«Пояснювання цього собі діє тільки в короткій перспективі. Зрештою все одно з’являються біль, сум». 15 жовтня — День втраченої дитини.
Один з інтернавтів поділився на Фейсбуку свідченням, яке розійшлося інтернетом. Ось що написав Марцін Саланський:
Я на щодень популяризую і промую різні теми. Така доля піарника. Але, згідно зі старою приказкою про «чоботаря без чобіт», я досі не зайнявся тим, що бродить у моїх думках здавна.
Однак хтось близький сказав мені колись, що світ ми починаємо змінювати з себе самих. Це трюїзм, але до мене довго не доходило, що він дуже точний. Сьогодні цей день настав. Отож я виходжу з тіні, покидаю сферу комфорту і роблю цей малий крок. Час почати діяти в стилі американського «make a difference». Себе самого я беру за точку відліку. Пишу ці слова, щоб докласти бодай маленький камінчик до того, що ми всі мусимо знати. Бо є теми, які не легкі ані приємні, але не можемо вдавати, ніби їх нема. Ми повинні їх знати, щоби краще розуміти дійсність. Щоб бути більш емпатичними людьми. Щоб побачити, що ми не самотні.
Чи знаєте ви, що навіть 1 на 5 вагітностей закінчується викиднем? Певно, ні, бо ми, на жаль, живемо в суспільстві, де ця тема надалі залишається табу. Ми відважно вимовляємо сентенції про аборти, ін вітро, сексуальну освіту і контрацепцію, а викидні нас лякають, викликають замішання, інколи відразу. Це дражлива тема для всього світу, тому останнім часом нею зацікавилася ВООЗ. Без огляду на країну, для багатьох із нас це надалі бридка, сумна правда, яку маскують псевдонауковими говоріннями, що то тільки хвороба, сильний стрес або поганий супровід вагітності викликають втрату дитини. Ба! Згідно з дослідженнями, 23% людей погоджуються зі ствердженням, що до викидня можна довести, якщо достатньо сильно не бажаєш вагітності. Що ж… я дуже хотів мати дітей. Моя дружина теж. І знаєте що? Перш ніж народився наш син, ми втратили двох. Дітей. Не зародки.
Я довго себе переконував, що то були тільки зародки, біологічно переплетені формації клітин, які природа, у своїй всемогутній мудрості, вирішила завчасно усунути. Я сам і моя дружина — тільки жертви понурої статистики ранніх викиднів. Вочевидь усе вище викладене — правда.
Всупереч поширеній думці, що викидень це результат неправильної поведінки під час вагітності, більшість їх це наслідки генетичних вад зародка. Річ повністю від нас не залежна. Ніхто в цій ситуації не винен. На жаль, пояснювання собі цього науковими аргументами діє тільки в короткій перспективі. Зрештою все одно з’являється біль, сум. Ось було 15 жовтня — День втраченої дитини. І я зрештою відчув цей біль. І більше не можу мовчати.
Я не можу мовчати, бо проблема з замовчуванням теми викиднів і брак освіти в цій галузі зачіпає особливо жінок, які часто навіть автоматично приймають роль (о лихо) катів. Так відбувається, мабуть, навіть у тих, хто якнайбільш раціональний і життєво збалансований. Розрив між науковою правдою і людською думкою, однак, такий сильний, що люди, які виносять вироки і обґрунтовують своєю медичною мудрістю, роблять так, що багато жінок автоматично обтяжуються почуттям провини після втрати дитини. У їхній душі, як мантра, лунає «моя провина, моя провина, моя дуже велика провина». А де ж та провина? В тому, що вона полюбила дитину ще перш ніж змогла поглянути їй в очі? Провина в тому, що згусток клітин полюбила як людину, хоча світ твердить, що то була тільки якась ембріональна кашка? Провини нема, але є маса суспільних обманів, які тільки докладають своє до сумної картини.
«Може, треба було бути обережнішою», «ти про себе не дбала», «забагато працювала», «ой перестань, зараз змайструєш собі нову ляльку». Такі часто лунають слова, слова, слова… Слова, що мають пояснити. Втішити. Слова, які нічого не означають. Які навіть не допомагають. І знаєте що… я сам не мав слів, коли ми втратили двоє дітей. Ну бо що можна сказати жінці, яка втрачає дитину? Нічого. З нею можна тільки бути. Достатньо буде зрозуміти. Щоб вона не була самотня. Щоб не почувалася винною. Щоб могла пережити жалобу з кимсь, хто розуміє або принаймні хоче цього. Все, щоб вона не поповнювала сумної статистики викиднів. Але ця статистика полягає не в кількості втрачених дітей, а тільки в числі матерів, полишених наодинці з болем. Згідно з дослідженнями, почуття осамітнення зачіпає 41% жінок, які стратили дитину до 20 тижня вагітності. Понад 25% відчували сором…
фінансово.
Щиро дякуємо!
