Україна

«Святкуємо не лише ми, а й ті, хто жив і працював тут раніше». У Києві відзначили 700-річчя дієцезії

Czytać po polsku

18 Вересня 2021, 18:49 2400 текст: Ольга Герасименко
фото: Віктор Залевський

 

18 вересня 2021 року в київському кафедральному соборі св. Олександра відбулися урочистості з нагоди 700-річчя відновлення Київсько-Житомирської дієцезії.

 

 

Службу Божу очолив єпископ-ординарій Київсько-Житомирської дієцезії Віталій Кривицький у співслужінні з Апостольським нунцієм в Україні Вісвалдасом Кулбокасом.

 

 

«Ми зібралися тут сьогодні, щоб подякувати Богові за сім століть історії нашої Церкви на українських теренах, — сказав єпископ Кривицький. — Подякувати за кожну людину, яку історія пам’ятає — і якої не пам’ятає, бо кожна людина була тут “цеглинкою”. Вони будували тут живу Церкву, Церкву спасенних, яких своєю кров’ю відкупив Ісус Христос».

 

 

В урочистому святкуванні також взяв участь митрополит Львівський, архієпископ Мечислав Мокшицький, єпископи з усіх дієцезій України, голови структур орденів і згромаджень, які працюють на території Київсько-Житомирської дієцезії, представники Української Греко-Католицької Церкви, представники польського дипломатичного корпусу, Надзвичайний та повноважний посол Угорщини, заступник керівника Відділу з питань релігії при Кабінеті міністрів та інші почесні гості.

 

 

Під час проповіді єпископ Віталій Кривицький сказав: «Ювілей — це свято. Але, роздумуючи над Божим Словом, яке ми почули сьогодні, я хотів би, щоб ми подивилися на нього ще з одного боку. Ювілей — це час для звітування, для подяки Богові та одне одному; але разом із цим це час для того, щоб стати у правді, зрозуміти і оцінити не лише наші досягнення, а й наші помилки».

Єпископ згадав часи переслідувань, коли на землях дієцезії майже не залишилося священників, а громади вірних були розпорошені. «Іноді нам здається, що Бог забирає руку від свого виноградника, — сказав єпископ Віталій, навівши кілька біблійних уривків, у яких виноградник виступає як алегорія Божого люду. — Він дозволяє, щоб виноградник був витоптаний, Він перестає його підрізати. Але буде неправильно зосередитися лише на цьому, бо так можна забути про найголовніше: Бог насадив виноградник із великою любов’ю, яку Він доводив нам протягом усієї історії Спасіння — і доводить тепер. Господь не відмовляється від своєї любові, навіть якщо нам здається, що Він забув про свій народ. То люди відходять від Нього. Ми як Церква визнаємо ті моменти нашої історії, коли ми акцентували увагу на чомусь іншому, а не на любові Бога: занадто вдавалися в політику, інвестували не в те, у що потрібно, недобачали потребуючих, менше проповідували Слово Боже і починали жити для себе. Сьогодні, дивлячись на минулі століття, ми мусимо зрозуміти: де ті моменти, коли ми страждали за правду, а де — ті, які ми самі спровокували своїм відступництвом».

 

 

«У книзі пророка Єзекиїла Господь нагадує, що сила виноградника — не у деревині, бо вона може бути лише дровами для багаття. Єдине, що має цінність і на що розраховує Господь, — це плід, і то плід солодкий. Господь карає свій народ, коли він починає приносити кислі плоди, бо коли насаджений із любов’ю виноградник починає родити не те, для чого він потрібен, він годиться тільки на спалення».

«Якщо не підрізати виноградник — він перестає родити. Я хочу звернутися до тих сторінок історії нашої Церкви, коли ми могли сказати: ми все втратили, у нас нічого не лишилося. Але ці сторінки могли бути саме тим моментом, коли Господь очищував свою Церкву, підрізаючи зайве: амбіції, землі, блага цього світу. Досліджуючи історію нашої дієцезії, ми бачимо, що вона ніколи не була багатою. Це була дієцезія на перехресті доріг і народів, степів і лісів, заходу і сходу. тут відбувалися великі події і великі війни: Київ не раз лежав у руїнах. Але Господь, забираючи у нас другорядне, залишав головне: піклувався про те, щоб тут приносилися плоди для життя вічного. І тільки у Ньому ми можемо приносити ці плоди — коли ми будемо перебувати у Ньому як у одному тілі, будемо тими гілками, які залишили на виноградному кущі, щоб вони приносили плоди. Кожен із нас до цього покликаний».

 

 

Архієпископ Вісвалдас Кулбокас, Апостольський нунцій в Україні, говорячи про важливість ювілею дієцезії, сказав:

«Відзначаючи 700-річчя Київсько-Житомирської дієцезії, ми дякуємо Господу за дар віри, за пастирів, які служили тут впродовж століть, і за вірних, серед яких були мученики і святі, за доброчинців, що зробили свій внесок у справу євангелізації. Церква у своїй діяльності завжди спирається на депозит отриманої віри і на сопричастя святих, а це означає, що сьогоднішній день святкуємо не лише ми, а й ті, хто жив і працював тут раніше. У той самий час ми несемо велику відповідальність перед тими, хто прийде після нас. Ця відповідальність включає у себе наше духовне зростання, нашу здатність євангелізувати інших і турбуватися про чужі матеріальні потреби. Це дуже важливі обов’язки, які ми не завжди можемо виконувати належним чином. Тому ми звертаємося до Господа з двома основними проханнями: заохочувати і надихати наші вчинки, керувати нами у всьому, а також компенсувати наші недоліки Його милістю і допомагати у тих справах, яких ми не можемо досягти своїми людськими силами».

 

 

Архієпископ Мечислав Мокшицький у своєму привітальному слові сказав:

«Надійся і тішся, Київсько-Житомирська дієцезіє, бо Господь з вами усіма. Я хочу побажати єпископам, священникам і всім вірним, щоб Бог не забрав своєї руки від вас, і щоб з Його благословенням ви надалі зростали у вірі і святості, і будували майбутнє Церкви і Батьківщини. Нехай у цьому супроводжують вас усі святі Церкви і покровителі України».

 

 

Наприкінці урочистої Літургії відбулася молитва перед Пресвятими Дарами на знак подяки Господові за століття присутності Його Церкви на українській землі, після чого єпископ Віталій Кривицький уділив усім присутнім папське благословення. Згідно з розпорядженням Апостольської пенітенціарії, вірні, які відвідали урочистість, отримали повний відпуст.

 

 

Після завершення Меси святкування ювілею продовжилося на вулиці біля храму святого Олександра. На сцені виступав музичний молодіжний ансамбль із Житомира «Rejoice», чия запальна музика та спів дарували веселий і святковий настрій попри похмуру погоду. Важливою частиною свята стала також презентація нового герба Київсько-Житомирської дієцезії. Про його значення і символіку детально розповів єпископ-помічник дієцезії Олександр Язловецький:

 

 

«Завдяки символіці герба ми можемо більше дізнатися про духовність його носія або носіїв, чи то йдеться про людей, чи про місцевість. Досі наша дієцезія не мала герба — історичні джерела нічого про нього не говорять; отже, його, ймовірно, не було. Ми знайшли проєкт герба Київсько-Житомирської дієцезії, датований приблизно 1875-1900 рр. — там була зображена свята Софія на тлі срібного кола, у золотистому одязі та чорному плащі, перед якою стояли троє її доньок: Віра, Надія і Любов. Але свята Софія служила символом Житомира, де тоді була єпископська кафедра. Сьогодні ж кафедральний собор знаходиться в Києві, тому нам важливо було створити новий герб. Ми обрали блакитний і зелений кольори, бо блакитний — це марійний колір, колір небес і святості, тоді як зелений — колір життя, дружби і перемоги. Зірка на гербі символізує Богородицю, бо Матір Божа Бердичівська — покровителька нашої дієцезії; вісім кутів зірки — це вісім блаженств, які вона уособлює. Меч — символ архангела Михаїла, покровителя Києва і захисника нашої дієцезії. Його вістря спрямоване донизу: це означає, що це меч захисника, а не нападника; але він здійметься вгору, якщо буде потрібно. Виноградна гілка на зеленому тлі — це наша дієцезія, гілка Божого виноградника, яку постійно стинали, але вона знову відростала, і плоди, які вона приносила: мученики, покликання, віра, яку зберігали наші віряни.

 

 

Хочу також звернути увагу на пасторал, зображений на гербі. Це наш власний київський пасторал. Коли у 1991 році було відновлено структури Римської Католицької Церкви в Україні і єпископом став Ян Пурвінський, до нього на свячення приїхав митрополит Перемишля Ігнатій Токарчук. Митрополит привіз у подарунок цей пасторал, пояснивши, що раніше він належав київським єпископам, але під час переслідувань його вивезли з країни. Ми не знаємо, хто саме з єпископів ним користувався і кому він належав, але це пасторал саме місцевих, київських єпископів».

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.

Інші статті за темами

СЮЖЕТ

МІСЦЕ

Київ
← Натисни «Подобається», аби читати CREDO в Facebook

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Ми працюємо завдяки вашій підтримці
Шановні читачі, CREDO — некомерційна структура, що живе на пожертви добродіїв. Ваші гроші йдуть на оплату сервера, технічне обслуговування, роботу веб-майстра та гонорари фахівців.

Наші реквізити:

pb.ua: 4731 1856 1920 9130

monobank: 5375 4141 1230 7557

Інші способи підтримати CREDO: (Натиснути на цей напис)

Підтримайте фінансово. Щиро дякуємо!
Напишіть новину на CREDO
Якщо ви маєте що розказати, але початківець у журналістиці, і хочете, щоб про цікаву подію, очевидцем якої ви стали, дізналося якнайбільше людей, можете спробувати свої сили у написанні новин та створенні фоторепортажів на CREDO.

Поля відмічені * обов'язкові для заповнення.

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: