11 грудня у 80-річному віці померла американська письменниця Енн Райс. За життя вона написала 37 романів, зокрема два з них — про Ісуса, але найбільшу популярність їй приніс цикл містичних романів «Вампірські хроніки».
Починаючи зі свого роману «Інтерв’ю з вампіром», написаного у 1976 році, Райс змінила звичний для тогочасної літератури спосіб оповіді вампірських історій. Жах вампіризму більше не означав страху людини бути спокушеною монстром. Райс розповіла історію з точки зору вампіра: жах — це страждання через нескінченне існування у світі, який здається безглуздим.
Як розповіла вона сама у своїх мемуарах 2008 року «Покликана з темряви», Райс зростала серед багатогранного католицизму Нового Орлеана. «Моє знання про Бога було цілковито знаковим, — сказала вона. — Я отримала його від моєї матері, яка брала мене до церкви, ставала на коліна перед Причастям, вказувала на Дарохранительницю і казала: “Там Ісус”».
Ці ранні переживання ніколи не залишали її, але вивчення філософії та шлюб із затятим атеїстом, поетом Стеном Райсом, який помер у 2002 році, змусили її відчути, що потрібно залишити свою віру позаду. Коли їхня донька Мішель померла від лейкемії у шестирічному віці, Райс намагалася знайти сенс в існуванні світу, де смерть — випадкова і остаточна. Її книги про вампірів та відьом — це спосіб подолати тугу за Богом, якої вона, на її власну думку, ніколи не могла би цілковито подолати.
Але з часом книги Райс все глибше торкалися питання віри. У її п’ятій книзі про вампірів, «Мемнох-диявол», опублікованій у 1995 році, вампір Лестат отримує завдання допомогти дияволові прибрати «безлад», нібито створений у світі Богом. Він вирушає у подорож через рай і пекло, і навіть має особисту зустріч з Ісусом. У цьому романі легко помітити той «суд», який тривав у душі самої Райс. Вона розривалася між потягом до Божого покликання та небажанням відкинути свої заперечення проти релігії.
У 1998 році Райс отримала потужний досвід навернення, який повернув її до Католицької Церкви на 12 років. «У момент капітуляції я відкинула всі богословські чи соціальні питання, які протягом незліченних років утримували мене на відстані від Бога, — писала вона у своїх мемуарах. — Я просто відпустила їх. У мене було відчуття, глибоке і безсловесне, що якщо Він знає все, то я не повинна знати все, і що, прагнучи знати все, я би протягом усього життя випускала би з уваги суть. Жоден соціальний парадокс, жодна історична катастрофа, жодна жахлива історія несправедливості і нещастя не повинна утримувати мене від Нього. Між мною та Ним не повинне стояти жодне питання про цілісність Святого Письма, жодні муки над долею того чи іншого друга-атеїста чи гея, жодне занепокоєння тим, кого засудила чи піддала остракізму моя чи інша Церква». Ясність цієї зустрічі перетворила Райс на захисницю католицької віри. Вона пообіцяла надалі писати тільки для Бога.
Коли переглядаєш відео про Райс тих років, здається, що вона випромінює спокій, коли розповідає про життя Ісуса, Пресвяту Матір та Месу. «Якщо на цій землі є справжня релігія, то це християнство», — сказала вона у 2010 році. Але у середині того ж року вона оголосила, що знову «відходить від християнства», нібито через низку політичних та соціальних проблем, які, за її словами, були приглушені глибиною її зустрічі з Богом. «Я, як і завжди, віддана Христу, але не для того, щоб бути “християнкою” чи “належати до християнства”, — сказала вона. — Для мене неможливо “належати” до цієї сварливої, ворожої, суперечливої та заслужено сумнозвісної групи».
Я визнаю, що мене дуже засмутила ця заява, зроблена Райс. Важко було не почуватися жертвою ґазлайтингу, хоча, можливо, такі християни, як я, заслуговували на невелике покарання за надмірну занепокоєність тим, щоб мати відомого новонаверненого, на якого можна вказувати пальцем як на зразок.
Але для мене це було більш особистим. Я любив романи Райс, коли був підлітком та юнаком. Вони допомогли мені боротися зі своїми власними демонами, що зрештою не лише повернуло мене до Католицької Церкви, а й зміцнило у своїй вірі через те, що мені довелося зіткнутися з недосконалостями у ній. У Церкві може панувати безлад, але Ісус — це Господь, тому Церква — це також і велике Таїнство Його любові. Не можна мати Ісуса без Церкви, бо зрештою Він робить її прекрасною, коли Його світло сяє крізь її тріщини та злами.
Озираючись назад, я відчуваю співчуття до того, що, напевне, пережила Райс. Хоча на поверхні її неприйняття християнства здається інтелектуальним, у цьому відчувається приховане бажання приналежності, яке лишилося нереалізованим. «Я намагалася, — сказала вона, коли оголосила, що залишає Церкву. — Я зазнала невдачі. Я — аутсайдер». Те, що спонукало Райс до її релігійних пошуків, — це бажання безумовної любові, яка завжди здається недосяжною. «Я думаю, що я завжди прагну спокути, — сказала вона у 2014 році. — Вампіри представляють тих із нас у суспільстві, хто відчуває себе проклятим, і я завжди шукаю шлях до порятунку тих, хто ототожнює себе з ними».
Райс ніколи точно не знала, як поєднати своє прагнення Бога з іншими своїми бажаннями. Її історія дуже людська. Її життя було у чомусь обнадійливим, у чомусь — трагічним, але у тому, що вона писала, завжди відчувалося прагнення краси і добра, яке могло прийти тільки від Бога. «Я завжди бачу щось більше, ніж можу описати, і це розчаровує мене як письменницю», — казала вона. Я молюся, щоб вона пізнала мир і любов Христа, яких так прагнула, і щоб святі та ангели, з якими вона боролася стільки років, могли тепер забрати її додому.
Переклад CREDO за: о. Джонатан Мітчікан, Aleteia
Фото: Lenny Ignelzi/AP
фінансово.
Щиро дякуємо!
