Надія Корольова народилася в селі Іванківці на Поділлі. Коли почався Голодомор, їй було 10 років.
Цей регіон був одним із перших, де почалися бунти проти масової й примусової колективізації, яка розпочалася 1929 р., та закриття церков. Обурені діями режиму, українські селяни виганяли представників влади та активістів із сіл, брали в свої руки контроль над райцентрами. У 1932 р. протистояння селян було таким активним, що радянська влада спрямувала туди війська. Бої тривали по кілька днів — пише Ukraїner.
Голодомор 1932-1933 років був способом остаточно придушити селянські повстання та закріпити радянську владу. Голодомор як цілеспрямовані дії радянського режиму для знищення українського народу цілком відповідає поняттю «геноцид». Це визнали 17 країн, ще 9 назвали його актом винищення людства, а ООН — національною трагедією українського народу. 2008 року Парламентська асамблея Ради Європи визнала Голодомор злочином радянського режиму проти власного народу та злочином проти людяності.
Родина Надії. Колективізація та розкуркулення
Родина Надії була заможною. Її батьки займалися хліборобством і були дуже працьовитими, тому нажили чималі статки: мали десять десятин землі із садком і городом, сани, воза, корову, коней та овець. Усе це родина втратила, коли почалася колективізація.
Весільне фото родини Корольових в 1952 р.
«Як зайшла совєцька власть — усьо позабирала. Із скрині всьо забрали: всю одежу, всі рядна, подушки. Всьо, що було в хаті, забрали. Це колєктівізація віталася».
Перші колгоспи в Радянському Союзі з’явилися в 1917-1920 роках, проте масова колгоспизація почалася лише з 1929 року. Радянський режим прагнув перетворити селян, які становили 85% населення УСРР, на робочу силу, контролювати їхнє життя та нав’язати більшовицьку ідеологію.
Селяни мусили здавати своє майно, худобу, робочий інвентар та пожитки в колгоспи. Доки вступ до колгоспів був добровільним, до них вступило менше 10% селян. Туди йшли тільки найбідніші, тоді як абсолютна більшість віддавала перевагу веденню власного господарства.
У 1929 році почалася загальна колективізація, яка передбачала залучення всіх селян у колгоспи. Сталін вів політику привласнення майна заможного селянства, щоб зробити його державною власністю. Тих, хто не вступав до колгоспів, іменували куркулями та обкладали високими натуральними податками або ж одразу розкуркулювали. Це була одна з форм репресій проти селянства та людей з активною громадянською позицією. Термін «куркуль» набув політичного, а не економічного сенсу. Передусім так називали тих, хто відмовлявся співпрацювати з радянським режимом. Протягом 1928-1931 років від розкуркулення постраждали понад 1,5 мільйона людей, більшу частину яких відправили до віддалених районів СРСР, зокрема до Сибіру.
Сибір
У Сибіру були виправно-трудові табори. Людей туди відправляли у холодних товарних вагонах без їжі та води — в кожному було по сорок чоловік, а дорога займала кілька тижнів. Після прибуття в табори на них чекала важка праця в нелюдських умовах.
Загроза розкуркулення чи арешту змушувала людей вступати до колгоспів і приймати умови радянського уряду. Надія розповідає, що її родина, хоч і не пішла в колгосп, проте сплатила податок.
«Він (батько. — ред.) виповнив всьо (налог наложили на батька): м’ясо, яїчка, це всьо. Звідки? Нема. Забирають корову. Ялівка (молода корова, яка ще не мала теля. — ред.) була, ми готували на корову. Забрали за мнясо. Забрали батька, бо нема шо вже забирати».
Щоби врятуватися від ув’язнення, батько Надії мав підписати документи, що сплатить ще один податок. Він підписав, але платити вже не було чим. Тому разом із кількома іншими чоловіками був змушений тікати до Луганська і працювати там у шахтах — так робили багато хто в ті роки.
Голодомор. План хлібозаготівель
Надія, її мама, чотири сестри та брат фактично залишилися без годувальника за рік до початку Голодомору. Взимку 1932 року в людей почали забирати зерно та їжу. Це пояснювали виконанням плану хлібозаготівель, який саме того року був значно завищеним порівняно з попереднім. Колгоспи не могли впоратися й не виконували план, тому радянський уряд відбирав власні запаси селян.
Це була форма натурально-продуктової повинності селян перед державою, за якою вони мали постачати державі певну кількість зерна. Це один зі способів контролювати селян, їхню роботу та життя.
У сільській раді для вилучення їжі призначали спеціальні бригади людей, зазвичай — із того ж села. Дехто йшов на таку роботу добровільно, але переважно це було вимушено: якщо людина не погоджувалася вступати в бригаду, вона могла стати жертвою репресій. Надія згадує, що односельчани емпатії під час обшуків не виявляли.
Буксирні бригади
Це спеціальні бригади, створені з сільських активістів, колгоспників чи комсомольців, які в роки Голодомору проводили подвірні обшуки, щоб виконати план хлібозаготівель. Вилучення у селян зерна, їжі, худоби часто супроводжувалося побиттям, приниженням, псуванням майна.
«Всьо забрали, навіть з горшка пшеницю висипали. Мали вони палки такі желізні, гострі, кругом хати ходили і так штиркали цими палками — шукали, чи ми не закопали пшениці, ну, хліба».
Надія згадує, що, на відміну від селян, голова колгоспу завжди мав що їсти — це були переважно харчі, конфісковані у людей. Голова переймався виконанням плану хлібозаготівель, адже інакше міг втратити роботу й ситий шлунок.
Ті, хто вижили
Не всі люди з села охоче йшли в колгосп, але Надія каже, що це була чи не єдина можливість вижити, що фактично не залишало селянам вибору. Її старша сестра вступила в колгосп у рідному селі, а потім перейшла в більший, який створили у Гнівані (селище за 20 км від Іванківців. — ред.).
За день вона заробляла дві склянки пшона. Частину їжі передавала родині: кілька склянок зерна, буханку хліба та інше. Тато Надії також часом надсилав посилки з Луганська.
Худобу в родини забрали під час розкуркулення, тому в Голодомор їли лиш те, що самі могли виростити чи знайти на городах. Сіяли коноплі й буряки, які затирали з пшоном і варили суп.
Навесні збирали й минулорічну мерзлу картоплю, яка позалишалася в землі. Шкірку знімали, а саму бульбу сушили, розтирали та пекли коржі. Також у колгоспах були кагати — купи врожаю, вкриті соломою або землею для тривалого зберігання. Люди розкопували кагати з картоплею і, знявши шкірку, перетирали бульбу на борошно. З того пекли млинці, які «були добрі, бо посолили».
Жорен родина Надії не мала. Все, що треба, перетирали в макітрі — глиняній мисці. Натомість деяким сусідам вдалося зберегти жорна. Сьогодні це є одним із матеріальних доказів геноциду, адже радянський режим їх забирав та знищував, аби переконатися, що можливості молоти зерно в українців немає.
У сусідньому селі, згадує Надія, жінка збирала колоски і її засудили до п’яти років ув’язнення відповідно до постанови «Про охорону майна державних підприємств, колгоспів і кооперацій та зміцнення громадської (соціалістичної) власності», яку в народі називали «законом про п’ять колосків». У її рідному селі на поле не ходив ніхто — боялися.
«Ця власть заступила. Шоб її ніхто не знав! А ми пережили [Голодомор]. Я дивуюся, як ми пережили: п’ятеро дітей, мама — шоста, і ше дитина грудна була. Мама не має сама шо їсти, а дитину годує».
Від голоду загинула сестра Надії. Всім іншим членам родини вдалося вижити.
«Як в нас померла дєвочка, батько пише: “Що зробилося вдома, що мені снилося, що відбили пальця мізинного?”. А ми кажемо: “Таня померла”. Це вже був 1933 рік. Зробили ящичок і похоронили цю дитину».
Після Голодомору
Після Голодомору батько Надії повернувся з Луганська в село й таки пішов працювати в колгосп, щоб уникнути арешту. Працював з іншими чоловіками коло волів, згадує Надія.
«Вони всьо робили. Як ранесенько вони йшли, нагодовані вже воли, вози, з возу хліб звозювали, снопи привозили, солому возили до скирти. Робили тоді — як в себе, так робили і в колгоспі».
Тоді ж починалося активне переселення росіян у міста Донбасу — щоби продовжувати розвивати промисловість краю. Працівників на шахти шукали по всій Україні, а Надії, щоб не потрапити на таку роботу, сестра порадила подати заяву в комсомол у Гнівані.
Надія у віці 24 років
Комсомол
Комуністичний молодіжний рух в СРСР, скорочення від «комуністичний союз молоді», який сталінський режим активно залучав реалізації державних масових кампаній.
«Я написала заявлєніє, поступила у комсомол, бо можуть забрати на Донбас, а комсомольців не забирали. Мене вже тоді прийняли, організовували цей колгосп, але їм треба п’ятисотну ланку організувати. Кого? Давай Надю ланковою» (ланковий — керівник ланки. — ред.).
Надія згадує, що їй разом із дівчатами, яких вона організувала у ланку, вдалося на гектарі виростити 500 центнерів буряка. Їй тоді було п’ятнадцять, а з часів Голодомору минуло лиш кілька років.
Після Голодомору селяни жили бідно, кожен виживав як міг. Часом односельчани зловживали довірою одне одного, щоб отримати бажані продукти чи товари. Одного разу, коли сестра Надії стояла в черзі по тканину в сільмаг, що відкрили в Гнівані, то зустріла жінку зі свого села.
«Вона прийшла та й каже до мої сестри: “Ксеня, твій батько помер!” Вона тоді покидає цю очередь, а ця стає на її місце, а ця вже біжить. Но вона вибігла, а йде чоловік з нашого села у Гнівані, вона підбігає до нього, а він каже: “Нє, неправда, бо я зустрівся з ним, він пішов на господарство воли запрягати, а я, — каже, — поїхав на Гнівань”».
Пізніше сестра Надії намагалася знайти свої подушки, які у них забрали під час розкуркулення. Усі знали, що активісти або забирали собі увесь конфіскований одяг та інше майно, або перепродавали один одному, бо в селян грошей не було. Подушки, які тоді продали по два, три або й п’ять рублів, сестра Надії знайшла, але вони вже не мали такого вигляду, як раніше.
Ліквідація Церкви
У новій радянській ідеологічній системі не було місця релігії. З 1925 по 1929 роки під тиском режиму і під загрозою високих податків, розкуркулення та арешту більше двох тисяч священників зреклися сану. 1929 року з храмів почали знімати дзвони, начебто на потреби індустріалізації.
Дерев’яну церкву в Іванківцях, де дідусь Надії був старостою, ще до Голодомору закрили, а після — геть розібрали.
«Навіть там єден, кажуть, ногами ікони топтав, але він забрав ще пол з церкви додому і поставив собі пол в хаті. І він, як поставив, то враз вона йому зогнила. Решту забрали і поставили ше до магазина. То шо ви думаєте? Той, шо самі зробили, то той остався, а цей, що зроблений з церковних досок — згорів».
Другу п’ятирічку в Радянському Союзі оголосили «п’ятирічкою знищення релігії». Тоді не просто закривали, а й знищували храми. Часто приміщення церков перетворювали на склади. Надія згадує, що на місці зруйнованого храму згодом побудували школу.
Сільська церква, 1933 рік. Фото з архіву Оксюти Миколи Борисовича. Автор невідомий
Після того як церкву розібрали, односельчани правили служби в хатині священника, а сам він був змушений піти з села через тиск радянського режиму. Та навіть попри заборони в селі продовжували святкувати Різдво і Великдень.
Голодомор як геноцид українського народу понівечив долі українців. Багато хто намагався боротися з радянським терором. Дехто не витримав, не зміг протистояти, не вижив. Пам’ять про ті страшні роки донесли до сьогодні його безпосередні свідки. Вони діляться спогадами з українцями та усім світом, аби люди не забували.
«Мені дуже жалко. Я розказувала своїм, а зять каже: “Я б їх би поперестріляв би”. Я кажу: “Нічого ти не зробив би, бо тебе хуже застрелили б, чим ти когось”. Ніхто нічого не міг сказати, ніхто. Ми тільки дивилися».
фінансово.
Щиро дякуємо!
