Війна, яку злочинний путінський режим розв’язав проти нашої країни, примусила сотні тисяч людей залишити свої домівки, щоб урятуватися самим і врятувати своїх дітей. Так, зрештою, було в усіх війнах, а тим більше — в нинішній, коли московські загарбники цілеспрямовано бомбардують і обстрілюють житлові квартали, свідомо знищуючи мирне населення.
Одним із пунктів, куди приїжджають вимушені переселенці — чи для того, щоб знайти тут прихисток, чи щоб перепочити перед дальшою дорогою, — стала Вінниця. Біженців зараз повсюди тепло зустрічають і чим можуть допомагають. Не залишились осторонь і католики міста над Бугом.
«Приймати біженців ми почали десь на третій день війни, коли люди почали виїжджати з тих місць, де безпосередньої велись бойові дії, — каже настоятель римо-католицької парафії Божого Милосердя в Тяжилові (мікрорайон Вінниці) о. Павло Каліновський. — Більшість людей були з Харкова. Ми підготували приміщення в парафіяльному будинку, де вони б могли переночувати. Як люди нас знаходили? По-різному. Одним підказували їхні священники, інші знаходили через родичів, ще інші — через знайомих їм парафіян. Зазвичай ми надавали нічліг, вечерю, сніданок, їжу на дорогу; потім вони вирушали далі. Декому допомагали коштами. Звісно — і спілкування з ними, тепла розмова, теж були підтримкою. Дехто затримувався на кілька днів: здебільшого щоб дочекатися своїх близьких і далі їхати разом. Коли ми фізично не могли прийняти тих, хто до нас звертався, то шукали для них нічліг в іншому місці. Наприклад, одна сім’я довго перебувала в дорозі й чоловік, що був за кермом, відчував, що не має сил “дотягнути” до Вінниці. Ми домовилися з настоятелем парафії в Немирові —їх там прийняли на нічліг. Від початку війни у нас знайшли тимчасовий притулок близько ста людей».
До допомоги біженцям, як і до інших благодійних справ, залучені вінницькі парафіяни; але переважну частину цієї діяльності взяли на себе Сестри від Ангелів. Саме вони готують для біженців їжу, міняють постелі тощо. Сестра Ірина Мащицька CSA вже двічі їздила до Польщі, звідки привозила гуманітарні вантажі.
«Вона така, — каже про с. Ірину її батько, пан Микола (на фото), — що склавши руки сидіти не буде. Під час подій на Майдані вона була в Києві, допомагала в храмі св. Олександра. Тепер їздить до Польщі. Там, у Польщі, їй “позичили” бус, щоб вона могла перевозити тих, хто бажає евакуюватися. А звідти вона привозить все що потрібно: речі, медикаменти. Як те, що замовляють наперед, так і те, що просто пожертвували польські друзі».
Коли пан Микола це говорив, с. Ірина була в дорозі — їхала до Польщі вже втретє, везучи біженців. А сам пан Микола з дружиною пані Валентиною (на фото нижче) займалися сортуванням раніше привезеного гуманітарного вантажу.
Інша сестра, Вікторія Андрущишина, виїжджає на залізничний вокзал. Там зустрічає прибульців і відвозить їх до парафії. Кілька днів тому с. Вікторія знайшла на вокзалі чотири родини з вісьмома дітьми з-під Києва, які не мали ні куди піти, ні до кого звернутися.
«Вночі, — продовжує о. Павло, — приймаємо біженців; удень їздимо і розвозимо кому що потрібно: іншим осередкам, які приймають біженців; бійцям територіальної оборони, військовим. До нас звертаються з волонтерських центрів, і якщо те, про що нас просять, у нас є, — відразу веземо. Наприклад, учора відправили бус з одягом до Турбова (селище за 26 км від Вінниці. — Прим. ред.). Якщо не маємо — звертаємося до інших парафій або волонтерських центрів. Сидіти на місці ніколи…»
Щойно наша розмова з о. Павлом завершилась, як задзвонив його телефон. Люди з Піщанки (районний центр Вінницької обл. — Прим. ред.) хотіли отримати інформацію щодо виїзду до Польщі. На питання о. Павла, хто дав їм його номер, відповіли, що їм його надіслали … з Ізраїля. Додати, як то кажуть, нема що.
Допомогу тим, хто евакуюється з небезпечних районів, надають і в парафії Матері Божої Ангельської. Для цього облаштували всі придатні приміщення капуцинського монастиря. Першими, хто кілька днів ночував у цих приміщеннях, були сім’ї з одного з населених пунктів Вінницької області — тут вони почувались у більшій безпеці, ніж у своїх домах поблизу військового об’єкту. А далі — їхали люди з Києва, Харкова, Сум, Полтави. Як і в парафії Божого Милосердя, вони здебільшого вечеряли, приймали душ, ночували, снідали і їхали далі. Зараз у монастирі перебувають кілька сімей із Харкова та Сум. Їжу для них готують працівники парафії; їм допомагають добровольці з парафіян. Причому їжу для біженців не готують окремо: вони їдять те, що й самі брати-капуцини. А чого бракувало для ночівлі — матраци, постільну білизну та інше — те частково надали парафіяни.
«Нам, — розповідає священник парафії бр. Ярослав Федірчук OFMCap, — дуже допомогла родина Січкоріз. Це наші колишні парафіяни, які нині мешкають у Польщі. В перший день війни вони організували збір гуманітарної допомоги для вінничан, і до цієї справи долучилось багато небайдужих поляків. Там було багато речей, необхідних для ночівлі біженців. А крім біженців, у нас ще ночують польські волонтери, які їздять у «гарячі точки», щоб вивозити звідти жінок, дітей, людей старшого віку. До нас також надходили медикаменти, які ми передали військовому шпиталю».
Щодо кількості тих, хто знайшов прихисток у мурах капуцинського монастиря, бр. Ярослав каже: «Важко сказати. Буває, коли приїде група з 20-ти осіб, буває — 10-12. Ми не підраховували».
«Кілька днів тому, — каже мешканка Сум п. Катерина, яка зупинилась у Вінниці по дорозі на Коломию, — тут ночували наші родичі, вони й підказали нам, до кого звернутись у Вінниці. Спершу ми думали, що ця війна не надовго, думали її перечекати у своєму домі. Але коли 7 березня просто над дахом нашого будинку російський літак скинув бомбу, яка впала на сусідню вулицю, — вирішили їхати. Тут зустріли дуже теплий прийом, без перебільшення — сімейний. Як і в Кременчуці, де ми зупинялися днем раніше. У темні часи добре видно світлих людей. Тепло і турбота, які ми зустрічаємо, зміцнюють віру».
— Брати-капуцини нас дуже добре прийняли, — каже харків’янин Олександр, — і я хочу, наскільки можу, їм віддячити. За фахом я будівельник, тому допомагаю в різних роботах у монастирі. Моя дружина й син, з якими я приїхав до Вінниці, вже в Польщі і сьогодні вилітають у Бельгію. Я ж залишаюсь тут. Далі — дивитимусь по ситуації. Я офіцер запасу, але в Харкові мене не взяли до територіальної оборони: на момент, коли ми виїжджали, брали тільки тих, хто мав бойовий досвід. Якщо обстановка вимагатиме — піду в територіальну оборону тут. Або повернусь до Харкова.
«В перші дні війни, коли по ночах оголошували повітряну тривогу, — розповідає настоятель парафії Святого Духа о. Віталій Кащук, — люди з прилеглих багатоповерхових будинків ночували в нижніх приміщеннях нашого храму, почувалися безпечніше, ніж у власних квартира на горішніх поверхах. Також ми звернулися до наших парафіян із проханням, якщо буде необхідність, прийняти біженців у своїх оселях. І багато зголосились. Деякі приймали вимушених переселенців. Взагалі ж ми у справі опіки над біженцями співпрацюємо з Карітасом. Якщо хтось звертається до нас, ми скеровуємо їх до Карітасу. Якщо ж там можливості розмістити їх не буде — завжди готові прийняти їх у себе».
Вінницькі католики допомагають біженцям не тільки, так би мовити, на парафіяльному рівні. Адже є чимало сімей, які їх приймають у своїх оселях самостійно.
— Спершу, — каже парафіянка парафії Матері Божої Ангельської Надія, — до нас зверталися «знайомі через знайомих»; потім ми розмістили наш номер телефону на спеціальному сайті, створеному для інформування біженців, що прибувають до нашого міста. Кілька днів тому прийняли родину з Харкова — дякувати Богу, площа житла дозволяє. Тепер у нас ночують три жінки поважного віку з Києва, які далі їхатимуть до Чернівців.
На очах автора цих рядків інша парафіянка, п. Яніна Бучинська, пожертвувала деякі кошти зі своє доволі скромної пенсії, щоб «мали за що годувати тих, хто в них зупиняється».
фінансово.
Щиро дякуємо!
