власному пеклі. На кожного доброчесного і святого настоятеля у паломництві Чосера знаходяться п’яні та скупі ченці; на кожного шляхетного і благочестивого орача є свій нерозумний і неохайний млинар.

Світ завжди перебуває у стані війни з Христом та Його Церквою, а її члени, що піддалися мирському впливу, завжди перебувають у нечестивому союзі зі світом. Як нагадує нам «Salve Regina», світ — це долина сліз і країна вигнання. Від часів Христа до наших днів нічого суттєво не змінилося.

У «Кентерберійських оповідях» Чосера ми бачимо те саме по суті незмінне людство, яке бореться з тими ж самими незмінними проблемами. Ми бачимо ту ж саму боротьбу між святістю та гедонізмом, благочестям і гріхом, чеснотою і розпустою. Сім смертних гріхів і сьогодні такі самі смертні, як і за часів Чосера. Вони вбивають людське суспільство так само впевнено, як і людську душу. Вони руйнують любов грішника до Бога і ближнього так само, як цілісність і святість егоцентричного «я». Гординя — це все ще гординя, і вона досі передує падінню; хтивість така ж пожадлива, як і тоді, і вона так само руйнує шлюб; скупість — це досі скупість; гнів — це той самий гнів, і так далі. У Чосера, як і у Данте, ми бачимо як кожен — тобто, кожен із нас — бореться з вічними проблемами, які неминуче спіткають кожне покоління протягом незліченних століть людської історії. 

Нічого не змінилося. Все залишається незмінним. Цей візерунок, що проходить крізь віки, має позачасовий дизайн, і його сплетено з трьох різних ниток. Перша нитка — добра; це нитка чесноти і святості. Друга — зла; це нитка гордині та гріха. Третя — красива; це пасмо, що сяє славою Творіння. Ці три нитки представляють три виміри історії, а також демонструють, ким ми є: homo viator (людина добра), homo superbus (людина нечестива) і anthropos (поет або підмайстер Творіння). 

Homo viator — це людина-паломник, або людина у пошуках раю, яка бореться з демонами і драконами життя за допомогою благодаті, якої вона потребує. Вона знає, що якщо вона буде вірно та мужньо служити Церкві воюючій протягом земного життя, її назавжди приймуть до Церкви тріумфуючої по його завершенні.

Homo superbus — це горделива людина, яка відмовляється від самопожертви, необхідної для виконання божественного завдання, і робить свою справу відповідно до власних апетитів і бажань. Вона панує поза Церквою, але присутня у рядах Церкви воюючої. Вона не може долучитися до Церкви тріумфуючої, поки не покається.

Згідно з Платоном, anthropos — це той, хто із замилуванням дивиться на доброту, істину і красу творіння, бо бачить у ньому присутність самого Творця. Такі люди — це поети, що бачать красу, і, якщо вони мають дар, — показують її іншим у творчій формі (музика, література, мистецтво, архітектура).

Таке «тривимірне» розуміння історії спонукало папу Бенедикта XVI до думки про те, що єдиний аргумент Церкви — це святі, яких вона виховала, і великі твори мистецтва, які вона надихнула: «Разом зі святими, мистецтво, яке створила Церква — це єдина справжня “апологія” її історії. Саме ця слава свідчить про Господа, а не розумні пояснення теологами тих страшних речей, які, на жаль, заполонили сторінки історії. Церква має змінити, покращити, “олюднити” світ — але як вона може це зробити, якщо повернеться спиною до краси, що так тісно пов’язана з любов’ю? Краса і любов разом складають справжню втіху у цьому світі, максимально наближаючи його до світу воскресіння. Церква повинна підтримувати високі стандарти; вона повинна бути місцем, де краса може бути як удома; вона повинна вести боротьбу за те одухотворення, без якого світ стає “першим колом пекла”».

Отже, дві нитки краси та любові свідчать про Божу присутність, на відміну від третьої, темної та перекрученої нитки гордині. Усі три нитки вплітаються в історію людства, оскільки всі вони вплетені у людське серце.

Щодно кожного з нас як окремої особи, то, відповідаючи на заклик homo viator, ми повинні бути воїнами Христа у Церкві воюючій, що мусять молитися про благодать перемоги над нашими власними драконами, над нашим внутрішнім homo superbus, і про благодать зачудованого споглядання неба, яке дозволяє нам бачити, як у його красі відображається саме Царство Небесне. Якщо ми зробимо це, ми станемо вогниками у темряві.

Кінець світу для кожного з нас — це коли ми помираємо. Єдина мета життя — потрапити на Небо. Це не легко. Це — війна. Небо — це перемога. Церква тріумфуюча — переможець. Війна вже виграна. Ми, як учасники бойових дій, або воскреснемо разом із Христом, або відпадемо від Його присутності, обравши війну на боці ворога. «Питання цілком зрозуміле, — сказав Честертон на смертному одрі. — Це вибір між світлом і темрявою, і кожен мусить обрати свою сторону».

Переклад CREDO за: Джозеф Пірс, National Catholic Register

 

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.

Інші статті за темами

ПЕРСОНА

МІСЦЕ

← Натисни «Подобається», аби читати CREDO в Facebook

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Ми працюємо завдяки вашій підтримці
Шановні читачі, CREDO — некомерційна структура, що живе на пожертви добродіїв. Ваші гроші йдуть на оплату сервера, технічне обслуговування, роботу веб-майстра та гонорари фахівців.

Наші реквізити:

monobank: 5375 4141 1230 7557

Інші способи підтримати CREDO: (Натиснути на цей напис)

Підтримайте фінансово. Щиро дякуємо!
Напишіть новину на CREDO
Якщо ви маєте що розказати, але початківець у журналістиці, і хочете, щоб про цікаву подію, очевидцем якої ви стали, дізналося якнайбільше людей, можете спробувати свої сили у написанні новин та створенні фоторепортажів на CREDO.

Поля відмічені * обов'язкові для заповнення.

[recaptcha]

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам:

The Coolest compilation of onlyfans porn tapes on PornSOK.com Immediate Unity