…Війна на всіх одна, і в кожного своя війна. І ніхто, хай би де він був, не є поза нею. Не сховатись від неї ніде. Але…
— Як добре, що маємо можливість наразі ходити до храму! — почула я від співпарафіянки після недільної Меси.
Пані Регіна безумовно має рацію. Ми ходимо до храму не лише в неділю. Більш того, зараз по середах приходимо за годину до вечірньої Меси на адорацію, молимося Коронку до Божого Милосердя, Розарій. Звучить орган — завдяки нашій чудовій органістці пані Олені. За зачиненими дверима не чутно сирени повітряної тривоги. А якби й почули, то куди втікати з Божого дому?.. Наша Мала базиліка святого Петра в Одесі, побудована за рік до початку Першої світової війни, вистояла у випробуваннях минулого століття; віримо, що вистоїть і зараз…
На Месах нас небагато, якщо не сказати — замало.
— Люди, звісно, налякані, — каже настоятель парафії о. Едвард Мацкевич SDB. — Наразі на всі Служби протягом тижня приходить близько чверті парафіян. Так, знаю, що деякі з них вивезли своїх дітей, онуків від жахіття війни… Але що зробити, щоб віруючі приходили до храму, де Бог опікується ними, Матір Божа дає полегшення від бід? Щоби вони в Бога шукали захисту… У нас кілька парафій в місті, і кожен міг би вибрати той храм, куди йому зараз зручніше дістатися. Але люди вільні в організації свого життя, ми не можемо їм говорити: «Не бійтеся — приходьте, моліться».
Громадянин Польщі, отець Едвард у цей трагічний час опинився з нами «в одному човні». Як він сприймає те, що відбувається, як почувається в цій реальності, чи щось змінилося в його ставленні до свого служіння?
— Нічого не змінилося від мого першого приїзду до колишнього Радянського Союзу, в січні 1992 року. Відтоді я так і служив людям за східним кордоном Польщі: спочатку в Росії, потім в Україні. В Одесу приїхав улітку минулого року. Коли розпочалася повномасштабна війна, полякам не радили їхати в Україну, але й наказу залишити країну не було. Я згадав епізод із роману Генріка Сенкевича «Quo vadis?» — коли апостол Петро після жорстоких гонінь на християн покидає Рим. Уже поза містом йому явився Христос, і Петро питає Його: «Куди йдеш, Господи?» Христос відповідає: «Оскільки ти залишаєш народ Мій, Я йду до Рима на нове розп’яття». І Петро повертається… Один із наших парафіян сказав: «Отче, було б дивно, якби ви, настоятель, злякалися та й втекли». Справді! Яка ж у нас тоді істина, яка наша віра, якщо ми боїмося? За цю істину ми маємо життя віддати… І якщо це життя закінчиться нині, то й слава Тобі, Господи. Тому для мене не було питання, залишатися чи їхати. Хоча родичі в Польщі казали: «Приїжджай, перечекаєш тут у безпеці»…
З Польщі до Одеси надходить гуманітарна допомога. Те, що приносять люди, спочатку збирається у салезіянській інспекторії в Кракові. Допомога призначена для парафіян Малої базиліки, але не тільки для них. Місцем її складування стали приміщення, де розташовані школа «Нарнія», Молодіжний центр «Дон Боско», що належать отцям-салезіянам. Розповідає аніматор Центру Олена Пономаренко:
— Наша діяльність спрямована на роботу з дітьми та молоддю, і напередодні війни ми якраз планували відкриття табору на канікулах. Але вже 25 лютого до нас звернулися волонтери з проханням влаштувати тут склад для збору гуманітарної допомоги для одеситів і тероборони. Ми мали таку можливість — і погодились. Спершу просто надали приміщення, а потім побачили, що є дуже багато роботи, якою потрібно постійно займатися: приймати харчі, речі, медикаменти, оформлювати різні документи тощо. А коли до нас привезли гуманітарну допомогу з Польщі, цим мали зайнятися ми. Одеські скаути, з якими співпрацюємо, допомогли нам усе перебрати, розподілити по пакунках. Вони призначені нашим парафіянам, батькам учнів нашої школи, вчителям, військовим, теробороні та різним організаціям, із якими ми співпрацюємо. Майже щодня з’являються якісь нові справи, але переважно ми займаємося розподілом гуманітарної допомоги. Багато наших знайомих долучилися до волонтерства, і це дуже приємно.
Так, обсяг допомоги вражає, і хочеться висловити величезну подяку всім, хто її надає. І справа не лише в конкретних упаковках макаронів, рису, чаю, баночках «Konserwa Tyrolska» та «Gulasz angielski», мийних засобах тощо, — хоча це, звісно, суттєва підтримка для «схудлих» сімейних бюджетів. Знати й відчувати, що ми не самі зі своєю бідою, що про нас піклуються словом, ділом та, звісно, молитвою, — ось що додає сил та впевненості. Зрозуміло, що нам, віруючим, зараз — попри все — легше, спокійніше, ніж іншим… Втім, як відомо, у таких ситуаціях навіть атеїсти починають звертатися до Бога!
Отець Едвард:
— Багато людей кажуть, що бояться смерті. Справді, смерть до кожного може прийти раптово… І якщо почати втікати від небезпеки, може статися так, що смерть наздожене в іншому місці, там, куди ми втікаємо. Тому потрібне уповання на Господа. Важливо зрозуміти і прийняти: все, що Бог дає, — це випробування для нас. І навіть хвороби, страждання — потрібні; можливо, для того, щоб урятувати душу — саме стражданням, співчуттям іншій людині. Не треба піддаватися страху, бо страх — це від диявола. Він входить у людину, щоб заблокувати зв’язок із Богом; він заважає молитися. Тому не впадайте у смуток. Надійтеся на Бога. Так, це нелегко… Якось мене запитали, як я міг би визначити мою віру. Напевно, це саме надія на Господа — що Він мене охороняє… як орел своє пташеня. Він кидає його униз, а потім підлітає, підхоплює на свої крила і повертає у гніздо. Тобто орел вчить пташеня літати — і одночасно показує, що оберігає його. Так само й Господь з нами, зі мною…